Чим я відплачу Єгові?

Розповіла Рут Данне

Мама любила жартома казати, що 1933 рік був роком катастроф: до влади прийшов Гітлер, папа римський проголосив цей рік Святим роком, а також народилась я.

МОЇ батьки жили в містечку Юц, що в Лотарингії, історичному регіоні Франції поблизу кордону з Німеччиною. У 1921 році мама, ревна католичка, одружилася з моїм татом, який був протестантом. Моя старша сестра Хелен народилася 1922 року, і батьки охрестили її немовлям у католицькій церкві.

Одного дня 1925 року до рук батька потрапила книжка «Гарфа Божа» німецькою мовою. Прочитавши її, він зрозумів, що знайшов правду. Тато написав листа видавцям, і вони познайомили його з Бібельфоршерами, як тоді в Німеччині називалися Свідки Єгови. Батько відразу почав проповідувати про те, що довідався. Мамі це не подобалось. «Роби що завгодно,— викрикувала вона колоритною німецькою,— але не водися з тими Бібельфоршерами!» Проте батько твердо вирішив не припиняти спілкуватися з ними і в 1927 році охрестився.

Через це моя бабуся по матері стала вимагати, щоб мама розлучилася з татом. Якось під час літургії священик застеріг парафіян: «Тримайтеся подалі від фальшивого пророка Данне». Повернувшись з літургії додому, бабуся кинула на батька вазон з горішнього поверху нашого будинку. Вазон впав йому на плече, мало не розтрощивши голову. Цей випадок навів маму на думку, що релігія, яка штовхає людей на вбивство, не може бути правдивою. Мама почала читати публікації Свідків Єгови. Невдовзі вона переконалася, що знайшла правду, і 1929 року охрестилась.

Батьки докладали неабияких зусиль, щоб ми з сестрою повірили в Єгову. Вони читали нам розповіді з Біблії, а потім запитували, чому біблійні герої поводились так чи інакше. У той час тато відмовився працювати у вечірні та нічні зміни, хоча це означало, що наша сім’я матиме значно менше грошей. Він присвячував цей час християнським зібранням, служінню і вивченню з нами, дітьми.

Згущуються чорні хмари

Тато і мама постійно виявляли гостинність до роз’їзних наглядачів і бетелівців зі Швейцарії та Франції. А ті розповідали  нам про труднощі наших одновірців у Німеччині, що всього за кілька кілометрів від нас. Нацистський уряд запроторював Свідків Єгови до концтаборів і забирав дітей від батьків.

Наші батьки наперед готували мене і Хелен до тяжких випробувань. Вони допомагали нам запам’ятовувати біблійні вірші, в яких містилися важливі для нас вказівки. Тато й мама казали: «Коли не знаєте, що робити, тоді пригадайте Приповістей 3:5, 6. Якщо боїтеся випробувань у школі, то подумайте про 1 Коринфян 10:13. Якби нас розлучили з вами, пам’ятайте Приповістей 18:10». Я вивчила напам’ять Псалом 23 та 91 і була переконана, що Єгова завжди захистить мене.

У 1940 році нацистська Німеччина загарбала Ельзас-Лотарингію. Новий уряд вимагав, щоб усі повнолітні вступили в партію нацистів. Батько відмовився, і гестапо пригрозило йому арештом. Коли мама не погодилась виготовляти військові форми, гестапо стало погрожувати і їй.

Школа перетворилась для мене на суцільний жах. Кожен день у нашому класі починався з молитви за Гітлера, вітання «Хайль Гітлер» і державного гімну з простягненою правою рукою. Батьки не казали мені, щоб я не віддавала честі Гітлеру, а навчали діяти за сумлінням. Тож я сама вирішила не салютувати нацистам. Вчителі давали мені ляпасів і погрожували виключити зі школи. Коли мені було сім років, якось я стояла перед дванадцятьма вчителями школи. Вони хотіли змусити мене віддати честь Гітлеру. Проте з допомогою Єгови я залишилася стійкою.

