Перейти до матеріалу

Перейти до змісту

Він навчився у свого Пана прощати

Він навчився у свого Пана прощати

Наслідуймо їхню віру

Він навчився у свого Пана прощати

ПЕТРО не забуде мить, коли вони зустрілись поглядами. Чи промайнула в очах Ісуса тінь розчарування або докору? Ми ніколи про це не дізнаємось. З Біблії відомо лише те, що «Господь обернувся й подививсь на Петра» (Луки 22:61). Глянувши у вічі Ісусу, Петро, без сумніву, усвідомив, наскільки жахливим був його вчинок. Сталося те, що передрік Ісус і що так впевнено заперечував Петро. Петро зрікся свого улюбленого Пана, і то була чи не найгірша мить у його житті.

Петру здавалось, що це кінець. А втім, завдяки сильній вірі він мав шанс виправити помилку і засвоїти один з найважливіших уроків. Цей урок пов’язаний з прощенням. Спробуймо разом з Петром пройти нелегкий шлях такого навчання, адже кожному з нас треба вчитись прощати.

Він мав багато чого навчитись

Приблизно за півроку до описаних подій Петро, перебуваючи в рідному місті, Капернаумі, запитав Ісуса: «Господи, якщо мій брат грішить проти мене, скільки разів я повинен прощати йому? Аж до семи разів?». Петро, мабуть, прагнув показати свою великодушність. Зрештою, релігійні вчителі його часу вважали, що прощати можна до трьох разів. Ісус відповів: «Не до семи, а до сімдесяти семи разів» (Матвія 18:21, 22).

Чи Ісус хотів сказати, що Петру слід рахувати, скільки разів його образили? Аж ніяк! Назвавши 77 замість Петрових 7, Ісус показав, що для прощення немає меж. Він розумів, що на Петра впливав дух суспільства, в якому не було співчуття та милосердя, суспільства, де кожен рахував образи і скупо відмірював прощення. Але Бог вчить пробачати багато і великодушно.

Петро не сперечався з Ісусом. Та чи слова Вчителя торкнулись його серця? Нерідко ми вчимося вибачати, коли самі відчайдушно прагнемо прощення. Подивімось, що відбувалося незадовго до Ісусової смерті. У ті важкі години Ісусу довелося ще не раз простити Петру.

Потреба в прощенні зростає

Це була вирішальна ніч — земне життя Ісуса добігало кінця. Він мав багато чого навчити своїх апостолів. Наприклад, Ісус прагнув, щоб вони засвоїли урок смирення. Він помив учням ноги, хоча зазвичай це робив найнижчий слуга. Спочатку Петро висловив своє здивування, потім взагалі заборонив Ісусу мити йому ноги. А через мить він вже наполягав, щоб Вчитель помив йому не тільки ноги, але й руки та голову! Ісус не втратив терпіння, натомість спокійно пояснив свої дії (Івана 13:1—17).

Але невдовзі апостоли почали сперечатися, хто з них найбільший. Петро, мабуть, теж брав участь у цій безглуздій суперечці, яка зчинилася через людську гордість. Ісус лагідно виправив їхнє мислення. Більш того, він похвалив апостолів за щось добре — за вірність, яку вони виявили, залишаючись зі своїм Паном. Однак Ісус також передрік, що всі вони покинуть його. Петро присягався не полишати Ісуса навіть перед лицем смерті. На це Ісус сказав, що тієї ж ночі, перш ніж двічі заспіває півень, Петро тричі зречеться свого Пана. Тоді Петро не лише заперечив Ісусові, але й почав вихвалятися, кажучи, що він найвідданіший з усіх апостолів (Матвія 26:31—35; Марка 14:27—31; Луки 22:24—28).

Чи переповнило це чашу Ісусового терпіння? Ні. Хоча той період і був важким для Ісуса, він зосереджувався на добрих рисах своїх недосконалих апостолів. Ісус знав, що Петро зрадить його, проте сказав: «Я благав про тебе, щоб віра твоя не ослабла. Ти ж, коли повернешся, зміцни своїх братів» (Луки 22:32). Так Ісус висловив упевненість у тому, що Петро виправить свою помилку і відновить ревне служіння. Який же величний приклад доброти й готовності прощати!

Пізніше в Гефсиманському саду Ісусові вкотре довелось давати пораду Петру. Ісус попросив Петра, Якова та Івана пильнувати, поки він буде молитись. Ісус відчував душевні муки і потребував підтримки, однак Петра й двох інших апостолів щоразу перемагав сон. Тоді Ісус співчутливо і з розумінням сказав: «Звичайно, дух бадьорий, але тіло слабке» (Марка 14:32—38).

