Служіння в період дивовижного зросту

Розповів Гарлі Гарріс

Це було 2 вересня 1950 року в Кеннетті, штат Міссурі, що у США. У нас проходив районний конгрес. Мер подбав, щоб національна гвардія захищала нас від несамовитого натовпу. На вулиці вишикувалися солдати з наготовленими гвинтівками і багнетами. Звідусіль на нас сипались обра́зи, ми ж сіли в машини і поїхали до Кейпгірардо, в Міссурі, аби продовжити конгрес. Саме тоді я охрестився у віці 14 років. Але спершу розповім, як я почав служити Єгові в такий буремний час.

НА ПОЧАТКУ 1930-х років мій дідусь та бабуся разом зі своїми вісьмома дітьми почули записи промов брата Рутерфорда і зрозуміли, що знайшли правду. Мої батьки, Бей і Мілдред Гарріс, охрестилися 1935 року на конгресі в місті Вашингтоні. Як же вони тішилися, що належали до «великого натовпу», про який пояснювалося саме на тому конгресі! (Об’яв. 7:9, 14).

Наступного року народився я. Через рік батьки переїхали у віддалену територію в Міссісіпі. Поки ми жили там, нас не відвідували роз’їзні наглядачі. Моя сім’я листувалася з Бетелем і їздила на конгреси. Певний час ми лише так спілкувалися з братством.

Стійкі попри переслідування

Упродовж Другої світової війни Свідки Єгови зазнали чимало переслідувань через свою нейтральну позицію. Трохи раніше ми перебралися до Маунтінхоума у штаті Арканзас. Якось ми з татом проповідували на вулиці. Несподівано один чоловік вирвав у тата журнали, підпалив їх, і вони згоріли дотла. Він назвав нас боягузами, бо ми не йдемо на війну. Мені було лише п’ять років, тому я почав плакати. Тато спокійно мовчки дивився на чоловіка, поки той не пішов геть.

Ми зустрічали там і добрих людей, які ставились до нас прихильно. Одного разу, коли ми сиділи в машині, нас оточила юрба. У той час мимо проходив тамтешній окружний прокурор. «Що тут діється?» — запитав він. Один чоловік вигукнув: «Свідки Єгови не хочуть захищати свою країну!» У ту ж мить прокурор скочив на підніжку нашого автомобіля і закричав: «Я воював у Першій світовій і воюватиму в цій війні! Відпустіть цих  людей. Вони не завдадуть нікому жодної шкоди!» Натовп тихо розійшовся. Ми дуже цінували таких добрих осіб, які людяно ставилися до нас! (Дії 27:3).

Нас зміцнювали конгреси

Конгрес 1941 року в Сент-Луїсі (штат Міссурі) був дуже своєчасним. За підрахунками, прийшло понад 115 000 осіб. Охрестилось надзвичайно багато людей — 3903! Я добре пам’ятаю промову брата Рутерфорда за назвою «Діти Царя». Він звертався безпосередньо до нас, дітей, і всі ми отримали по примірнику чудової синьої книжечки «Діти». Той конгрес додав мені сил витримати те, що відбулося наступного року, коли я пішов у школу. Мене та моїх двоюрідних братів і сестер виключили зі школи, тому що ми не віддавали честі прапору. Ми кожного дня приходили в школу, щоб дізнатися, чи директор не змінив свого рішення. Нерідко зранку ми йшли через ліс до школи і нас раз у раз відправляли додому. Але я розумів, що так ми показуємо свою відданість Божому Царству.

Невдовзі після того Верховний суд США постановив, що салютування прапору не є обов’язковим. Зрештою ми знову могли ходити до школи. Вчитель був дуже люб’язним і дозволив, щоб інші учні допомогли нам надолужити пропущене. Однокласники теж ставилися до нас з повагою.

Крім того, я пригадую конгрес 1942 року в Клівленді (штат Огайо), на якому брат Натан Норр виголосив промову «Чи може тривати мир?». Розгляд 17-го розділу книги Об’явлення показав, що після Другої світової війни мав настати період відносного миру. Тож очікувався подальший ріст. Щоб підготуватися до цього, в 1943 році була запроваджена школа «Ґілеад». Тоді я й не усвідомлював, як це вплине на моє життя. Післявоєнний мир дійсно настав, і переслідування вщухли. Однак коли 1950 року вибухнула Корейська війна, знову спалахнула протидія проповідуванню, про що я згадав на початку.