Одна вчителька почала грати на моїх почуттях. Вона говорила, що я хороша учениця, дуже їй подобаюсь і що вона жалкуватиме, якщо мене виключать зі школи. Вчителька казала: «Тобі не треба простягати руки. Лише трохи підніми її. Тобі не потрібно вигукувати: “Хайль Гітлер!” Просто рухай губами і все».

Я розповіла мамі про розмову з вчителькою, і вона нагадала мені біблійну розповідь про те, як троє єврейських юнаків стояли перед бовваном, якого спорудив вавилонський цар. «Що вони мали зробити?» — запитала мама. «Поклонитися»,— відповіла я. «Якби в час, коли юнаки мали поклонитися перед бовваном, вони нахилилися, щоб зав’язати свої сандалі, то чи поступили б правильно? Тобі вирішувати; роби те, що вважаєш правильним». Подібно до Шадраха, Мешаха і Авед-Неґо, я твердо постановила залишатись відданою лише Єгові (Дан. 3:1, 13—18).

Вчителі кілька разів виключали мене зі школи і погрожували розлучити з батьками. Я дуже непокоїлась, але тато з мамою постійно підбадьорювали мене. Коли я йшла в школу, мама молилася зі мною і просила, щоб Єгова захищав мене. Я знала, що він зміцнить мене і допоможе залишатися непохитною в правді (2 Кор. 4:7). Тато казав, що я не повинна боятися йти додому, якщо тиск буде надто важким. «Ми любимо тебе. Ти завжди будеш нашою донькою,— говорив він.— Це справа між тобою і Єговою». Ті слова посилили моє бажання зберігати непорочність (Йова 27:5).

Гестапівці часто приходили в наш дім, шукали літературу Свідків і допитували батьків. Вони інколи на декілька годин забирали маму, а також тата і мою сестру з роботи. Я ніколи не знала, чи застану маму вдома, коли повернуся зі школи. Іноді сусідка казала мені: «Твою маму забрали». Тоді я ховалася в будинку і думала: «Чи маму катують? Чи я колись ще побачу її?»

Заслання

Двадцять восьмого січня 1943 року о пів на четверту ранку нашу сім’ю розбудили гестапівці. Вони сказали, що нас не відішлють у заслання, якщо ми всі приєднаємося до нацистської партії. Ми не  погодились, і нам дали три години, щоб спакувати речі. Мама ще раніше підготувалася до цієї ситуації і зібрала нам рюкзаки зі змінним одягом та Біблією. Тож ми мали час для молитви і підбадьорення одне одного. Тато нагадував нам, що ніщо «не зможе відділити нас від любові Бога» (Рим. 8:35—39).

Поліція повернулася. Ніколи не забуду, як літня сестра Англад зі сльозами на очах прощалася з нами. Гестапо відвезло нас на залізничну станцію в Мец. Три дні ми їхали поїздом і прибули до Кохловіце, в дочірній табір Освенціма, що в Польщі. Через два місяці нас перевезли в Глівіце, жіночий монастир, який перетворили на виправно-трудовий табір. Нацисти казали, що звільнять нас і повернуть нам майно, якщо всі ми підпишемо документ про відмову від своєї віри. Тато з мамою не погодились, і солдати сказали: «Ви ніколи не повернетеся додому».

У червні нас перевезли у Свєнтохловіце, де мене почала боліти голова, і цей біль мучить мене аж досі. Мої пальці вразила інфекція, і лікар вирвав кілька нігтів без анестезії. Були й позитивні сторони життя в таборі. Охоронці посилали мене з дорученнями, і тому я часто опинялася в пекарні, де одна жінка давала мені поїсти.

На той час ми жили як сім’я окремо від інших в’язнів. У жовтні 1943 року нас відіслали до табору в Зомбковіце. Ми спали на нарах на горищі, де було ще 60 чоловіків, жінок і дітей. Есесівці давали нам гидку і майже непридатну для споживання їжу.

Незважаючи на тяжкі випробування, ми ніколи не втрачали надії. Колись ми читали у «Вартовій башті», що після війни буде виконуватися велика проповідницька праця. Ми знали, чому страждаємо і що невдовзі наші випробування закінчаться.

