Мої численні благословення

Розповів Артур Бонно

ЦЕ БУВ 1951 рік. На обласному конгресі ми з дружиною, Ідіт, почули оголошення про зустріч для тих, кого цікавить місіонерське служіння.

«Ходімо послухаємо!» — вигукнув я.

«Арте, це не для нас»,— відповіла дружина.

«Та ходімо ж, Ідіт, лише послухаємо».

Оскільки після зустрічі роздавали заяви на навчання в школі «Ґілеад», я наполягав: «Ми просто заповнимо їх!» «Але як же наші рідні, Арте?» — казала дружина.

Приблизно через півтора року після того конгресу нас запросили відвідати школу «Ґілеад», і ми отримали призначення служити в Еквадорі, що у Південній Америці.

Як ви, мабуть, зрозуміли зі щойно наведеного діалогу, я мав сильний характер і був рішучою людиною. А моя дружина була м’якою та скромною. Вона виростала в містечку Елізабет, що в Пенсільванії (США), ніколи не наважувалась поїхати далеко від дому і не зустрічалася з іноземцями. Їй було важко залишати сім’ю. Попри це Ідіт з готовністю погодилася служити за кордоном. У 1954 році ми приїхали в Еквадор і відтоді служимо там місіонерами. Впродовж усіх цих років ми отримували чимало благословень. Хочу розповісти вам про них.

Світлі спогади

Наше перше призначення було в столицю Кіто, місто, що лежить в Андах на висоті близько 2850 метрів над рівнем моря. Щоб добратися туди з прибережного міста Ґуаякіль, ми їхали два дні поїздом і вантажівкою. Сьогодні така подорож триває півгодини літаком. Ми служили в Кіто чотири незабутні роки. Потім, 1958 року, ми отримали інше благословення — призначення в районне служіння.

 У той час в усій країні діяли лише два невеличкі теократичні райони. Тому, окрім того що ми відвідували збори, ми багато тижнів у році проповідували в індіанських містечках, де не було Свідків. Хижки в тих поселеннях («пуеблос») зазвичай мали одну кімнатку без вікон, в якій стояло тільки ліжко. Ми возили з собою дерев’яний ящик з гасовим пальником, сковородою, тарілками, мискою для миття, простирадлами, сіткою від комарів, одягом, старими газетами та іншою всячиною. Газетами ми затуляли дірки в стінах, щоб до нас в оселю не завітали щурі.

Хоча ті кімнати були темні та брудні, в нас залишилися світлі спогади про те, як ми вночі розмовляли, сидячи на ліжку і споживаючи просту їжу, приготовану на гасовому пальнику. Через запальний характер я часто говорив щось, не подумавши, тому моя дружина нерідко використовувала такі тихі хвилини, щоб заохотити мене бути тактовнішим з братами, яких ми відвідували. Я прислуха́вся до її порад, і мої візити ставали підбадьорливішими. Крім того, коли я необдумано говорив про інших, вона не хотіла підтримувати розмову. Так я вчився розвивати позитивний погляд на братів. Однак здебільшого ночами ми обговорювали думки зі статей у «Вартовій башті» і випадки з польового служіння, які ми мали того дня. Який же то був чудовий період життя!

Як ми знайшли Карлоса

На заході Еквадору в містечку Хіпіхапа ми шукали зацікавленого, якого звали Карлос Мехія, але нам не було відомо, де він живе. Вийшовши вранці з орендованої кімнати, ми не знали, куди податися, тож пішли навмання. Нам доводилось обходити ями з багнюкою на брудних вулицях, бо вночі падав сильний дощ. Я йшов попереду дружини, аж раптом почув позаду відчайдушний окрик: «Арте!» Я обернувся і побачив, що Іді стоїть по коліна в болоті. Мені було так смішно, що я би пирснув зі сміху, якби не побачив її заплаканих очей.

Я зміг витягти дружину з багнюки, але без черевичків. За всім цим спостерігали хлопчик і дівчинка. Я сказав їм: «Заплачу́ вам, якщо витягнете з грязюки її черевики». Вони миттю це зробили, проте Іді мусила десь помитися. Мати дітлахів теж бачила все це і запросила нас до хати. Вона допомогла моїй дружині помити ноги, а діти тим часом почистили брудне взуття. Перш ніж ми пішли, то дізналися приємну новину. Я запитав жінку, чи вона знає, де мешкає Карлос Мехія. Вона зі здивуванням відповіла: «Та це ж мій чоловік». Згодом почалося біблійне вивчення і всі члени тієї сім’ї зрештою охрестились. Через багато років Карлос з дружиною та їхні двоє дітей стали спеціальними піонерами.

Втомлені подорожами, але зворушені гостинністю

Подорожі в районній праці були сповнені труднощів і небезпек. Ми добиралися автобусами, поїздами, вантажівками, каное-довбанками і невеликими літаками. Якось Джон Макленекен, який служив обласним наглядачем, і його дружина, Дороті, пливли з нами проповідувати до рибальського селища біля кордону з Колумбією. Ми добиралися туди на каное, оснащеному мотором. А поряд з нами плавали акули завбільшки з каное! Навіть наш досвідчений стерновий злякався таких велетенських акул і швидко спрямував човен ближче до берега.

 Хоча в районному служінні ми стикалися з труднощами, воно було сповнене і багатьох благословень. Ми познайомилися з чудовими гостинними братами. Часто сім’ї, які нас приймали, наполягали, щоб ми їли тричі на день, у той час як вони їли лише раз. Або ж вони стелили нам єдине ліжко в домі, а самі спали на підлозі. Іді нерідко говорила: «Ці любі брати і сестри допомагають мені розуміти, як мало насправді потрібно для життя».