Активно сприяємо зросту

У 1954 році я закінчив середню школу і через місяць почав служити піонером. Послуживши в Кеннетті, де 1950 року нас оточив натовп, у березні 1955-го я отримав запрошення в Бетель. До території збору, в який мене призначили, входив Таймс Сквер у центрі Нью-Йорка. Як же все тут відрізнялося від життя в селі! Щоб привертати увагу зайнятих ньюйорківців, я розгортав журнал на цікавій статті і питав: «Чи ви колись ставили собі таке запитання?» Багато людей брали журнали.

Чи не найбільше в Бетелі мені подобалося ранкове поклоніння, яке проводив брат Норр. Він оживляв біблійні вірші і мудро застосовував їх до наших потреб. Брат Норр говорив з нами, молодими неодруженими братами, як батько з синами, часто давав чудові поради, як ставитися до сестер.

У 1960 році я вирішив одружитись. Я письмово повідомив братів, що через 30 днів залишаю Бетель, але не отримав жодної відповіді. Наприкінці того терміну я набрався сміливості, бо був сором’язливим, і запитав, чи брати отримали моє повідомлення. Брат Роберт Воллен відповів на мій телефонний дзвінок і прийшов на місце мого робочого призначення. Він запитав, що я думаю про спеціальне піонерське чи районне служіння. «Але Боб,— сказав я,— мені тільки 24, і я не маю досвіду».

У роз’їзній праці

Того вечора в кімнаті на мене чекав великий конверт. У ньому лежало дві заяви — на спеціальне і на районне служіння. Оце так! Я не міг повірити! Мені  випала незаслужена честь служити братам у районній праці в південно-західній частині Міссурі та на сході Канзасу. Перед тим як залишити Бетель, я відвідав зустріч для роз’їзних наглядачів. У кінцевому зверненні до нас брат Норр сказав: «Те, що ви будете районними й обласними наглядачами, не означає, що ви знаєте більше, ніж місцеві брати. Дехто з них набагато досвідченіший за вас. Але обставини не дозволяють їм виконувати обов’язки, які є у вас. Тож ви можете в них багато чого навчитися».

Наскільки ж правдивими були ці слова! Брат Фред Мологан з дружиною і його брат Чарлі з міста Парсонс (штат Канзас) подали надзвичайний приклад. Вони пізнали правду на початку XX століття. Дуже приємно було дізнатися в них про служіння у час до мого народження. Іншим братом був Джон Рістен, сердечний літній одновірець з міста Джоплін, що в Міссурі. Він уже багато десятиліть служив піонером. Ці дорогі брати ставилися з глибокою повагою до теократичного устрою. Попри мої молоді роки вони цінували мене як свого районного наглядача.

У 1962 році я одружився з Клоріс Кнохе, жвавою руденькою піонеркою. Ми разом продовжували районне служіння. Живучи в братів, ми мали нагоду ліпше з ними познайомитись. Нам вдавалося заохочувати молодих вісників починати повночасне служіння. Саме такого заохочення потребували двоє підлітків у районі — Джей Косінський і Джоанн Кресман. Співпрацюючи з ними у проповідуванні і ділячись радощами саможертовного життя, ми спонукали їх ставити собі певні цілі. Джоанн стала спеціальною піонеркою, а Джей почав служити в Бетелі. Пізніше вони одружились і вже майже 30 років перебувають у районному служінні.

Місіонерське призначення

У 1966 році брат Норр запитав нас, що ми думаємо про служіння за кордоном. «Ми щасливі тут,— відповіли ми,— але якщо є потреба деінде, ми готові». Через тиждень нас запросили у школу «Ґілеад». Нам було дуже приємно повернутися до Бетелю, де проходила школа, і побачити багатьох братів та сестер, котрих я добре знав і поважав. Крім того, ми подружилися з однокласниками, які вірно служать донині.

Нас з Клоріс, а також Денніса та Едвіну Кріст, Ану Родріґес і Делію Санчес відправили до Еквадору в Південній Америці. Подружжя Кріст служило в столиці країни, Кіто. Нас, а також Ану і Делію призначили в Куенку, третє найбільше місто Еквадору. Наша територія охоплювала дві провінції. Перший збір у Куенці зароджувався в нашій вітальні. Він складався з нас чотирьох і ще одного подружжя. Ми думали, як  нам вдасться виконати проповідницьку працю.

У Куенці було чимало церков, і в церковні свята місто переповнювали релігійні процесії. Все ж мешканці Куенки мали багато запитань. Наприклад, коли я вперше зустрів Маріо Поло, чемпіона Куенки з велоспорту, він здивував мене питанням: «Хто така повія з книги Об’явлення?»

