Я втамувала свою духовну спрагу

РОЗПОВІЛА ЛУЧІА МУСАНЕТ

ГОРИСТА місцевість Вале д’Аоста лежить на північному заході Італії, неподалік від швейцарських Альп і відомої гори Монблан. Саме там, в поселенні Шаньо Сент Онсельм, я і народилася 1941 року.

Моя мама була відданою католичкою. Тато теж виховувався в релігійній родині, а двоє його сестер постриглись у черниці. У нашій сім’ї було п’ятеро дітей: я і ще чотири молодших братики. Отож у мами завжди вистачало клопотів по господарству. Батьки віддавали останнє, аби нам нічого не бракувало. Хоча у нашому поселенні не було школи, мама з татом вирішили, що я повинна отримати освіту. У віці 11 років мене віддали в інтернат, де дітьми опікувалися монашки.

Там я вивчала латинську і французьку мови, а також чимало інших предметів. Коли мені виповнилось 15 років, я стала серйозно задумуватися, як можна служити Богові. На мою думку, жіночий монастир був найвідповіднішим місцем для такого служіння. Моїм батькам ця ідея не сподобалась, адже мамі довелося б тоді самій доглядати за молодшими дітьми. Тато з мамою сподівалися, що, отримавши освіту, я знайду хорошу роботу і зможу хоч трохи матеріально допомагати їм.

 Реакція батьків засмутила мене, але я вважала, що Бог завжди повинен бути на першому місці. Отож у 1961 році, шукаючи справжньої мети в житті, я постукала у двері римо-католицького монастиря.

Життя у монастирі

Протягом перших місяців у монастирі я виконувала важку фізичну роботу, а також вчила норми і статут церкви. А в серпні 1961 року стала послушницею і почала носити чернече вбрання. Я дуже хотіла взяти собі нове ім’я — Інес: саме так звали мою маму. Отож невдовзі мене вже всі називали сестра Інес.

Більшість послушниць у монастирі важко працювали, але оскільки в мене вже була освіта, я стала вчителькою початкової школи. Через два роки я постриглася у черниці ордену сестер Святого Джузеппе, що в Аості (Італія). Згодом монастир послав мене на подальше навчання до університету Марії Сантіссіми Ассунти, що в Римі.

У 1967 році, після закінчення навчання, я повернулася до Аости й почала вчителювати в середній школі. А в 1976 році мене призначили директором цієї школи. Проте я і далі викладала деякі предмети. Згодом мене також призначили членом районного відділу народної освіти області Вале д’Аоста.

Я завжди дуже співчувала бідним людям, тому щиро прагнула їм допомагати. Отож з моєї ініціативи було запроваджено кілька соціальних програм: спершу програму підтримки одиноких невиліковно хворих, а згодом і програму навчання дітей іммігрантів. Окрім того, я допомагала бідним знайти роботу і житло та намагалася забезпечити їм відповідне медичне обслуговування. Я силкувалася жити в гармонії з релігійними уставами церкви.

З часом мені стали близькими такі догмати католицької церкви, як-от вчення про Трійцю і безсмертя душі, та погляди на людське буття. Цікаво, що у той час католицька церква вважала, ніби різні релігії можуть мирно співіснувати.

Питання, які непокоїли мене

Однак дещо в католицькій церкві мені таки не подобалося. Наприклад, перед хрещенням і обрядом миропомазання батьки та їхні діти мали вивчити, що означають ці кроки. Але більшість з них ніколи не приходили на такі заняття. Крім того, ті, кому не вдавалося прийняти хрещення і миропомазання в одній парафії, просто робили це в іншій. Для мене це видавалося звичайною формальністю і лише свідчило про лицемірство тих людей.

Я не раз запитувала себе й інших черниць: «Хіба ж ми не повинні проповідувати Євангеліє замість того, щоб присвячувати себе іншим видам діяльності?» «Ми проповідуємо своїми добрими ділами»,— часто відповідали мені.

Також мені було важко погодитися з тим, що слід визнавати свої гріхи перед священиком. Я була переконана, що про такі особисті справи треба розмовляти тільки з Богом. Я не могла зрозуміти, навіщо запам’ятовувати і безперестанку повторювати одні й ті ж молитви, а також я не погоджувалася з тим, що папа римський — непогрішимий. З часом стосовно цих питань я вирішила дотримуватись власних поглядів і зробила їх невід’ємною частиною свого релігійного життя.

Прагнення біблійних знань

Я завжди глибоко поважала Біблію і прагнула добре знати її. Щоразу, коли приймала якесь рішення або відчувала, що потребую Божої підтримки, то зверталася за допомогою до Божого Слова. Хоча ми ніколи не вивчали Біблію в монастирі, я намагалася читати її самотужки. Мене завжди вражали слова з Ісаї 43:10—12, де Бог Єгова каже: «Ви свідки Мої». Щоправда, в той час я до кінця не розуміла значення цих слів.

