Перейти до матеріалу

Перейти до змісту

Я навчилась покладатися на Бога

Я навчилась покладатися на Бога

Я навчилась покладатися на Бога

РОЗПОВІЛА ЕЛЛА ТООМ

БУВ жовтень 1944 року. Ми з сім’єю жили неподалік містечка Отепя, що на півдні Естонії, приблизно за 60 кілометрів від російського кордону. На той час я вже закінчила школу. І хоча війна наближалась до кінця, на території Естонії ще йшли запеклі бої. Під натиском російської армії німецькі війська відступали вглиб країни. Тож ми з рідними та сусідами, приблизно 20 осіб, взяли худобу й вирушили до лісу, щоб там переховуватися.

Ще протягом двох місяців довкола нас вибухали бомби і свистіли кулі. Здавалось, що ми опинились у самому центрі бойових дій. Ми часто збиралися разом і читали уривки зі Святого Письма, особливо Плач Єремії. Це було моє перше знайомство з Біблією. Пам’ятаю, як одного разу я піднялась на високий пагорб, стала навколішки і почала молитись: «Боже, якщо війна закінчиться, обіцяю тобі, що кожної неділі ходитиму до церкви».

Невдовзі лінія фронту перемістилася на захід. А в травні 1945 року Друга світова війна в Європі закінчилася капітуляцією німецьких військ. Отже, я вирішила сповнити свою обітницю Богові і почала щотижня ходити до церкви. Але мені було трохи ніяково, оскільки туди приходило лише кілька бабусь. Вдома, коли хтось несподівано стукав у двері, я відразу ховала Біблію в шухляду під столом.

Через деякий час я стала працювати вчителем у місцевій школі. Тоді в країні вже панував комуністичний режим і багато людей почало вважати себе атеїстами. А втім, я відмовилась вступати в комуністичну партію. Натомість активно зайнялася суспільною діяльністю, скажімо, організувала дитячий гурток народних танців.

Знайомство зі Свідками

У квітні 1945 року я познайомилась з одною досвідченою швачкою Емілією Санаміс. Вона мала пошити костюми для дітей з мого гуртка. Як виявилось пізніше, ця жінка була Свідком Єгови. Спершу Емілія запитала мене: «Що ти думаєш про теперішні події у світі?» Саме тоді в Сан-Франциско проходила мирна конференція, тож я відповіла: «Мені здається, що після конференції цей уряд буде змінено».

На моє здивування, Емілія сказала, що конференція не принесе довготривалої користі, і на підтвердження своїх слів запропонувала прочитати вірш з Біблії. Але я не захотіла. Тоді ця лагідна жінка середнього віку залишила мені запитання для роздумів: «А ти знаєш, де, згідно з наміром Бога, мали жити Адам і Єва?» Оскільки я не знала відповіді, Емілія порадила мені запитати про це батька.

Повернувшись додому, я так і зробила. Однак тато лише знизав плечима й сказав, що не варто витрачати час на вивчення Біблії, достатньо просто вірити в Бога. Коли я прийшла до Емілії забрати костюми, то зізналася, що батько не відповів на її запитання. Тому Емілія та її сестра на основі Біблії пояснили мені, в чому полягає Божий намір, і я зрозуміла, що Адам і Єва мали доглядати свій райський сад та втішатися вічним щастям на землі. Також вони показали біблійні вірші, в яких говорилося, що Бог наказав першій парі народжувати дітей і перетворювати всю землю на рай. Ці слова просто вразили мене! (Буття 1:28; 2:8, 9, 15; Псалом 37:29; Ісаї 45:18; Об’явлення 21:3, 4).

Моє перше християнське зібрання

Того ж року влітку мене послали до міста Тарту на тримісячні курси для вчителів. Емілія дала мені адресу тамтешніх Свідків і книжку «Сотвореннє». У ній були доступно викладені біблійні істини, і тому ця публікація дуже мені сподобалась. Тож 4 серпня 1945 року я вирішила відвідати людей, адресу яких залишила Емілія.

Коли я прийшла за вказаною адресою, то не застала нікого вдома. На мій голосний стукіт вийшла сусідка і скерувала мене на вулицю Сальме, 56. Зайшовши туди, я побачила жінку, яка сиділа і чистила картоплю. Я запитала її, де тут проводиться релігійне зібрання, вона ж сердито буркнула, що мене ніхто не чекає. Та я наполягала, і вона таки впустила мене. Я піднялась сходами на гору й увійшла в кімнату, в якій проходило зібрання. Проте почалась обідня перерва, і я вирішила піти. Це помітив дехто з присутніх, і мене впросили залишитись.