Іншим разом Маріо прийшов до нашого будинку вночі дуже стривожений. Пастор протестантської церкви дав йому літературу, що містила серйозні звинувачення проти Свідків Єгови. Я пояснив Маріо, що звинувачені мають право обстоювати свої погляди. Тож наступного дня Маріо запросив пастора і мене до себе додому, щоб розібратися в цьому питанні. На зустрічі я порадив зосередитися на Трійці. Коли пастор прочитав Івана 1:1, Маріо сам правильно пояснив цей вірш. І так було з кожним біблійним уривком. Логічно, що пастор не захистив доктрини про Трійцю. Це переконало Маріо та його дружину, що ми маємо правду, і вони стали вміло обстоювати біблійні вчення. Нам було надзвичайно радісно бачити, як на великій території в Куенці, що була нашим першим місцем призначення, діяв чудовий збір, що зріс до 33 і, зрештою, до 63 осіб!

Вливаємося в бетелівську родину

У 1970 році мене та Ала Шулло запросили приїхати до філіалу в Ґуаякілі. Ми обидва дбали про роботу філіалу. Джо Секерак пакував літературу неповний робочий день для 46 зборів країни. Деякий час, коли я працював у Бетелі, Клоріс служила місіонеркою. Вона допомогла 55 особам охреститись. На конгресах часто хрестилося від трьох до п’яти її зацікавлених.

Приміром, Клоріс вивчала Біблію з жінкою на ім’я Лукресія, чоловік якої противився правді. Все-таки Лукресія зрештою охрестилась і почала служити сталою піонеркою. Вона навчала правди своїх дітей. Два сини Лукресії тепер є старійшинами, один служить спеціальним піонером, а її дочка — піонеркою. Внучка Лукресії вийшла заміж за чудового брата, і вони теж служать спеціальними піонерами. Ця родина допомогла пізнати правду багатьом людям.

У 1980 році в Еквадорі налічувалося приблизно 5000 вісників. Приміщення філіалу було вже замалим. Один брат запропонував 32 гектари землі за межами Ґуаякіля. У 1984 році на цій ділянці ми почали будівництво нових приміщень філіалу і Залу конгресів, присвячення яких відбулося 1987 року.

Охочий дух сприяє зросту

Минали роки, і було радісно бачити, як чимало вісників та піонерів з інших країн приїздять до Еквадору, щоб допомагати там, де більша потреба у вісниках. Мені особливо запам’ятався Анді Кідд, учитель з Канади, що вийшов на пенсію. Він переїхав до Еквадору в 1985-му у віці 70 років і вірно служив аж до смерті у 2008 році (тоді йому було 93). Коли я вперше побачив Анді, він був єдиним наглядачем у невеликому зборі. Хоча йому важко давалась іспанська, він виголошував промови і проводив вивчення «Вартової башти». Також цей брат вів Школу теократичного служіння і робив більшість пунктів на службовому зібранні. Тепер у тій місцевості процвітає два збори, в яких служить майже 200 вісників і є багато старійшин.

Іншим братом, який переїхав разом з сім’єю зі США до Еквадору, був Ернесто Діас. Прослуживши в цій країні вісім місяців, він розповів: «Наші троє дітей вже опанували мову і вміло навчають інших правди. Як батько, я досягнув мети,  яка здавалася неможливою в цій системі,— бути піонером, служачи повночасно з сім’єю. Загалом ми проводимо 25 біблійних вивчень. Все це тісніше об’єднало нас як сім’ю і, найголовніше, ще більше зблизило з Єговою». Як же ми цінуємо дорогих братів і сестер!

У 1994 році площа приміщень філіалу зросла вдвічі. Через роки, у 2005 році, в країні налічувалось 50 000 вісників і виникла потреба в розширенні філіалу. 31 жовтня 2009 року відбулося присвячення розбудованого Залу конгресів, нового житлового будинку і перекладацьких офісів.

Коли 1942 року мене виключили зі школи, в США було 60 000 вісників. Сьогодні тут служить понад мільйон. У 1966 році ми прибули в Еквадор. Тоді в цій країні налічувалося 1400 вісників Царства, а тепер їх — більш ніж 68 000. І, безумовно, вісників буде ще більше, адже проводиться 120 000 біблійних вивчень і 2009 року понад 232 000 осіб відвідало Спомин Христової смерті. Дійсно, Єгова благословляє свій народ так, як ми собі й не уявляли. Наскільки ж радісно бачити такий дивовижний ріст! *

[Примітка]

[Ілюстрації на сторінці 5]

Конгрес просто неба (1981 рік) і Зал конгресів у Ґуаякілі (2009 рік) на тій же ділянці