Чи «власна релігія» — це розв’язання проблеми?

ОСКІЛЬКИ ОРГАНІЗОВАНА РЕЛІГІЯ втрачає свій вплив на маси, не дивно, що багато людей створює свою особисту релігію. Однак повстають запитання: «Чи це справді задовольнить духовні потреби людини? Чи «власна релігія» — це розв’язання проблеми?»

Щоб відповісти на ці запитання, спершу треба обміркувати, чи власна релігія дійсно витримає перевірку, якщо ми застосуємо нашу «здатність розмірковувати», один з найбільших дарів, яким володіє людина (Римлян 12:1, НС).

Логічне мислення спонукує людину відкидати те, що суперечить одне одному. Проте опитування осіб, які сповідують особисту релігію у Швеції, показало: люди часто, «зовсім не задумуючись, поєднують різні (можливо, логічно несумісні) поняття про природу й мету життя, формуючи власну філософію життя».

Для прикладу: з тих, хто сповідує «християнство по-своєму» лише 2 відсотки визнали Ісуса, але тільки деякі як історичну особу. Натомість неодноразово можна було почути про віру людей у реінкарнацію. Подумаймо, чи ж логічно називати себе послідовником Ісуса і в той же час не брати до уваги те, як жив Ісус і чого навчав, або ж приймати доктрини, які повністю суперечать його вченням? *

Здатність розмірковувати також спонукує нас уникати того, що видається абсолютно незрозумілим або не піддається визначенню. Однак, коли людей запитали, чи вони вірять у «Бога або божественну силу», більшість з них відповіла, що «Щось» мусить існувати. Один чоловік сказав: «Я вірю в щось надприродне, але це не обов’язково має бути Бог». Ті, хто все ж таки вірили в Бога, вважали, що він «відіграє незначну роль у їхньому житті». Отже, згідно з опитуванням, власну релігію було названо «розпливчастим світом концепцій», а наприкінці наводилась одна з найпоширеніших відповідей респондентів: «Я вірю у щось, але не знаю, що́ це».

У Канаді результати опитування людей, які мають власну релігію, виявилися подібними. Журнал «Альберта ріпорт» зауважив: «Сьогодні багато хто вірить у зовсім неймовірні речі, хоча у цьому немає жодного змісту. Крім того, коли подивитись, чи люди керуються в житті цими віруваннями, то побачимо, що ні. Такі вірування не мають, ані високих моральних орієнтирів, ані якогось раціонального  зерна». Далі у журналі говорилося про «клаптикового бога», оскільки ті, хто приймає такі погляди, «засвоюють різні частини традиційних віровчень». Чи ви вважаєте розсудливим ґрунтувати свої релігійні погляди — навіть надію на майбутнє — на таких невиразних, непереконливих і суперечливих віруваннях?

Потреба у товаристві

З давніх-давен усі віруючі цінують товариство, братство і єдність (Дії 2:42, 46). Але якщо власна релігія — це те, чим володіє лише одна людина, то як така релігія може задовольнити ці потреби?

Чи ж власна релігія, коли «кожна людина сама собі церква», не збільшує і не поглиблює релігійного поділу серед людей? «Нині кожен створює свою власну релігію... тому ми стали країною, де панує не кілька сотень віровчень, а декілька мільйонів»,— зазначалось в «Альберта ріпорт». Отже не дивно, що власну релігію названо однією з форм духовної анархії.

Як щодо моралі?

Шведський єпископ Мартін Люннебо, даючи інтерв’ю газеті «Свенска дагбладет», сказав, що «власна релігія не може збагатити нашу добу, а також їй важко передати свої цінності новій епосі». Цей погляд до деякої міри підтверджує загальне ставлення батьків у Швеції до виховання дітей. У вищезгаданій газеті підсумовується це ставлення так: «Вір у що хочеш! І не змушуй своїх дітей робити вибір вже тепер. Нехай вони зроблять його, коли стануть достатньо дорослими».

«Свенска дагбладет» назвала прищеплення дитині релігійних цінностей ідеологічною обробкою. Однак газета робить висновок: «Якщо батьки передаватимуть дітям релігійні цінності, це може виявитися корисним і єдиним способом, завдяки якому вони пізніше... самі зроблять рішення». Справді, теперішня поведінка молоді наводить на думку, що власна релігія мало що зробила, аби об’єднати сім’ї, хоча й закладала справжні духовні цінності, які можна було б передавати з покоління в покоління.

Тому, складається враження, що власна релігія не може правдиво відповісти на життєво важливі питання. Не здатна вона також об’єднати людей або задовольнити їхні потреби у моральному керівництві. У вищенаведеній статті зі «Свенска дагбладет» про власну релігію сказано: «Коли так звана віра охоплює все, вона фактично не охоплює нічого. І, якщо свобода безмежна, то вона втрачає свою цінність».

Отже зрозуміло: з багатьох поглядів власна релігія не задовольняє духовних потреб людини. І справді, чи можна вдовольнити такі потреби, просто вибираючи вірування з різних традиційних релігій, подібно як беремо лише найпривабливіші страви зі «шведського столу»? До того ж, здається очевидним, що організована релігія теж не задовольняє таких потреб. Тож куди нам звернутися?

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінках 8, 9]

Чи слід ставитися до релігії лише як до «шведського столу», вибираючи вірування, які нам до вподоби?