Коли ми почули, що союзні війська просуваються вперед, то зрозуміли, що нацисти програю́ть війну. На початку 1945 року есесівці вирішили покинути табір, і 19 лютого ми вирушили в дорогу. Нас змусили пройти приблизно 240 кілометрів. Через чотири тижні ми прибули до міста Штайнфельс, що в Німеччині. Там охоронці зібрали в’язнів у копальні. Багато хто думав, що нас розстріляють. Однак того ж дня прийшли союзні війська, есесівці втекли і нашим жахіттям прийшов кінець.

 Мої мрії сповнюються

П’ятого травня 1945 року, майже через два з половиною роки після виселення, ми, брудні і вошиві, повернулися додому в Юц. З лютого ми не міняли одягу, тому вирішили спалити своє старе вбрання. Пам’ятаю слова мами: «Нехай цей день буде найкращим днем у вашому житті. У нас немає нічого. Навіть одяг не наш. Але всі ми четверо повернулись вірними і не пішли на компроміс».

Подальші три місяці я видужувала в Швейцарії, потім повернулася до школи і не боялась, що мене виключать з неї. Ми могли зустрічатися з нашими духовними братами і вільно проповідувати. А 28 серпня 1947 року, коли мені було 13, я прилюдно символізувала своє присвячення Єгові; присвятилась я йому кілька років перед тим. Батько охрестив мене в річці Мозель. Я хотіла відразу стати піонеркою, але тато наполягав, щоб я здобула професію. Так я вивчилась на швачку. У 1951 році мене, 17-річну дівчину, призначили служити піонеркою в поблизькому місті Тьйонвіль.

Того ж року я відвідала конгрес у Парижі і подала заяву на місіонерське служіння. Я ще не досягла необхідного віку, однак брат Натан Норр сказав, що збереже мою заяву «на пізніше». У червні 1952 року я отримала запрошення навчатися в 21-му класі біблійної школи «Ґілеад» Товариства «Вартова башта» в Південному Лансінґу (Нью-Йорк).

Ґілеад і подальше життя

Який же то був чудовий період життя! Мені часто давалось нелегко говорити на людях навіть рідною мовою. А тепер я мусила говорити англійською. Проте викладачі з любов’ю підтримували мене. Один брат дав мені цікаве прізвисько, пов’язане з моєю сором’язливою усмішкою.

Дев’ятнадцятого липня 1953 року відбувся випуск нашого класу на стадіоні «Янкі» в Нью-Йорку і мене з Ідою Кандуссо (пізніше Сеньобос) призначили в Париж. Лячно було проповідувати заможним парижанам, але я змогла вивчати Біблію з багатьма смиренними людьми. Іда одружилась і 1956 року поїхала до Африки. Я ж залишилась у Парижі.

У 1960 році я вийшла заміж за брата з Бетелю. Ми служили спеціальними піонерами в Шомоні та Віші. Минуло п’ять років, і я заразилась туберкульозом та мусила припинити піонерське служіння. Я почувалася жахливо, бо з дитинства моєю метою було завжди служити повночасно. Згодом мій чоловік покинув мене і пішов до іншої жінки. У ті важкі роки мені дуже допомагали духовні брати й сестри і Єгова продовжував нести мій тягар (Пс. 68:20).

Сьогодні я живу в містечку Лув’є (Нормандія), недалеко від філіалу у Франції. Незважаючи на проблеми зі здоров’ям, я щаслива, що бачу руку Єгови у своєму житті. Виховання, яке я отримала в дитинстві, допомагає мені навіть тепер зберігати правильне мислення. Батьки вчили мене, що Єгова — реальна Особа, яку я можу любити, з якою можу говорити і яка відповідає на мої молитви. Тож «чим я відплачу Господеві за всі добродійства Його на мені?» (Пс. 116:12).

[Вставка на сторінці 6]

«Я щаслива, що бачу руку Єгови у своєму житті»

[Ілюстрація на сторінці 5]

Я з протигазом (мені 6 років)

[Ілюстрація на сторінці 5]

З місіонерами та піонерами під час спеціальної кампанії проповідування в Люксембурзі (мені 16 років)

[Ілюстрація на сторінці 5]

З мамою і татом на конгресі 1953 року