Лист з Конго (Кіншаса)

У тіні вогняної гори

КОЛИ над містом Гома підіймається сонце, небо набуває рожевих та оранжевих барв. Гора Ньїрагонго — один з найактивніших вулканів у світі — щодня зачаровує нас своєю красою. Відкритий кратер безперервно видихає хмари диму. Уночі, відбиваючи розжарену лаву, цей дим стає червоним.

Мовою суахілі гору називають муліма я мото, що означає «гора вогню». Останнє велике виверження Ньїрагонго сталося у 2002 році. Багато наших сусідів і друзів у Гомі втратили усе своє майно. У деяких сусідніх околицях, де ми з чоловіком проповідували, нам доводилось іти горбистою поверхнею затверділої лави. Мені здавалося, ніби я ступаю по Місяцю. На відміну від твердої лави, серця тутешніх людей чуйні та щирі. Вони відкриті і сприйнятливі до доброї новини. Тому проповідування тут, у тіні вогняної гори, приносить велике задоволення.

Тієї суботи я прокинулась з приємними сподіваннями: ми з чоловіком, інші місіонери, а також друзі, котрі відвідували нас, збиралися цілий день проповідувати в таборі біженців у Мугунзі, що лежить на захід від Гоми. Ці люди втекли сюди від жорстоких нападів, які здійснювались на їхні рідні міста.

Ми поскладали у вантажівку біблійну літературу французькою, суахілі та кіньяруанда і вирушили до Мугунги. Поки ми їхали вибоїстою дорогою Рут-Саке, місто почало оживати. Молоді чоловіки везли свої навантажені чукудус (саморобні дерев’яні самокати, якими перевозять вантажі). Край дороги граційною ходою ішли жінки, одягнені у яскраві накидки. Вони несли на своїх головах великі клунки. Мототаксі везли людей на роботу або на ринок. По всій місцевості виднілися дерев’яні будиночки, пофарбовані у темно-коричневий колір і прикрашені голубим оздобленням.

Ми приїхали у Ндошо до Залу Царства, де зустрілися з іншими Свідками Єгови, котрі мали разом з нами проповідувати у таборі. Мене глибоко зворушило те, що до Залу прийшла не тільки молодь, але й вдови, сироти і ті, хто мав фізичні обмеження. Чимало з них зазнали великих страждань, але їхнє життя змінилося на краще, бо вони дотримуються принципів з Біблії. Надія, яку дають біблійні обіцянки, палає в їхніх серцях, і вони прагнуть ділитися нею з іншими. У Залі  Царства під час коротенької зустрічі ми обговорили, які біблійні уривки можуть потішити людей у таборі. Після цього всі 130 осіб розсілися у п’яти мікроавтобусах і повнопривідній вантажівці.

Вже через півгодини ми були в таборі. На землі, вкритій затверділою лавою, розкинулись невеличкі білі намети. Посередині табору рядами стояли охайні туалети й умивальники. Усюди метушилися люди: прали, готували їжу, чистили квасолю чи підмітали біля своїх наметів.

Ми познайомились з чоловіком, якого називали Тато Жак. Він наглядав за частиною табору. Його непокоїло те, як добре виховати дітей у цей важкий час. Жак дуже зрадів, коли ми залишили йому книжку «Запитання молодих людей. Практичні поради». Чоловік сказав, що прочитає її, а потім збере невеликі групи людей і переповість їм прочитане.

Трохи далі ми зустріли жінку, яку називали Мама Беатріс. Вона запитала нас, чому Бог допускає страждання. Жінка вважала, що Бог за щось її карає. Чоловіка Беатріс вбили на війні, а її дочка одна виховує дитину в цих нелегких умовах. Кілька місяців тому викрали сина Беатріс. Відтоді жінка нічого про нього не чула.

Коли Мама Беатріс розповідала про свої нещастя, я подумала, як, мабуть, було боляче Йову, коли йому приносили усі ті жахливі новини. Ми пояснили їй причини страждань і запевнили, що її горе — це не покарання від Бога (Йова 34:10—12; Якова 1:14, 15). Ми також розповіли цій жінці про зміни, які Бог за допомогою свого Царства незабаром здійснить на землі. На обличчі Мами Беатріс засяяла усмішка. Вона рішуче сказала, що продовжуватиме вивчати Біблію і молитися до Бога про допомогу.

То була незабутня подорож. Усі ми відчували, що Єгова допоміг нам потішити людей і дати їм надію. Коли ми виїжджали з табору, чимало людей на прощання махали нам, тримаючи в руках буклети, журнали та книжки.

Дорогою додому ми роздумували про все почуте і побачене. Єгова подарував нам чудовий день! Я пам’ятаю сповнене вдячності обличчя Тата Жака, очі Мами Беатріс, в яких зажевріла надія, і міцний потиск руки і щира усмішка однієї бабусі. Я роздумую про молодих осіб, які ставили глибокі запитання і були зрілими не по роках. Мене вражає мужність цих людей, котрі, попри неймовірні страждання, можуть далі усміхатись і радіти.

У цій частині світу чимало людей докладають неабияких зусиль, щоб допомогти тим, хто страждає. Показувати іншим на основі Біблії, як буде вирішено усі їхні проблеми,— це велика честь. Я дуже щаслива, що можу брати участь у праці, яка несе людям незрівнянне духовне відсвіження.