Під час перерви мою увагу привернули два юнаки, котрі сиділи біля вікна. Вони були неприродно бліді та худі. Згодом я дізналась, що у воєнний період вони більше року переховувались по різних підземеллях *. Після обіду в промові, яку виголошував Фрідрік Алтпере, я почула незнайоме для себе слово «Армагеддон». Коли закінчилось зібрання, я підійшла до промовця і запитала, що цей термін означає, і він показав мені його в Біблії (Об’явлення 16:16). Схоже, промовець дуже здивувався, що я не знаю цього слова.

Я почала розуміти, що на зібранні були присутні лише «надійні» Свідки. До того ж, як я дізналась пізніше, воно проводилось вперше після війни! З того часу я почала відчувати потребу покладатися на Бога (Приповістей 3:5, 6). А через рік, у серпні 1946 року, в 20-літньому віці я охрестилась, символізувавши своє присвячення правдивому Богу Єгові.

Спротив з боку сім’ї

У школі, де я працювала, змушували викладати атеїзм, що суперечило моєму навченому на Біблії сумлінню. Я вирішила змінити професію й сказала про це мамі. Моє рішення страшенно розлютило її, і вона почала рвати на мені волосся. Тоді в мене з’явилась думка піти з дому. Але батько вмовив мене залишитися та пообіцяв свою підтримку.

Хоча мій брат Антс зайняв сторону мами, він любив читати літературу Свідків. Через це мама просто шаленіла від люті. Антс навіть говорив про Бога в школі, але коли з’явились випробування, він, на жаль, припинив спілкуватися зі Свідками. Трохи згодом з ним стався нещасний випадок: пірнаючи, він отримав серйозну травму голови, і його паралізувало. Та все ж Антс до кінця залишався при ясному розумі. «Чи Єгова пробачить мені?» — якось спитав він. «Так, не хвилюйся»,— заспокоїла я брата. Через кілька днів Антс помер. Йому було лише 17 років.

У вересні 1947 року я залишила роботу в школі. Мама й далі вороже ставилась до мене. Одного дня вона викинула з дому весь мій одяг. Я була змушена піти жити до сестер Санаміс. Пригадую, як вони не раз казали, що Єгова ніколи не залишає своїх вірних служителів, і це дуже підбадьорювало мене.

Випробування в післявоєнний час

Сестри Санаміс заробляли на життя тим, що шили для родин, які мешкали на фермах. Ми часто ділилися з тими людьми біблійними істинами. То був прекрасний час! Тоді я не лише навчилась шити, але й набралася більшого досвіду в християнському служінні. Також я давала уроки математики, і це стало додатковим заробітком. Але щаслива пора тривала недовго. У 1948 році Свідків Єгови почали арештовувати.

У жовтні наступного року, коли я працювала на одній з ферм, мені сказали, що до Санамісів приїхали, щоб арештувати мене. Тож я відразу попрямувала на ферму брата Хуго Сусі, але його, як я довідалась, щойно арештували. На щастя, жінка, для якої я шила, запропонувала мені трохи пожити в неї. Відтак мені довелося мешкати на різних фермах. Я шила для господарів і проповідувала їм.

Проте на початку зими представникам КДБ все-таки вдалося мене знайти. Тоді я жила в місті Тарту, в домі Лінди Меттіг — ревної сестри, яка була від мене на кілька років старшою. Мене заарештували і повезли на допит. Там молоді поліцейські роздягнули мене догола і почали розглядати. Це було надзвичайно принизливо. Тому я стала молитись до Єгови, і моє серце огорнув мир та спокій.

Згодом мене вкинули до крихітної камери, де я навіть не могла лежати. Звідти я виходила лише на допити. Слідчі часто казали: «Ми не змушуємо тебе заперечувати існування Бога. Просто припини своє безглузде проповідування! Ти ж можеш ще багато чого досягнути в житті». Не раз вони запитували: «Невже ти хочеш разом зі своїм Богом зігнити в Сибіру?»

Допити тривали три дні. Протягом цього часу мені не давали спати, тож я обмірковувала різні біблійні принципи, і такі роздуми додали сил вистояти. Зрештою слідчий запропонував мені підписати документ про відмову від проповідницького служіння. Я відповіла: «Після довгих роздумів я вирішила, що ліпше до смерті залишатимусь у в’язниці і матиму схвалення Бога, ніж буду на волі без Божої підтримки». Розлючений слідчий вигукнув: «Ти геть здуріла! Вас же всіх заарештують і вишлють до Сибіру!»