Ще в середині 1960-х років, під час навчання в Римі, я пройшла чотирирічні теологічні курси, організовані Ватиканом. Але серед наших підручників не було Біблії. Повернувшись до Аости, я відвідала багато екуменічних конференцій, навіть ті, що фінансувалися міжконфесійними і  некатолицькими організаціями. Ці релігійні групи стверджували, що знають Святе Письмо, але я побачила, яка плутанина існує в їхніх вченнях, і це розвинуло в мене ще більше бажання зрозуміти Біблію.

Ближче знайомство з Біблією

У 1982 році одна жінка, Свідок Єгови, прийшла до центру, де я займалася соціальною працею, і завела зі мною розмову про Біблію. Хоча я була дуже зайнятою, розмова зацікавила мене. Отож я сказала: «Зайдіть у нашу школу, і коли матиму вільну годинку, порозмовляємо».

Ця жінка прийшла, однак у моєму графіку «вільної годинки» не знайшлося. У той час моя мама дізналася, що хвора на рак, тому я взяла відпустку і поїхала допомагати їй. У квітні 1983 року мама померла. Після її смерті я повернулася на роботу, але, на жаль, втратила контакт зі Свідками. А втім, невдовзі дівчина-Свідок, якій було приблизно 25 років, відвідала мене, аби порозмовляти про Біблію. Оскільки я сама читала книгу Об’явлення, то запитала її: «Хто такі 144 тисячі, згадані в 14 розділі Об’явлення?»

Я була навчена, що усі добрі люди підуть до неба, тому не бачила логіки у тому, щоб відділяти 144 000 від решти тих, що у небі. Мені було цікаво «Хто такі 144 000? І що вони роблять?» Ці питання мене постійно непокоїли. Але тоді я так і не знайшла на них відповіді, бо та дівчина-Свідок ніяк не могла мене застати.

Зрештою вона передала мою адресу Марко, старійшині свого збору. А в лютому 1985 року йому таки вдалося порозмовляти зі мною. Оскільки я, як завжди, була зайнята, наша розмова тривала всього лиш кілька хвилин, але ми домовилися про ще одну зустріч. Згодом він разом зі своєю дружиною Ліною став регулярно приходити до мене і допомагати розуміти Біблію. Невдовзі я усвідомила, що Боже Слово зовсім не підтримує такі основні вчення католицької церкви, як Трійця, безсмертя душі і вогняне пекло.

Спілкування зі Свідками

Коли я вперше прийшла на зібрання Свідків Єгови до Залу Царства, то побачила, наскільки ці люди відрізняються від католиків. Там співав не лише хор, а кожен з присутніх, до того ж усі могли брати участь у програмі зібрання. Також я побачила, що організація складається лише з «братів» і «сестер», які по-справжньому піклуються одні одними. Усе це надзвичайно вразило мене.

У той час я відвідувала зібрання в чернечому одязі. Було видно, як присутність монашки у Залі Царства зворушувала багатьох. Я відчувала на собі любов великої родини, і це приносило мені неабияку радість та задоволення. Також, вивчаючи Біблію, я зрозуміла, що багато принципів, на яких будувала своє життя, не узгоджуються з Божим Словом. Приміром, у Біблії від Божих слуг не вимагається носити якесь особливе вбрання. Біблія вчить про покірних старійшин, які беруть провід у зборі, але помпезність католицьких церемоній та поняття церковної ієрархії протирічить цьому вченню.

Я зрозуміла, що віра й принципи, якими я керувалася у житті, збудовані на піску. Було досить нелегко визнати, що протягом 24 років я помилялася. Але тепер я мала тверде переконання, що знайшла біблійну правду. Думка про те, що в 44 роки доведеться починати життя з початку, дуже лякала мене. Та як я могла закривати очі на те, чого навчилася з Біблії?

Найважливіше рішення

Я усвідомлювала, що, коли піду з монастиря, лишуся без копійки за душею. Однак пригадала собі Давидові слова про те, що ні праведний, ‘ні нащадки його не проситимуть хліба’ (Псалом 37:25). Я розуміла, що втрачу деякі матеріальні блага, але повністю поклалась на Бога і подумала: «Чого мені боятися?»

Моя родина вважала, що я збожеволіла, і це завдавало великого болю. У той час великою розрадою для мене стали слова Ісуса: «Хто більш, як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний» (Матвія 10:37). Також дуже підбадьорювали і зміцнювали мене навіть найпростіші вияви уваги з боку Свідків. Коли я йшла вулицею  у чернечому вбранні, вони завжди підходили, щоб привітатися зі мною. Завдяки цьому Свідки Єгови стали для мене дуже близькими людьми, і я почувалась частинкою їхньої великої родини.

Зрештою я підійшла до ігумені і повідомила їй про своє рішення піти з монастиря. Я мала намір з допомогою Біблії пояснити, що спонукало мене до цього, але вона відмовилась і сказала: «Якщо мені буде щось незрозуміло в Біблії, я спитаю того, хто на ній справді знається!»

Моє рішення шокувало католицьку церкву. Мене звинувачували в неморальності й говорили, що я несповна розуму. Але ті, хто був особисто знайомий зі мною, не вірили цьому. Люди, з якими я працювала, реагували по-різному. Дехто вважав, що це надзвичайно сміливий вчинок, інші ж засмутилися через те, що я стала на хибний шлях. Ще інші навіть висловлювали співчуття.

