Випробування не згасили моєї надії

РОЗПОВІВ АНДРЕЙ ГАНЕК

Йшов 1943 рік, лютувала Друга світова війна. Через нейтральну позицію я потрапив до в’язниці в Будапешті (Угорщина). Разом зі мною у в’язниці сидів бородатий священик православної церкви, і він запропонував свою Біблію в обмін на мою триденну норму хліба. Хоча я вже був виснажений голодом, однак мав упевненість, що зробив вигідний обмін.

КОЛИ у час Другої світової війни нацисти окупували нашу землю, було дуже важко зберігати чисте християнське сумління. Після війни, протягом комуністичного режиму, який існував понад 40 років, також слід було докладати неймовірних зусиль, аби служити нашому Творцеві, Богу Єгові, й не ламати біблійних принципів.

Перш ніж розповісти, що означало тоді зберігати непорочність перед Богом, трішки розкажу про себе. Думаю, вам буде цікаво дізнатися про те, що Свідки Єгови зносили у ті часи. Насамперед хотів би згадати тодішню релігійну ситуацію у нашій території, яка підштовхнула мене до пошуків правдивої релігії.

Релігійна загадка, яку важко відгадати

Я народився 3 грудня 1922 року в угорському селі Пацін, що на кордоні зі Словаччиною. Словаччина становила тоді східну частину Чехословаччини. Коли Радянський Союз після Другої світової війни захопив значну частину Чехословаччини, кордон з Україною перемістився на 30 кілометрів ближче до Паціна.

Я був другою дитиною в сім’ї відданих римо-католиків. Крім мене, у батьків було ще четверо дітей. Десь у 13 років один випадок спонукав  мене серйозно задуматися над релігією. Якось ми разом з мамою пішли на прощу у село Маріпух (Угорщина), що за 80 кілометрів від нашого. Ми сподівалися, що через це Бог стане прихильнішим до нас. На прощу прийшли як римо-католики, так і греко-католики. Раніше я вважав, що ці дві церкви становлять одну католицьку конфесію, та з часом зрозумів, що помилявся.

Сталося так, що Греко-католицька церква відправляла літургію першою. Тому я вирішив піти на неї. Але коли про це згодом довідалась мама, вона дуже засмутилася. Мене надзвичайно здивувала її реакція, тому я запитав: «Яка різниця, на яку літургію піти? Хіба ж ми не причащаємось тим самим тілом Христа?».

Мама не знала, що відповісти, і лише промовила: «Синку, гріх про таке питатися». Однак це і далі непокоїло мене.

Нарешті відповідь

Коли мені виповнилося 17 років — невдовзі після початку в 1939 році Другої світової війни — я переїхав за кілька кілометрів від свого села до містечка Стреда над Бодрогом. Тепер воно розташоване на сході Словаччини. Я приїхав, аби стати там учнем місцевого коваля. У його домі я не лише навчився, як виплавляти підкови для коней чи інші металеві предмети, але й дізнався про щось набагато цінніше.

Дружина коваля, Марія Панковіч, була Свідком Єгови. Отож вдень я вчився ковальського ремесла, а увечері вивчав Біблію і відвідував зібрання місцевих Свідків. Познайомившись з ковальською справою, я став більше розуміти слова з Псалма 12:7: «Господні слова — слова чисті, як срібло, очищене в глинянім горні, сім раз перетоплене». Яку ж радість приносили мені ті вечори, коли я досліджував слова Єгови і отримував відповіді на свої запитання з Біблії!

Тоді я ще не усвідомлював, що, оскільки Друга світова війна стає дедалі запеклішою, моя нова віра незабаром зазнає випробувань.

Ув’язнений за віру

Невдовзі після того, як я став учнем коваля, було дано розпорядження, аби всі угорські юнаки пройшли спеціальне військове навчання. Але я вирішив дотримуватися біблійного принципу з Ісаї 2:4: ‘більше не навчатись війни’. Через таке рішення мене на десять днів ув’язнили. Звільнившись, я продовжив вивчати Біблію і 15 липня 1941 року символізував своє присвячення Єгові водним хрещенням.

