Служіння Богу приносить щастя

Розповів П’єр Вору

«Бонжур». Вітаючись з людьми, я все життя використовував це французьке слово. Але в листопаді 1975 року за таке привітання мене заарештували. Хочу розповісти, як це сталось і що було пізніше.

НАРОДИВСЯ я 1 січня 1944 року в Малете (околиця міста Саве, центральний Бенін *). Батьки назвали мене традиційним для народу йоруба іменем — Абіола. Та ще в дитинстві я взяв собі ім’я П’єр, яке здавалось мені сучасним та поширеним.

Місцеві мешканці кожній дитині давали якесь прізвисько. Мене називали Пастором, бо немовлям я був схожим на місцевого священнослужителя. Однак мене більше цікавила гра в футбол, ніж уроки катехізису.

У 1959 році я переїхав на південь країни до міста Сакете, де й продовжив шкільне навчання. Там я мешкав зі своїм двоюрідним братом Сімоном. Він був учителем у школі, і недавно з ним почали вивчати Біблію два Свідки Єгови. Спершу мені не хотілося з ними сидіти. Але згодом я попросив іншого двоюрідного брата, Мішеля, приєднатись разом зі мною до вивчення, і він погодився. Тоді я вперше почув Боже ім’я — Єгова.

Якось у неділю Сімон, Мішель і я вирішили піти не до церкви, а на зібрання Свідків. Як же ми розчарувались, коли побачили, що там було лише п’ятеро присутніх — тих два Свідки і нас троє. Але ми розуміли, що там навчають правди, тому продовжили вивчати Біблію. Першим на символ присвячення Богові охрестився Мішель. Нині він служить піонером — повночасним проповідником Свідків Єгови.

Сімон переселився на північ країни до міста Кокоро, і я поїхав жити до нього. У селі Квансоґон, що за 220 кілометрів від Кокоро, планували провести конгрес Свідків Єгови. Сімон добирався туди на таксі, а я велосипедом. Там 15 вересня 1961 року ми обоє охрестились.

Труднощі повночасного служіння

Щоб забезпечити себе матеріально, я малював і продавав картини та вирощував городину. Коли наш збір відвідував роз’їзний наглядач Філіпп Зану, то запитався, чи я не думав служити піонером. Я поговорив про це зі своїм другом Еммануелем Фатунбі і відповів, що в лютому 1966 року ми зможемо розпочати піонерське служіння. Згодом я став служити роз’їзним наглядачем та відвідувати збори, які проводили зібрання мовою фон, ган, йоруба, а також французькою.

Тоді я зустрів чарівну молоду християнку Жульєн, яка, подібно до мене, провадила скромне життя. Ми одружилися 12 серпня  1971 року і почали разом відвідувати збори. Наш перший син Бола народився 18 серпня 1972 року. Від збору до збору ми їздили велосипедом — я крутив педалі, а Жульєн сиділа ззаду, тримаючи за спиною Болу. Місцевий Свідок іншим велосипедом перевозив наші речі. Так ми відвідували збори протягом чотирьох років.

Одного дня Жульєн захворіла і цілу ніч жахливо промучилась. Зранку я вийшов на дорогу, шукаючи допомоги. Несподівано над’їхало таксі, що було великою рідкістю у тій території. До того ж в ньому не було пасажирів, а це ще більша дивина. Я розповів водієві про хвору дружину і попросив відвезти нас до лікарні в Порто-Ново, столиці країни, що за 25 кілометрів. Він погодився. Прибувши на місце, водій усміхнувся і сказав: «Не переймайтесь, платити не треба».

Жульєн пролежала хвора два тижні в домі одного Свідка. Щодня її відвідував привітний лікар і приносив необхідні медикаменти. Коли він оглянув Жульєн останнього дня, я запитався, скільки треба заплатити. Як же я здивувався, почувши від нього: «Ніскільки».

Нелегкі часи

У 1975 році в Дагомеї до влади прийшли прихильники марксизму. Відтоді країна стала називатись Народною Республікою Бенін. Змінилось також щоденне життя. Людей змушували вітатися по-новому: «Пур ля революсьйон?» (Ти готовий до революції?). На що треба було відповідати: «Пре!» (Готовий!). Навчене на Біблії сумління не дозволяло нам повторювати такі політичні гасла. А це викликало ворожість.

Однієї неділі наприкінці 1975 року, коли я проповідував від дому до дому в місцевості Сен-Мішель, мене заарештували. Якийсь чоловік привітався: «Пур ля революсьйон?» — я відповів: «Бонжур». Мене забрали в поліцейський відділок і там побили. Але того ж дня троє Свідків попіклувалися, щоб мене випустили.

Я був там першим Свідком, якого заарештували. Невдовзі подібне траплялося по всій країні з багатьма Свідками. Уряд відібрав у нас Зали Царства і депортував місіонерів. Філіал закрили, і чимало Свідків були змушені тікати з країни на захід в Того або на схід в Нігерію.

Наша сім’я збільшується

Двадцять п’ятого квітня 1976 року в нас народився другий син, Кола. Через два дні уряд видав наказ № 111 про заборону діяльності Свідків Єгови. Тож нам довелося переїхати до Нігерії. Там ми зупинилися в Залі Царства, який вже був переповнений біженцями. Наступного дня усіх нас призначили до місцевих зборів. Щойно зал покидала одна група біженців, прибувала нова. Братів і сестер розвозили до зборів в інших місцевостях вантажівками.