«Ми ніколи не відмовляємося»

У 1960 році в нашому житті відбулася ще одна приємна подія — нас запросили служити у філіалі в Ґуаякілі. Я займався адміністративними справами, а Ідіт служила зі збором поблизу філіалу. Ніколи не уявляв себе офісним працівником і почувався дещо нездатним для такої роботи. Але, як показує Євреїв 13:21, Бог споряджає нас «усім тим, що добре, аби [ми] виконували Його волю». Через два роки мене запросили на десятимісячний курс «Ґілеаду», який проводився у Бетелі в Брукліні. Тоді дружини мали залишатись у своєму призначенні. Моїй дружині надійшов лист з Брукліну. Її просили ретельно обдумати, чи вона погодиться на те, щоб чоловік був відсутній десять місяців.

У відповідь Ідіт написала: «Я розумію, що це буде нелегко, але ми знаємо, що Єгова допоможе нам знести будь-які труднощі... Ми ніколи не відмовляємося від доручених нам завдань чи нагод поліпшити своє вміння виконувати обов’язки». Протягом періоду, який я перебував у Брукліні, моя дружина щотижня писала мені листи.

Служіння пліч-о-пліч з вірними одновірцями

У 1966 році через проблеми зі здоров’ям ми з Ідіт повернулися в Кіто, де відновили своє місіонерське служіння пліч-о-пліч з місцевими братами і сестрами. Який чудовий приклад непорочності вони подавали!

Одна вірна сестра мала невіруючого чоловіка, котрий часто її бив. Якось нам подзвонили о 6-й ранку і сказали, що чоловік знову побив її. Я миттю подався до будинку сестри. Коли я побачив її, то не міг повірити своїм очам. Вона лежала в ліжку вся опухла і в синцях. Чоловік бив дружину ручкою від мітли, аж поки та не зламалася навпіл. Того ж дня я застав чоловіка і сказав, що він повівся малодушно. Він дуже шкодував про скоєне.

На початку 1970-х років моє здоров’я поліпшилось і ми повернулися в районне служіння. До нашого теократичного району належало місто Ібарра. Коли ми відвідували це місто наприкінці 1950-х років, там було лише двоє Свідків — місіонер і місцевий брат. Тож ми хотіли  зустрітися з багатьма новими одновірцями, які влилися в збір.

На першому зібранні, яке ми там відвідали, брат Родріго Вака проводив пункт з участю присутніх. Після того як він ставив запитання, присутні не піднімали рук, а вигукували: «Йо, йо!» (тобто «я, я»). Ми з Ідіт здивовано переглядались. Я думав: «Що тут відбувається?» Потім ми довідалися, що брат Вака сліпий, але впізнає голоси членів збору. Він — пастир, який дійсно знає своїх овець! Пригадалися Ісусові слова, записані в Івана 10:3, 4, 14, про те, що Добрий Пастир і вівці добре знають одне одного. Сьогодні в Ібаррі шість іспаномовних зборів, один збір, зібрання якого проводиться мовою кечуа, і збір, зібрання якого проходять мовою жестів. Брат Вака й далі вірно служить як старійшина і спеціальний піонер *.

Вдячні за великодушність Єгови

У 1974 році Єгова знову виявив нам свою великодушність, коли нас вдруге запросили до Бетелю. Я знову виконував адміністративну роботу, а пізніше мене призначили служити в комітеті філіалу. Ідіт працювала на кухні, згодом почала займатися офісною роботою у відділі кореспонденції, де служить і донині.

Впродовж багатьох років нам було приємно знайомитися з сотнями місіонерів, які пройшли навчання в «Ґілеаді». Вони сприяють зрілості і ревності у зборах, в які їх призначено. Нас підбадьорюють і тисячі одновірців, котрі приїздять служити сюди з понад 30 країн. Як же вражає їхній дух саможертовності! Дехто продав свої доми і залишив бізнес, щоб служити там, де є більша потреба у вісниках Царства. Ці брати і сестри купили автомобілі, аби проповідувати у віддалених місцевостях. Вони започатковують нові збори і допомагають будувати Зали Царства. До нас з-за кордону переїхало чимало неодружених сестер, які служать піонерками. Які ж вони ревні та вправні служителі!

Справді, за роки служіння Богові я отримав рясні благословення. Найбільше з них — близькі стосунки з Єговою. До того ж я вдячний Єгові за те, що він дав мені «поміч» (Бут. 2:18). Аналізуючи 69 років спільного з дружиною життя, я пригадую слова з Приповістей 18:22: «Хто жінку чеснотну знайшов, знайшов той добро». Мені дуже приємно бути в товаристві Ідіт. Вона завжди була для мене поміччю. Також Ідіт дуже любила свою маму. Відтоді як ми прибули в Еквадор, моя дружина щотижня посилала мамі листи аж до 1990 року, коли мама померла у 97-літньому віці.

Тепер мені 90, а Ідіт — 89. Нам було приємно допомогти близько 70 особам пізнати Єгову. Ми тішимося, що 60 років тому заповнили заяву на навчання в школі «Ґілеад». Завдяки цьому рішенню наше життя було сповнене численних благословень.

[Примітка]

[Ілюстрація на сторінці 29]

У Нью-Йорку на стадіоні «Янкі» з іншими місіонерами з нашого класу (1958 рік)

[Ілюстрація на сторінці 31]

Відвідуємо сім’ю Свідків під час районного служіння (1959 рік)

[Ілюстрація на сторінці 32]

У філіалі в Еквадорі (2002 рік)