Віддана Богові понад 70 років

Розповіла Джозефін Еліас

«Не хвилюйся,— прошепотів мій чоловік через в’язничні ґрати.— Чи вб’ють мене, чи відпустять, все одно я залишусь вірним Єгові». Я теж вирішила зберігати відданість Богу і досі міцно тримаюся цього рішення.

Я НАРОДИЛАСЬ 1916 року в містечку Сукабумі, що в гірській місцевості західної частини острова Ява (Індонезія). Мої батьки, китайці за походженням, були дуже заможними. Ми жили у великому будинку і мали власних слуг. У нашій сім’ї було ще п’ятеро хлопців — троє старших за мене і двоє молодших. Виростаючи серед хлопців, я лазила по дахах, наче справжній шибеник, і любила займатися спортом. Все ж дещо мене дуже лякало.

Я страшенно боялась пекла. Вчителі в школі завжди казали, що неслухняні дівчатка горітимуть у пеклі. Я добре розуміла, що це стосується мене. Коли я вчилась у середній школі в Джакарті (колишня назва Батавія), то захворіла. Лікар вважав, що незабаром я помру. Жінка, яка здавала мені квартиру, бажаючи потішити, казала, що я піду до неба. Та мене переслідувала думка про пекло.

Моя мама Кан Ніо та старший брат, Додо, відразу приїхали до Джакарти забрати мене. Дорогою Додо запитав: «Ти знаєш, що Біблія не вчить про пекло?»

«Звідки ти це взяв?» — поцікавилась я. Тоді мама зачитала кілька віршів з Біблії, де говорилось, що померлі нічого не знають і Бог обіцяє їх воскресити (Екклезіяста 9:5, 10; Івана 5:28, 29). Мама з братом сказали, що дізнались про це від Свідків Єгови, і дали мені брошуру «Де Знаходяться Померші?» *. Я зразу стала читати її. Ще в дорозі я зрозуміла: «Це правда!»

Участь у праці проповідування

На той час моя сім’я вже жила в Бандунзі, великому місті на заході Яви. Тут я потроху одужувала. У березні 1937 року нас відвідав Клем Дешомп, Свідок з Австралії, який служив у Джакарті. Під час його візиту мама, я, мої старші брати, Фелікс, Додо та Пен, охрестились на символ присвячення Богові. Згодом батько Тан Ґім Хок і молодші брати, Хартанто і Юсак, теж стали Свідками *.

Після хрещення ми разом з Клемом брали участь у спеціальній проповідницькій кампанії, яка тривала дев’ять днів. Він навчив нас проповідувати, користуючись карткою зі свідченням. У картці містилась коротка біблійна інформація трьома мовами. Ми також розповідали про правду своїм родичам та друзям. Згодом наша невеличка група в Бандунзі стала другим збором в Індонезії.

Того року наша сім’я переїхала до Джакарти, щоб проповідувати китайцям. Там їх проживало майже 80 000. Мама, Фелікс і я розпочали повночасне піонерське служіння. Я теж проповідувала в Бандунзі, Сурабаї та інших містах. Здебільшого мені доводилось ходити в служіння самій. Я була ще молода, сильна й почувалась щасливою, бо служила Богові. Однак у той час над світом почали  збиратися чорні хмари війни і на мене чекали суворі випробування.

Нелегкі воєнні роки

У грудні 1941 року Азія опинилась у вирі Другої світової війни. Індонезію окупувала Імператорська японська армія. На нашу літературу наклали заборону, і ми вже не могли відкрито проповідувати. Відвідуючи зацікавлених, я брала з собою шахову дошку, ніби йшла до них пограти в шахи.

У 1943 році я одружилася з безстрашним піонером Андре. Своїм сильним голосом він завжди привертав увагу інших. Ми разом таємно доставляли літературу Свідкам по цілій Яві. Якби нас спіймали, ми б зазнали катувань і смерті. Не раз нам чудом вдавалось уникнути арешту.