На той час нацистська Німеччина вже вдерлася на терени Радянського Союзу і Східна Європа опинилась у вирі війни. Стали поширюватись сильні націоналістичні погляди та воєнна пропаганда. Проте Свідки Єгови, дотримуючись своїх релігійних переконань, залишалися нейтральними.

У серпні 1942 року Свідки Єгови зазнали злісного нападу. Органи влади підготували 10 пунктів, де зібрали усіх молодих і старших Свідків. Туди привозили навіть неохрещених, про котрих знали, що вони спілкуються зі Свідками. Мене разом з іншими вкинули до в’язниці у місті Шарошпатак, що за 20 кілометрів від мого рідного села.

Наймолодшому в’язневі було лише три місяці. Його ув’язнили разом з мамою, яка була Свідком. Коли ми попросили щось поїсти, принаймні для дитини, в’язничний  відповів: «Нехай поплаче. Це зробить з нього міцного Свідка». Нам було дуже шкода малюка, але також засмучувало те, наскільки націоналістична пропаганда зробила зачерствілим серце цього молодого в’язничного.

Мене засудили на два роки і перевели до в’язниці у Будапешті на вулиці Маргіт Керут, 85. У камери розміром 4 на 6 метрів впихали по 50—60 осіб. Вісім місяців ми проіснували без ванни та туалету. Отож у нас не було можливості покупатися, не кажучи вже про те, щоб випрати одяг. Нам сильно дошкуляли воші, а вночі по брудних тілах лазило безліч клопів.

Ми мусили вставати о четвертій ранку. На сніданок випивали лише маленьке горнятко кави. На обід видавали таке ж горнятко супу, 150 грамів хліба і трошки водянистої каші. Вечері ж не було взагалі. У свої 20 років я мав міцне здоров’я, однак зрештою так ослаб, що не міг ходити. В’язні почали вмирати від голоду та інфекційних хвороб.

Саме тоді до нашої камери прибув новий в’язень. Це був бородатий православний священик, про якого я згадував на початку. Йому дозволили мати Біблію. Коли б ви знали, як я хотів почитати її! Але незважаючи на мої прохання, він не давав цієї книги. Проте трохи згодом, священик звернувся до мене:

— Слухай, хлопче. Якщо тобі так потрібна ця Біблія, я можу продати її.

— Продати? Як? — здивувався я. — У мене немає грошей.

І тоді він запропонував обміняти Біблію на мою триденну норму хліба. Наскільки цінним для мене виявився цей обмін! Попри фізичний голод, я зміг харчуватися духовно, і це допомогло мені та іншим пережити такі нелегкі часи. Я зберігаю цю Біблію донині (Матвія 4:4).

Випробування нашого нейтралітету

У червні 1943 року юнаків-Свідків з усієї Угорщини, а нас було приблизно 160 осіб, привезли до містечка Яжберан, що неподалік Будапешта. Коли ми відмовились одягнути військові кашкети та пов’язати триколірні пов’язки, нас помістили в товарні вагони і повезли до станції Будапешт — Ковбенія. Військові викликали нас з вагону по одному, називаючи прізвища, ми повинні були відповідати як солдати.

Нам наказали відповідати «Хайль Гітлер», що означає «Слава Гітлеру». Кожного Свідка, який відмовлявся це робити, жорстоко били. Зрештою кати втомились і тоді один з них вигукнув: «Добре, поб’ємо ще одного, але так, щоб він не вижив».

Тібор Гафнер, старший віком брат, котрий вже багато років був Свідком, роздобув список братів, які їхали цим поїздом. Він прошепотів: «Братику, зараз ти. Будь мужнім! Покладись на Єгову». Тоді я почув своє прізвище. Коли став у дверях вагону, мені сказали сходити. «О, та тут немає вже що бити»,— вигукнув один із солдатів. Тоді крикнув до мене: «Якщо скажеш «Слава Гітлеру», ми попіклуємось, аби тебе призначили на кухню готувати їжу. А ні, то помреш».

 — Не скажу цього, бо не хочу проходити військову службу,— відповів я.— Хочу повернутися до своїх братів у вагон.

Солдат змилосердився наді мною, схопив мене і кинув у вагон. Я важив менш ніж 40 кілограмів, і йому не тяжко було це зробити. Брат Гафнер підійшов, обійняв мене, погладив по обличчі і процитував Псалом 20:2: «В день недолі озветься до тебе Господь. Ім’я Бога Якового зробить сильним тебе».