Несподівана свобода

Але приблизно опівночі слідчі прийшли до мене в камеру й сказали, щоб я збирала свої речі та забиралася геть. Це було дуже несподівано. Та я не пішла ні до кого зі співхристиян, оскільки знала, що за мною можуть слідкувати. Блукаючи вулицями, я побачила, що троє чоловіків дійсно стежать за мною. Помолившись до Єгови, я звернула в темну вуличку й щодуху кинулась утікати. Забігши в парк, я впала на землю та прикрилася листям. Мене стали шукати — неподалік чулись голоси та блимало світло ліхтариків.

Я пролежала кілька годин і аж заціпеніла від холоду. Коли небезпека минула, я встала й пішла. Аби не створювати зайвого шуму, довелося зняти взуття. Вийшовши за місто, я спустилася в рів, який тягнувся вздовж автостради. Як тільки я помічала, що наближається машина, то відразу лягала на землю. О п’ятій ранку я насилу добралася до будинку Юрі та Меети Тоомелів, які жили недалеко від Тарту.

Меета хутко підготувала для мене сауну, щоб я відігрілась. Наступного дня вона вирушила до Тарту, аби побачитись з Ліндою Меттіг та розповісти їй про мене. Зрештою ми зустрілися з Ліндою. Вона стала заохочувати мене: «Мерщій збирайся і пішли в служіння. Нехай добра новина облетить усю Естонію». Аби мене не впізнали, я змінила зовнішність — зробила іншу зачіску, стала користуватись косметикою та носити окуляри. Отож ми відразу вирушили в служіння. За наступні місяці ми проїхали на велосипедах чимало місць. Ми не лише проповідували, але й відвідували та підбадьорювали наших співвіруючих.

А 24 липня 1950 року в місті Отепя у повітці для сіна на подвір’ї в одного зацікавленого Свідки організували невеличкий конгрес. Однак про це якось дізнались представники КДБ, тож ми були змушені зустрічати наших братів на шляху до місця проведення і попереджати їх про небезпеку. Брати перенесли конгрес на наступний день в інше місце. На конгрес прибуло 115 осіб. Повернувшись додому, всі ми дуже раділи і сповнились ще більшої рішучості й далі залишатись вірними перед лицем випробувань *.

Після конгресу ми з Ліндою продовжили наше служіння. Того року, щоб заробити собі на життя, нам довелося попрацювати на зборі урожаю картоплі. І там ми знайшли чимало нагод ділитися з іншими вісткою про Царство. Якось господар однієї з ферм, забувши про роботу, цілу годину із захопленням слухав нас. Потім він сказав: «Я ще ніколи не чув чогось подібного!»

Коли ми повернулись до Тарту, то дізнались, що багатьох Свідків, у тому числі й маму Лінди, заарештували. Більшість наших друзів, навіть сестри Санаміс, опинилися за ґратами. Ми зрозуміли, що КДБ шукає і нас. Тож нам не залишалось нічого іншого, як сісти на велосипеди і поїхали з Тарту далі проповідувати. Якось я ночувала в домі Альми Варджа, яка недавно охрестилась. Серед ночі хтось голосно постукав у двері. Це були представники КДБ. Увійшовши, вони попросили наші паспорти. Один із них, подивившись у мій паспорт, вигукнув: «Елла, нарешті! Де ми тебе тільки не шукали!»

Ув’язнення та заслання до Сибіру

Ми з Альмою почали збиратись і перед виходом сіли, щоб трохи перекусити. Агент КДБ промовив: «Дивно, що ви так спокійно їсте і навіть не плачете». У відповідь ми сказали: «А що тут дивного? Ми ж збираємось у нове призначення і не знаємо, коли ще вдасться поїсти». Я захопила із собою плед, з якого в ув’язненні сплела теплі шкарпетки та рукавички. Отже, 27 грудня 1950 року мене вдруге заарештували. Після кількох місяців ув’язнення, в серпні 1951 року, мене разом з іншими естонськими Свідками Єгови відправили в заслання *.

З Естонії нас відправили поїздом до Ленінграда, а вже звідти ми мали прибути до горезвісних виправно-трудових таборів у Воркуті (Комі) за Північним полярним колом. У тій групі, яку везли до Воркути, було троє Свідків. Оскільки ще в школі я вивчала російську і після арешту спілкувалася нею, то тепер я вільно володіла цією мовою.

Я познайомилась із молодою сестрою з України, котра стала Свідком Єгови, перебуваючи в нацистському концтаборі в Польщі. У 1945 році нацисти помістили її та ще 14 Свідків на корабель, який хотіли затопити в Балтійському морі. На щастя, корабель успішно дістався Данії й усі пасажири залишилися живими. Коли після багатьох страждань ця жінка повернулась додому в Радянський Союз, її знову заарештували за проповідницьку діяльність і вислали у Воркуту. Ця люба сестра стала для нас справжнім джерелом підбадьорення.