Якось, сідаючи на поїзд у Сукабумі, нас з Андре зупинили кемпетаї. То була японська військова поліція, якої всі боялись. На дні сумки я мала заборонену літературу. «Що у вас в сумці?» — суворо промовив поліцейський.

«Одяг»,— відповів Андре.

«А що під одягом?» — пролунало друге запитання.

«Інший одяг»,— сказав Андре.

«А що на дні сумки?» — не вгамовувався поліцейський. Я затамувала подих і почала безмовно молитись до Єгови. «Можете самі перевірити»,— запропонував Андре.

Помічник поліцейського глибоко запхав руку в сумку. Раптом він скрикнув від болю і висмикнув руку, бо вколовся шпилькою. Поліцейський зніяковів і наказав нам швидко закрити сумку й сісти на поїзд.

Іншого разу під час подорожі до Сукабумі кемпетаї забрали мене до місцевого відділку, оскільки зрозуміли, що я Свідок. Андре з моїм братом Феліксом пішли зі мною. Першим викликали на допит Андре. Його почали засипати питаннями. «Хто такі Свідки Єгови? Чи ви дієте всупереч інтересам японського уряду? А може, ви шпигуни?»

«Ми служимо Всемогутньому Богові і не робимо нічого поганого»,— відповів Андре. Офіцер зняв самурайського меча зі стіни і замахнувся ним.

«А що, коли я тебе зараз вб’ю?» — гнівно крикнув він. Андре поклав голову на стіл і мовчки помолився. Після довгої паузи розлігся голосний сміх. «Ти, я бачу, сміливий!» — визнав офіцер. Потім він відпустив Андре і закликав Фелікса та мене. Коли виявилось, що ми говоримо те саме, офіцер гиркнув: «Ви не шпигуни, забирайтеся звідси!»

Ми втрьох радісними повернулися додому, вихваляючи Єгову. Тоді ми й не здогадувались, які випробування чекають нас попереду.

Подальші випробування віри

Через кілька місяців на Андре донесли фальшиві брати і його ув’язнили кемпетаї (2 Коринфян 11:26). Коли я прийшла до нього у в’язницю, він був худий і знесилений. Щоб вижити, Андре підбирав недоїдки зі стічної канави у його камері. Але наглядачам тюрми не вдалось зламати його відданість. Як згадувалось на початку, він прошепотів через в’язничні ґрати: «Не хвилюйся. Чи вб’ють мене, чи відпустять, все одно я залишусь вірним Єгові. Вони швидше дочекаються моєї смерті, ніж зради».

Провівши півроку у в’язниці, Андре постав перед Верховним судом Джакарти. Наші друзі та рідні заповнили судову залу. Атмосфера була напружена.

«Чому ви не йдете в японську армію?» — суворо запитав суддя.

«Я воїн Божого Царства,— відповів Андре,— а воїн не може служити одночасно у двох військах».

«Чи ви будете спонукати інших теж не йти в армію?» — продовжував суддя.

«Ні, кожен сам вирішує, що йому робити»,— пояснив Андре.

Мій чоловік спокійно виступав на свій захист, часто цитуючи біблійні вірші. Це  справило сильне враження на суддю, який був відданим мусульманином. На завершення суддя сказав: «Наші переконання можуть різнитися, але я не буду примушувати людину йти проти її сумління. Ви вільні».

Багато хто в залі зітхнув з полегшенням, а моє серце переповнювала радість. Андре підійшов до мене і взяв за руку. Нас обступили рідні та друзі, щиро вітаючи з перемогою.

Правдива свобода

Після закінчення Другої світової війни в Індонезії чотири роки тривала революція. Люди хотіли здобути незалежність від голландських колоністів. Було вбито тисячі мешканців Індонезії. Селяни покидали свої домівки, і цілі села ставали пустими. Націоналісти змушували нас викрикувати «Мердека!», що означало «Свобода!». Ми пояснювали, що через нашу нейтральну позицію не можемо повторювати їхні політичні гасла.