Виправно-трудовий табір

Згодом нас посадили на човен і ми попливли річкою Дунай до Югославії. У липні 1943 року ми прибули у виправно-трудовий табір біля міста Бор, у якому розташована одна з найбільших мідних копалень Європи. З часом у таборі вже було 60 000 людей різних національностей, у тому числі 6000 євреїв і десь 160 Свідків Єгови.

Усіх Свідків поселили в один великий барак. Посередині бараку стояли столи та лави. Там двічі на тиждень відбувались зібрання. Ми вивчали журнали «Вартова башта», які вдавалося проносити у табір, та читали Біблію, яку я виміняв на хліб, а також разом співали пісні й молились.

Свідки намагалися підтримувати добрі взаємини з іншими в’язнями, і це нам виходило на добро. Один брат мав сильний біль у кишечнику, охоронці не хотіли допомогти йому. Оскільки стан брата погіршувався, в’язень-єврей, який був лікарем, погодився прооперувати його. Застосувавши найпростіше знеболення, він загостреним кінцем ложки провів операцію. Цей брат одужав і повернувся після війни додому.

Праця в копальнях була виснажливою, а годували нас погано. Два брати загинули у нещасному випадку під час роботи, а ще один помер від хвороби. У вересні 1944 року, коли підійшли радянські війська, начальство табору вирішило не залишити жодного в’язня в живих. Якби я на власні очі не бачив того, що там трапилося згодом, то ніколи б не повірив, що таке можливе.

Марш сповнений жахом

Після тижневого виснажливого маршу, ми разом з багатьма єврейськими в’язнями прибули в Белград, а ще через кілька днів дійшли до села Червенко.

Коли ми прибули у те село, Свідкам Єгови наказали вишикуватися в шеренги по п’ять чоловік. Тоді з кожного другого ряду брали по одному Свідкові. Ми дивились на них зі сльозами на очах, впевнені, що їх ведуть на страту. Однак через деякий час вони повернулися. Чому? Німецькі солдати забрали їх копати могили, але один угорський командир пояснив, що ці люди вже тиждень не їли і занадто кволі для такої роботи.

Того вечора усіх Свідків забрали на горище, де сушилась цегла. Німецький офіцер сказав нам: «Сидіть тут мовчки. Це  буде проклята ніч». Він зачинив двері на ключ і пішов. Через кілька хвилин ми почули крик солдатів: «Швидше! Швидше!». Тоді пролунала кулеметна черга і запала німа тиша... Знову «Швидше! Швидше!» і знову постріли.

Крізь щілини в даху ми бачили, що там відбувалося. Солдати виводили по кільканадцять в’язнів-євреїв, ставили їх на краю ями та розстрілювали. Потім на купу з тілами кидали ручні гранати. До світанку лише вісім євреїв залишилися живими, решта були мертві. Зробивши свою чорну справу, німці повтікали. Те, що трапилось, спустошило нас і психічно, і фізично. Януш Товровк та Ян Болі, які живуть донині, були також свідками цієї кривавої розправи.

Залишились живими

Під конвоєм угорських солдатів марш продовжувався у напрямку на захід і на північ. Нас неодноразово змушували виконувати військові завдання, але попри усе нам вдалось залишитися нейтральними і вижити.

У квітні 1945 року ми опинилися між німецькими і радянськими військами у місті Сомбатгей, біля угорського кордону з Австрією. Коли оголосили повітряну тривогу, угорський командир, який наглядав за нами, сказав: «Мабуть, я шукатиму сховку разом з вами. Бачу, що з вами Бог». Після закінчення бомбардування, ми залишили місто, пробираючись через мертві тіла людей і тварин.

Усвідомивши, що війна наближається до кінця, цей командир зібрав нас і сказав: «Дякую, що ставились до мене з повагою. У мене тут є чай і цукор для кожного з вас. Принаймні хоч щось». Ми подякували йому за таку людяність.

За кілька днів прийшли росіяни і ми невеличкими групами почали вирушати додому. Але на цьому страждання не скінчилися. Коли ми добрались до Будапешта, нас взяли під варту росіяни і на цей раз змушували вступити в радянські війська.