Серед в’язнів також були дві жінки, котрі якось запитали українською мовою: «Чи є тут Свідки Єгови?» Ми відразу впізнали наших дорогих християнських сестер! Протягом цілого ув’язнення вони щиро турбувались про нас. Навіть інші в’язні казали, що ми немов одна сім’я.

Мордовські табори

У грудні 1951 року я пройшла медичне обстеження і в мене виявили порушення функції щитовидної залози. Тому мене відразу перевели за 1500 кілометрів на південний захід у величезний Мордовський комплекс виправних таборів, розташований приблизно за 400 кілометрів на південний схід від Москви. За роки заслання я познайомилась з багатьма сестрами з Німеччини, Польщі, Угорщини та України. Також я познайомилась з молодою естонкою, на ім’я Майму, яка була політичним в’язнем.

Будучи ще в естонській в’язниці, вона народила дитину, і, на щастя, охоронець змилосердився та дозволив віддати дитину бабусі. У таборі я почала вивчати Біблію з Майму, і вона охоче приймала правду. У своїх листах до мами Майму описувала те, про що навчалася. Згодом її мама пізнала правду і стала навчати біблійних істин свою маленьку внучку Карін. Через шість років Майму звільнили, і вона сама продовжила виховувати свою дівчинку. Коли Карін виросла, вона вийшла заміж за співхристиянина. І ось уже протягом 11 років Карін разом з чоловіком служить у філіалі Свідків Єгови в Таллінні.

За християнську діяльність мене та ще шістьох сестер перевели в табір суворого режиму. Але навіть там ми спромоглися переписувати від руки мініатюрні копії «Вартової башти», які запихали в кусочки мила. Потім мило запаковували в коробочки і передавали в поблизькі табори.

За час перебування в мордовських таборах я допомогла більше ніж 10 особам стати Божими поклонниками. Зрештою 4 травня 1956 року мені сказали: «Ти вільна, йди і вір у свого Бога Єгову». Через місяць я вже була вдома в Естонії.

Життя на волі

Коли я повернулась в Естонію, у мене не було ні роботи, ні грошей, ні дому. Невдовзі я познайомилася з жінкою, яка цікавилась Біблією. Вона та її чоловік дозволили мені трохи пожити разом з ними в однокімнатній квартирі. За позичені гроші я купила вовну і почала в’язати светри, які продавала на базарі. Пізніше мені запропонували роботу в онкологічному диспансері міста Тарту. Наступних сім років я виконувала там різну роботу. Тим часом із заслання повернувся Лембіт Тоом — той худорлявий юнак, з яким я познайомилась на першому повоєнному зібранні. І в листопаді 1957 року ми одружилися.

КДБ вело за нами пильний нагляд. Оскільки проповідницька праця в Естонії і далі була під забороною, ми жили в постійній тривозі. Однак ми робили все від нас залежне, аби ділитися з іншими біблійними істинами. Про цей період детальніше описано в життєписі мого чоловіка. З кінця 1950-х і аж до початку 1980-х років чимало Свідків повернулося із заслання додому. Під кінець 1980-х років в Естонії вже було понад 700 вісників. А в 1991 році наша християнська діяльність була легалізована, і відтоді кількість Свідків у країні зросла до понад 4100 осіб!

Минуло понад 60 років, відколи я побувала на першому після Другої світової війни таємному зібранні Свідків Єгови. З того часу в мене не згасає бажання дотримуватись біблійної настанови: «Надійся на Господа й добре чини». Якщо ми будемо слухатись цієї поради, Єгова обов’язково ‘сповнить бажання нашого серця’ (Псалом 37:3, 4).

[Примітки]

^ абз. 14 Про життя одного з цих юнаків, а саме Лембіта Тоома, читайте в «Пробудись!» за 22 лютого 1999 року.

^ абз. 30 Більше про цей конгрес розповідається в «Пробудись!» за 22 лютого 1999 року, сторінки 12, 13.

^ абз. 34 В Естонії більшу частину Свідків вислали на початку квітня 1951 року. Дивіться «Пробудись!» за 22 квітня 2001 року, сторінки 6—8, та відеофільм «Вірні під час випробувань. Свідки Єгови в Радянському Союзі» (рос.).

[Вставка на сторінці 23]

«Мерщій збирайся і пішли в служіння. Нехай добра новина облетить усю Естонію» (Лінда Меттіг).

[Ілюстрація на сторінці 24]

У мордовському таборі разом з іншими дев’ятьма Свідками.

[Ілюстрація на сторінці 24]

З моїм чоловіком Лембітом.