Філіал Свідків Єгови в Нігерії попросив мене відвідати усіх Свідків з Беніну. Потім я був призначений служити роз’їзним наглядачем кількох нігерійських зборів, в яких розмовляли мовою йоруба. Згодом я відвідував збори, в яких програма проводилася мовою ган. Ми подорожували на мотоциклі. Бола сидів переді мною, а Кола — між Жульєн і мною.

У 1979 році Жульєн завагітніла третьою дитиною, тому ми були змушені припинити роз’їзну працю. У нас народилася донечка Жеміма. Приблизно тоді ж до нас з Беніну приїхала Пепе, молодша сестра моєї дружини. Згодом народилось ще два хлопці: у 1983-му — Калев, а в 1987-му — Сила. Тож наша сім’я вже складалася з восьми чоловік. Ми з дружиною прагнули бути добрими батьками, та не хотіли залишати повночасного служіння. Але хіба це можливо? Ми орендували поле, на якому вирощували маніок, кукурудзу та кокоямс, а також  збудували невеличку хатину в селі Ілоґбо-Еремі.

Кожного ранку, відправивши дітей до школи, я з Жульєн проповідував. До обіду ми старались повернутись додому, аби пообідати цілою родиною. Після пополудневого відпочинку йшли працювати в поле. Жульєн і Пепе продавали вирощені нами продукти на базарі. Хоча ми важко працювали, але на щастя рідко хворіли.

Вища освіта — не найголовніше

Ми ніколи не заохочували дітей здобувати вищу освіту. Адже той, хто ставить справи Царства на перше місце, розвиває християнські риси і наполегливо працює, завжди буде щасливим. Такий погляд на життя ми старались прищепити нашим дітям. Я вивчав з ними Біблію і дуже радів, бачачи, що в них росте любов до Єгови. А найбільшим щастям було для мене те, що вони вирішили присвятитись Богові, охреститись і служити йому.

Пепе була старшою від наших дітей, тому першою залишила дім. Коли вона стала з нами жити, я навчив її читати. І, хоча Пепе була малоосвічена, вона з радістю вивчала Біблію та займалась духовними справами, зокрема деякий час служила піонеркою. Згодом Пепе вийшла заміж за роз’їзного наглядача Мондея Акінра і разом з ним відвідувала збори. Тепер вони виховують сина Тімоті і продовжують повночасне служіння, а Мондей виконує чимало обов’язків, пов’язаних з організацією конгресів.

Бола працював помічником кухаря у великій компанії. Невдовзі один з керівників компанії побачив, що Бола відповідальний працівник і має багато чудових християнських рис. З часом наш син отримав відповідальну посаду. Але найбільше мене тішить те, що він є добрим чоловіком для своєї дружини Жан, батьком трьох діток і служить старійшиною в одному зі зборів у Лагосі (Нігерія).

Кола почав навчатись кравецької справи і служити піонером. Оскільки в Нігерії він вивчив англійську мову, 1995 року його запросили до перекладацького відділу в бенінський філіал Свідків Єгови. Кола служить там уже 13 років.

Повернення в Бенін

Нашій радості не було меж, коли ми почули, що 23 січня 1990 року уряд Беніну анулював указ про заборону діяльності Свідків Єгови. Чимало біженців повернулось додому. До країни прибули нові місіонери, і знову став діяти філіал. Наша родина 1994 року також переїхала до Беніну, але Пепе, Бола та їхні домашні залишились у Нігерії.

З часом я знайшов роботу з неповним робочим днем. За помірну ціну ми здали в оренду наш дім у Нігерії, а деяку суму дав нам Бола, тож за ці гроші ми побудували новий дім неподалік філіалу. Там ми живемо вп’ятьох. Жеміма понад 6 років служила піонеркою і працювала швачкою. Тоді вона вийшла заміж за Коку Аумену, і нині вони служать у філіалі. Калеб і Сила закінчують навчання в школі. З Божою допомогою і підтримкою наших дітей ми з Жульєн надалі залишаємось у повночасному служінні — вже понад 40 років.

Бог рясно поблагословив проповідницьку працю в Беніні. Коли я охрестився 1961 року, тут лише 871 Свідок Єгови проповідував звістку про Царство. У рік мого арешту було вже 2381. А коли 1994 року я повернувся до Беніну, нас стало, попри 14-річну заборону, 3858 осіб. На сьогодні це число подвоїлось, тож тепер у країні є понад 9000 Свідків, а на Спомин Христової смерті 2008 року прийшло 35 752 осіб.

Інколи я буваю в тій місцевості, де 30 років тому мене заарештували, і пригадую роки свого служіння. Я дуже вдячний Богові, який так щедро благословляв мою родину. Ми ніколи не почувались обділеними. І я далі вітаюся з людьми: «Бонжур».

[Примітка]

[Вставка на сторінці 13]

Водій усміхнувся і сказав: «Не переймайтесь, платити не треба»

[Вставка на сторінці 14]

Ми ніколи не заохочували дітей здобувати вищу освіту

 [Ілюстрація на сторінці 15]

У роз’їзній праці, 1970 рік

[Ілюстрація на сторінці 15]

Я з Жульєн і наші старші сини, Бола і Кола, 1976 рік

[Ілюстрація на сторінці 15]

Я, дружина, п’ятеро дітей, троє внуків і сім’я Пепе