Нашою справою займався лікар, високопоставлений російський чиновник. Коли ми ввійшли до кімнати, то не впізнали його, але він впізнав нас. Ми були разом у таборі в Борі. Цей чоловік виявився одним з небагатьох євреїв, які пережили нацистський геноцид. Побачивши нас, він наказав вартовим: «Відпустіть цих вісьмох додому». Ми подякували йому, та найбільше за таку турботу й охорону дякували Єгові.

Моя надія і далі не згасає

Зрештою 30 квітня 1945 року я повернувся додому в Пацін. Невдовзі, аби закінчити навчання, я знову поїхав до коваля у село Стреда над Бодрогом. Родина Панковічів багато допомогла мені у житті: вони не лише навчили ремеслу, яким я зміг заробляти собі на життя, але, що  найважливіше, допомогли мені дізнатися про біблійну правду, яка змінила моє життя. Завдяки їм я отримав ще щось. Двадцять третього вересня 1946 року їхня чарівна донька, Йолана, стала моєю дружиною.

Ми продовжували досліджувати Біблію і проповідувати. А у 1948 році на нас злинуло ще одне благословення — народився син Андрей. Однак ми не довго втішалися релігійною свободою. Незабаром у нашій країні прийшли до влади комуністи і розпочалася нова хвиля переслідувань. У 1951 році мене вдруге призвали до війська, на цей раз комуністичний уряд Чехословаччини. Сценарій повторився: суд, ув’язнення, камера, рабська праця та голод. Але з Божою допомогою я знову вижив. У 1952 році я підпав під амністію і повернувся до своєї сім’ї у місто Ладмовце (Словаччина).

Попри накладену комуністами заборону, яка тривала біля 40 років, ми продовжували наше священне служіння. З 1954 по 1988 рік я мав привілей служити роз’їзним наглядачем. У вихідні відвідував збори Свідків Єгови, підбадьорював братів і сестер та заохочував далі залишатись непохитними. А протягом тижня був зі своєю сім’єю і працював на світській роботі, аби забезпечувати родину матеріально. Весь час ми відчували, як Єгова з любов’ю дає керівництво. Я переконався, наскільки правдиві слова псалмописьменника: «Коли б не Господь, що був з нами,— як повстала була на нас людина,— то нас поковтали б живцем, коли розпалився на нас їхній гнів» (Псалом 124:2, 3).

Ми з Йоланою були дуже щасливі, коли Андрей одружився і став зрілим християнським наглядачем. Його дружина, Елішка, і два сини, Радім і Даніель, також активні у християнському служінні. Але 1988 року я пережив величезну втрату — померла моя люба дружина, Йолана. Зі всіх випробувань, з якими я зіткнувся, це — найважче. Щодня сумую за нею, але мене дуже потішає дорогоцінна надія на воскресіння (Івана 5:28, 29).

Сьогодні мені 79 років. Я служу старійшиною у селі Словенське Нове Мєсто (Словаччина). Коли розповідаю іншим про безцінну надію, яку дає Біблія, отримую надзвичайну радість. Роздумуючи про минуле, про понад 60 років, проведених у служінні Богові, твердо переконаний, що з допомогою Єгови нам під силу знести усі випробування й подолати будь-які перепони. Мої почуття можна виразити словами з Псалма 86:12: «Я буду всім серцем своїм вихваляти Тебе, Господи, Боже Ти мій, і славити буду повіки Ім’я Твоє».

[Ілюстрація на сторінці 20]

Біблія, яку я виміняв на хліб.

[Ілюстрація на сторінці 21]

Тібор Гафнер — брат, який підтримував мене під час випробувань.

[Ілюстрація на сторінці 22]

Свідки у виправно-трудовому таборі у місті Бор.

[Ілюстрація на сторінці 22]

Поховання одного Свідка у таборі в місті Бор (присутні німецькі солдати).

[Ілюстрації на сторінці 23]

Януш Товровк і Ян Болі (фото в рамці), які також були свідками геноциду.

[Ілюстрація на сторінці 23]

Йолана стала моєю дружиною у вересні 1946 року.

[Ілюстрація на сторінці 24]

З сином, його дружиною та внуками.