Незабаром в сад прийшла юрба зі смолоскипами, мечами й палицями. У цій ситуації треба було виявити обережність і проникливість, та Петро повівся необдуманно. Замахнувши мечем, він відрубав вухо Малху, рабові первосвященика. Ісус спокійно зробив Петру зауваження, зцілив раба і висловив принцип, яким донині керуються його послідовники,— уникати будь-якої форми насильства (Матвія 26:47—55; Луки 22:47—51; Івана 18:10, 11). Того дня Петро припустився багатьох помилок, які Ісус йому великодушно простив. Приклад Петра підтверджує, що «всі ми раз у раз спотикаємось» (Якова 3:2). Хто з людей не потребує Божого вибачення щодня? Однак для Петра день ще не закінчився, і, на жаль, найгірше було попереду.

Найбільша помилка

Ісус спитав людей з натовпу, кого вони шукають, і попросив відпустити апостолів. Петро безпорадно дивився, як зв’язували Ісуса. Він, як і решта учнів, утік.

Потім Петро з Іваном, очевидно, пішли до будинку, де жив колишній первосвященик Анна. Саме там допитували Ісуса. Коли його вивели звідти, Петро та Іван йшли за ним «на безпечній відстані» (Матвія 26:58; Івана 18:12, 13). Петро не був боягузом. Щоб іти за натовпом озброєних чоловіків, одного з яких він поранив, потрібно було мужності. І все ж у тій ситуації Петро не виявив вірності і відданої любові, про які так впевнено заявляв кілька годин тому. Він не був готовий померти за свого Пана (Марка 14:31).

Сьогодні багато хто, подібно до Петра, йде за Ісусом «на безпечній відстані» — так, щоб цього не помічали інші. Але, як згодом написав сам Петро, щоб бути справжнім послідовником Ісуса, треба якомога точніше йти його слідами, не зважаючи на можливі наслідки (1 Петра 2:21).

Нерішучою ходою Петро підійшов до воріт одного з розкішних будинків. Це була резиденція Кайяфи, заможного та впливового первосвященика. Зазвичай такі доми мали внутрішній двір, до якого заходили через ворота. Петро старався потрапити всередину, але його не впустили. Тоді Іван, котрий вже був у дворі, попросив служницю пропустити Петра. Здається, Петро не хотів стояти біля Івана. Він також не намагався ввійти до будинку, щоб бути поруч зі своїм Паном. Він залишався на подвір’ї разом з рабами та слугами, котрі в ці холодні нічні години грілися біля вогнища. Петро спостерігав за тим, як фальшиві свідки по черзі входили до будинку, де судили Ісуса (Марка 14:54—57; Івана 18:15, 16, 18).

При світлі вогню служниця, котра впустила Петра, краще розгледіла його і, впізнавши, зрадливо вигукнула: «Ти теж був з тим галілеянином, Ісусом!». Захоплений зненацька, Петро сказав, що не знає Ісуса і взагалі не розуміє, про що вона говорить. Аби його ніхто не бачив, Петро відійшов до воріт, але там його помітила інша дівчина. Вона також зауважила: «Цей чоловік ходив з тим назарянином, Ісусом». Петро заприсягнув: «Я не знаю цього чоловіка!» (Матвія 26:69—72). Можливо, саме тоді вперше заспівав півень. Але Петро був надто збентежений і зовсім забув про Ісусове пророцтво.

Петро й далі намагався залишатись непоміченим, однак через деякий час до нього підійшло кілька людей, серед яких був родич Малха, котрому Петро відтяв вухо. Цей чоловік сказав: «Хіба не тебе я бачив з ним у саду?». Петро почав переконувати їх, що вони помиляються, присягаючи і накликаючи на себе прокляття, якщо він обманює. Тільки-но Петро це промовив, як почув, що півень заспівав удруге (Івана 18:26, 27; Марка 14:71, 72).

Ісуса вивели на балкон, котрий виходив на подвір’я. У цей момент Петро зустрівся поглядом з Ісусом і завмер — він щойно зрадив свого Пана! Приголомшений і розчавлений тягарем провини, Петро вийшов з подвір’я. Він блукав вулицями, освітленими сяйвом повного місяця, який вже хилився до обрію. Все довкола пливло, наче в тумані. Петру на очі набігали сльози. Він не витримав і розридався (Марка 14:72; Луки 22:61, 62).

Вчинивши тяжкий гріх, людина схильна думати, що їй ніколи не пробачать. Петро, очевидно, вважав так само. Чи міг він сподіватись Ісусового прощення?

Чи Ісус простить Петру?

Зійшло сонце, і муки Петра ставали дедалі нестерпнішими. Як сильно він, мабуть, картав себе, коли пополудні Ісус після годин знущань помер на стовпі. Петро здригався від думки, що в цей останній день життя свого Пана він додав йому ще більше болю. Хоча Петро був дуже зажурений, він не впав у розпач. Невдовзі він знову перебував у товаристві апостолів та інших учнів (Луки 24:33). Апостоли потішали один одного і жалкували, що покинули Ісуса тієї ночі.

У цій ситуації Петро прийняв наймудріше рішення. Коли хтось, йдучи слідами Ісуса, оступається і падає, Бог зважає не на те, яким великим було падіння, а на те, як щиро людина прагне підвестися і виправити помилку (Приповістей 24:16). Петро виявив справжню віру, бо, незважаючи на пригнічення, хотів бути разом зі співвіруючими. Людина, яку переповнює смуток і сором, схильна усамітнюватись. А втім, це небезпечно (Приповістей 18:1). Краще перебувати у товаристві одновірців і відновлювати духовні сили (Євреїв 10:24, 25).