Незважаючи на поширене в країні насилля, ми відновили служіння від дому до дому. Ми використовували старі картки зі свідченням та літературу, яка залишилась з довоєнного часу. У травні 1948 року я і Андре знову розпочали піонерське служіння, ставши єдиними піонерами в Індонезії. Як же ми зраділи, коли через три роки в Джакарту приїхало ще 14 Свідків — випускників «Ґілеаду». Біблійна школа «Ґілеад» Товариства «Вартова башта» проходила тоді в американському штаті Нью-Йорк. Досвід, який ми перейняли від них, згодився нам у майбутньому.

У червні 1952 року мене з Андре призначили спеціальними піонерами в Семеранг (центральна частина Яви). Наступного року нас запросили навчатися у 22-му класі школи «Ґілеад». Після закінчення цієї школи ми повернулися до Індонезії. Там ми отримали призначення в місто Купанг (острів Тимор), а потім до Південного Сулавесі та Північного Сулавесі. Тут нас чекали нові випробування.

Знову заборона

У 1965 році в країні стався переворот, внаслідок чого загинули сотні тисяч людей. Деякі християнські священики втягнулися в цей конфлікт, заявляючи, що Свідки Єгови — комуністи. На щастя, влада не повірила цьому. Однак священики не відступали й далі зводили наклепи на Свідків. Зрештою 25 грудня 1976 року нашу діяльність заборонили.

Невдовзі після того, як оголосили заборону, окружний прокурор міста Манадо викликав Андре до свого офісу. Він запитав: «Ви знаєте, що діяльність Свідків Єгови заборонена?»

«Знаю»,— відповів Андре.

«Чи ви тепер готові змінити релігію?» — запитав він.

Андре нахилився вперед і, б’ючи себе в груди, з запалом вигукнув: «Ви можете вирвати мені серце, але ніколи не змусите змінити релігію».

Приголомшений прокурор запитав: «Що мені записати у протокол?»

«Пишіть, що я й далі є Свідком Єгови і не зробив нічого поганого»,— сказав Андре.

«Я мушу конфіскувати вашу літературу»,— повідомив прокурор.

Того вечора молоді Свідки винесли всю літературу з нашого дому, залишивши пусті  коробки. Ми продовжували проповідувати, послуговуючись тільки Біблією. А окружний прокурор нас вже більше не чіпав.

Змістовне життя

Згодом я і Андре служили піонерами в Сурабаї, на острові Ява та острові Банка, що на південний схід від Суматри. У 1982 році ми через погане здоров’я повернулися до Джакарти. Тут у 2000 році Андре помер у віці 85 років, до останнього служачи піонером. Через рік після його смерті заборону зняли.

У нас було дуже змістовне життя. Мені 93 роки, і 70 з них я провела у піонерському служінні. У 1937 році, коли я охрестилась, в Індонезії було лише 25 Свідків Єгови. А сьогодні їх майже 22 000. Я дуже радію, що також посприяла такому росту. Однак моя подорож лише починається, адже я сподіваюся вірно служити Єгові цілу вічність.

[Примітки]

[Вставка на сторінці 13]

«Я воїн Божого Царства, а воїн не може служити одночасно у двох військах»

[Вставка на сторінці 14]

«Ви можете вирвати мені серце, але ніколи не змусите змінити релігію»

[Карта на сторінці 15]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Місця, де ми жили й проповідували

ІНДОНЕЗІЯ

о. Сулавесі

Манадо

о. Суматра

о. Банка

о. Ява

ДЖАКАРТА

Сукабумі

Бандунг

Семаранг

Сурабая

о. Тимор

Купанг

[Ілюстрація на сторінці 15]

З Андре, 1970-ті роки

[Ілюстрації на сторінці 15]

Коли мені було 15 років, брошура «Де Знаходяться Померші?» відкрила мені біблійну правду