Четвертого липня 1985 року я залишила католицьку церкву. Але, знаючи ставлення католиків до тих, хто покидав церкву, Свідки переймалися моєю безпекою і протягом місяця переховували мене. Вони відвозили мене на зібрання і назад додому. Але невдовзі усе стало на свої місця. Першого серпня 1985 року я, як і всі Свідки Єгови, пішла у служіння.

Коли того ж місяця я відвідала обласний конгрес, про це довідалися журналісти, і згодом місцева преса повідомила новину про те, що я залишила церкву. Чотирнадцятого грудня 1985 року я охрестилася. Місцеве телебачення і преса вважали таке рішення настільки незвичайним, що знову оприлюднили мою історію, аби кожен знав про це.

Коли я залишила монастир, у мене не було нічого. Я не мала ні роботи, ні дому, ні грошової підтримки. Аби якось утримувати себе, я приблизно рік доглядала за паралізованою жінкою. У липні 1986 року я розпочала піонерування (так Свідки Єгови називають повночасне служіння). Я переїхала у територію, де був щойно сформований збір. І власне тоді мені пригодилися здобуті колись знання, адже я стала  займатися репетиторством: давати приватні уроки з мови та інших предметів. Завдяки такій праці я мала гнучкий графік.

Служіння за кордоном

Навчившись біблійної правди, мені хотілось поділитися нею з якомога більшою кількістю людей. Оскільки я знала французьку мову, то стала думати про служіння в якійсь з африканських країн, де розмовляють французькою. На той час, а це був 1992 рік, Свідки Єгови стали визнаною законом релігією у поблизькій країні Албанії. Під кінець цього ж року туди було призначено групку піонерів з Італії. Серед них Маріо і Крістіна Фазіо, подружжя з мого збору. Якось вони запросили мене до себе і запропонували подумати про служіння в Албанії. Отож, після довгих роздумів і палких молитов, у віці 52-х років я знову полишила домівку, аби поринути у цілком нове життя.

Це був березень 1993 року. Відразу після прибуття я усвідомила, що хоча ця країна лежить поряд з нашою, однак це цілком інший світ. Люди тут завжди ходять пішки, вони розмовляють албанською — мовою, якої я зовсім не розуміла. У країні постійно відбувалися зміни, вона переходила від одного політичного режиму до іншого. Однак люди були спраглі біблійної правди, вони любили читати й вчитися. Ті, хто вивчав Біблію, робили швидкий духовний поступ, і це зігрівало моє серце та допомагало пристосуватися до нового середовища.

Тоді у 1993 році в Албанії був лише один збір і 100 з лишком Свідків, розкиданих по цілій країні. Того ж місяця, коли я приїхала до столиці Албанії, Тирани, там відбувався перший спеціальний одноденний конгрес. На ньому було 585 присутніх і 42 особи охрестилися. Хоча я зовсім нічого не розуміла, мене до глибини душі зворушив спів братів і сестер, а також те, наскільки вони уважно слухали програму. У квітні того ж року на відзначення Спомину смерті Ісуса Христа прийшло 1318 осіб! З того часу й донині християнська діяльність в Албанії зростає й процвітає.

Я часто дивилася на Тирану зі свого балкона й питала себе: «Чи ми колись зможемо відвідати усіх цих людей?» Бог Єгова попіклувався про це. Зараз в Албанії 2846 вісників, які зорганізовані у 68 зборів і 22 невеличкі групи. А в самій Тирані аж 23 збори. У 2002 році кількість присутніх на Спомині становила 12 795 осіб. Який же небувалий зріст лише за кілька років!

За десть років, прожитих в Албанії, я мала нагоду допомогти принаймні 40 особам охреститися, і це дуже потішає мене. Деякі з них стали піонерами, а дехто зайнятий в інших видах повночасного служіння. Протягом того часу з Італії сюди на допомогу приїхало шість груп піонерів. Для кожної групи проводилися тримісячні курси з вивчення мови, і мене запросили навчати останні чотири класи.

Коли мої друзі вперше почули, що я збираюся залишати церкву, то були приголомшені. Однак з роками їхнє ставлення змінилося, адже вони бачать, що я живу в спокої і мирі. На щастя, моя родина, у тому числі 93-річна тітка, яка і далі служить черницею, тепер підтримують мене.

Відтоді як я пізнала Єгову, він не переставав за різних обставин піклуватися мною! Він скерував мої кроки до своєї організації. Пригадую, як з самого дитинства я прагнула допомагати бідним, обділеним і нужденним; також я завжди хотіла бути повністю віддана служінню Богові. Саме тому я вдячна Єгові, адже він зробив усе, аби я втамувала свою духовну спрагу.

[Ілюстрація на сторінці 21]

Албанська сім’я, з якою я вивчала Біблію. Охрестилося одинадцять осіб.

[Ілюстрація на сторінці 21]

Більшість із цих жінок, з котрими я вивчала Біблію в Албанії, сьогодні у повночасному служінні.