Як добре, що Петро був разом зі своїми духовними братами: він почув важливу звістку. Тіло Ісуса зникло! Петро та Іван побігли до Ісусової гробниці, закритої великим каменем. Іван був молодший, тому прибіг першим. Побачивши, що гробниця відкрита, він зупинився. Петро ж, хоч і задихався від бігу, без вагань ввійшов усередину. Гробниця була порожня! (Івана 20:3—9).

Чи повірив Петро, що Ісус воскрес? Спочатку ні. Він сумнівався навіть тоді, коли вірні християнки розповіли, як їм з’явився ангел і сповістив, що Ісус встав з мертвих (Луки 23:55—24:11). Але під кінець того дня увесь його смуток і сумніви розвіялись. Ісус ожив! Тепер він був могутнім духом. Ісус з’явився усім апостолам, але одному з них він виявив особливу увагу. Ось що сказали апостоли: «Господь дійсно воскрес і з’явився Симону» (Луки 24:34). Апостол Павло, пишучи про той пам’ятний день, також сказав, що Ісус «з’явився Кифі, а потім дванадцятьом» (1 Коринфян 15:5). Симон і Кифа — це інші імена Петра. Ісус прийшов до апостола, коли той, очевидно, був наодинці.

В Біблії нічого не сказано про подробиці тієї зустрічі. Можна лише уявити, як радів Петро, побачивши, що Господь живий. Тепер він міг виразити свій жаль і каяття, адже понад усе прагнув прощення. Ісус великодушно йому простив. Християнам, які піддалися гріху, слід пам’ятати приклад Петра. Ніколи не думаймо, що ми не варті Божого прощення. Ісус досконало віддзеркалював риси свого Батька, котрий «пробачає багато» (Ісаї 55:7).

Ісус запевнив Петра в прощенні

Ісус сказав своїм апостолам піти в Галілею, де вони мали знову зустрітися з ним. Прибувши туди, Петро вирішив порибалити на Галілейському морі. До нього долучилися інші. Усе довкола було рідним і знайомим: скрип човна, плескіт хвиль, відчуття шорсткого невода в руках. Тут він провів значну частину свого життя. Чи роздумував Петро тієї ночі, яким воно буде тепер, коли служіння Ісуса на землі завершилось? Чи манило його просте життя рибалки? Настав ранок, а улову не було (Матвія 26:32; Івана 21:1—3).

На світанку учні побачили чоловіка, який гукав до них з берега. Він наказав їм закинути сіті з іншого боку човна. Ті послухались і витягли великий улов — 153 рибини! Петро одразу ж зрозумів, хто це. Він вискочив з човна і поплив до берега. Ісус приготував для учнів сніданок — печену рибу. Потім він заговорив до Петра.

Ісус запитав апостола, чи той любить свого Господа «більше, ніж це», очевидно, вказуючи на великий улов. Чи любив Петро рибальство більше, ніж Ісуса? Петро тричі зрікся свого Господа, і тепер Ісус дав йому можливість тричі засвідчити перед іншими свою любов. Після цього Ісус пояснив, як виявляти таку любов. Петро мав поставити віддане служіння Богу на перше місце в житті, годуючи і пасучи овечок Христа, тобто його вірних послідовників (Івана 21:4—17).

Таким чином Ісус запевнив, що Петро залишався цінним в його очах і в очах його Батька. Апостол мав виконувати важливе завдання в зборі, що перебував під наглядом Христа. Який же переконливий доказ того, що Ісус повністю простив Петра! Безумовно, таке милосердя дуже зворушило апостола.

Упродовж багатьох років Петро віддано виконував доручену йому справу. Він зміцняв своїх духовних братів, як наказав йому Ісус в останню ніч свого життя. Петро з добротою і терпінням годував та пас овечок Христа. Симон, якого Ісус назвав Петром, тобто Скелею, повністю виправдав це ім’я. Він був стійкою і надійною опорою для збору. Про це свідчать два теплі листи Петра, які стали невід’ємною частиною Біблії. Вони показують, що Петро добре засвоїв урок прощення, якого навчився від Ісуса (1 Петра 3:8, 9; 4:8).

Нехай це стане уроком і для нас. Чи ми щодня просимо в Бога прощення за численні помилки? Чи віримо, що він пробачає нам і не згадує наших гріхів? Чи охоче прощаємо іншим? Якщо так, то наша віра буде такою ж, як в Петра, а милосердя — як в його Пана.

[Вставка на сторінці 22]

Ісусу не раз довелося прощати Петра. Ми теж щодня потребуємо вибачення

[Ілюстрація на сторінці 23]

«Господь обернувся й подививсь на Петра»

[Ілюстрація на сторінці 24]

«Господь... з’явився Симону»