▪ Перед вознесінням у небо Ісус дав своїм учням чіткі вказівки щодо того, як виконувати доручене їм служіння. Проте він нічого не згадав про участь у політичних справах (Матвія 28:18—20). Тому учні Ісуса дотримувалися слів, сказаних ним раніше: «Віддавайте кесареве кесарю, а Боже — Богові» (Марка 12:17).

Як цей принцип допомагав Ісусовим послідовникам жити у світі, але не бути його частиною? Чи вони могли розрізняти, що́ належить державі, тобто кесарю, а що́ — Богові?

Апостол Павло вважав, що християнин не повинен займатися політичними справами. В одній книжці сказано: «Павло був готовий використати своє право римського громадянина, щоб захищатися в суді, але він не намагався впливати на справи, пов’язані з державною політикою» («Beyond Good Intentions—A Biblical View of Politics»).

Що Павло порадив одновірцям? У цій же книжці написано: «Його листи до віруючих у таких важливих містах, як Коринф, Ефес і навіть Рим, не містили жодного натяку на зацікавлення політичними суперечками світу... Павло наказував коритися урядові, але у своїх листах не давав вказівок жодній місцевій церкві бодай якось впливати на громадські чи державні установи» (Римлян 12:18; 13:1, 5—7).

Християни, які жили кілька десятиріч після смерті Павла, так само чітко розрізняли те, що належить Богові, від того, що належить державі. Вони виявляли повагу до політичної влади, але не бажали брати участь у політичній діяльності. У вищезгаданій книжці зазначається: «Хоча ранні християни вважали, що зобов’язані поважати державну владу, вони не погоджувалися з тим, аби їх залучали в політичні справи».

Приблизно через 300 років після Ісусової смерті у християнстві багато що змінилося. У книжці «Між Христом і кесарем» один теолог написав: «Коли за часу Константина був змінений політичний лад, багато християн почало брати участь у цивільній та військовій службі, а також займати політичні посади». До чого це призвело? Під кінець IV сторіччя така суміш релігії та політики породила державну релігію Римської імперії.

Нині чимало релігій, які твердять, що йдуть за Христом, заохочують своїх вірних займатися політичними справами. Але ці релігії не наслідують Христа і не дотримуються прикладу християн першого сторіччя.