Перейти до матеріалу

Перейти до змісту

Життєпис

У служінні ми осягнули «таємницю»

У служінні ми осягнули «таємницю»

Розповів Олів’є Рандріаморе

«Я знаю, як жити в нестатках і як жити в достатку. Я осягнув таємницю того, як у всьому і за будь-яких обставин бути ситим і зносити голод... Все мені під силу завдяки тому, хто мене зміцнює» (Фил. 4:12, 13).

ЦІ СЛОВА апостола Павла вже довгий час підбадьорюють мене і мою дружину Улі. На Мадагаскарі ми, подібно до Павла, осягнули «таємницю» того, як бути задоволеним, повністю покладаючись на Єгову.

Мати Улі почала вивчати Біблію зі Свідками Єгови в 1982 році. На той час ми з Улі були заручені. Я теж погодився на вивчення, а згодом приєдналась і Улі. Наступного року ми одружились. Одразу після хрещення, 1985 року, ми розпочали допоміжне піонерське служіння, а в липні 1986-го — стале.

У вересні 1987 року нас призначили спеціальними піонерами в містечко на північному заході Мадагаскару. В цьому містечку не було жодного збору. Жителі Мадагаскару належать до 18 основних етнічних груп та безлічі племен, тому їхні звичаї і традиції дуже різняться. Офіційною мовою Мадагаскару є малагасійська, але поширені й різні діалекти. Тож ми вирішили вивчити діалект, яким розмовляють мешканці того міста, куди нас призначили, і згодом люди почали краще до нас ставитись.

Щонеділі я виголошував публічну промову, після якої лише Улі плескала мені, тому що була моїм єдиним слухачем. Ми також проводили всі пункти Школи теократичного служіння. У показах Улі розмовляла з уявним господарем помешкання. Коли нас відвідав районний наглядач, він доброзичливо порадив спростити програму зібрань. Яке ж це було полегшення!

Через те що пошта погано працювала, ми не завжди отримували гроші на кишенькові витрати. Тому ми навчилися виживати в нестатках. Якось нам бракувало грошей на автобус, щоб відвідати районний конгрес, який проходив за 130 кілометрів від нашого міста. Тоді ми пригадали добру пораду одного Свідка: «Розповідайте Єгові про свої проблеми. Зрештою, ви виконуєте його справу». Ми помолились і вирішили піти пішки. Але не встигли ми вирушити в дорогу, як до нас несподівано завітав брат і подарував нам гроші — саме стільки, скільки треба було заплатити за проїзд.

РАЙОННЕ СЛУЖІННЯ

У лютому 1991 року мене призначили районним наглядачем. На той момент у нашому містечку вже утворилась група з дев’яти вісників, троє з яких охрестилися. Зібрання відвідувало в середньому 50 осіб. Пройшовши спеціальне навчання, я разом з дружиною почав відвідувати збори в Антананаріву, столиці Мадагаскару. У 1993 році нас призначили в район на сході країни. Життя там дуже відрізнялося від життя в столиці.

Щоб дістатися до зборів і віддалених груп, іноді ми долали пішки майже 145 кілометрів по горах, вкритих густими лісами. Ми брали з собою мінімальну кількість речей. Коли ж у промову районного наглядача входив показ слайдів (як це бувало в ті часи), ноша ставала важчою: Улі несла проектор, а я — 12-вольтний автомобільний акумулятор.

Часто нам доводилось іти по 40 кілометрів на день, щоб добратися до наступного збору. Ми йшли крутими гірськими дорогами, перетинали річки й болота. Деколи спали на узбіччі, але зазвичай шукали якогось села, щоб влаштуватись на нічліг. Здебільшого ми зупинялися в зовсім незнайомих людей. Знайшовши житло, ми починали готувати їсти. Улі позичала в господарів казан і йшла по воду до річки чи озера. Тим часом я просив сокиру, щоб нарубати дров. Усе це забирало багато часу. Інколи нам вдавалося купити живу курку, яку ми самі мусили забити і обскубати.

Поївши, ми нано́сили води, щоб помитись. Іноді люди пропонували нам заночувати на кухні. Бувало, що в помешканні протікав дах. Тож, коли йшов дощ, нам доводилося спати спершись до стіни, щоб залишитись сухими.

Ми завжди намагалися свідчити людям, в яких ночували. Коли ми прибували на місце призначення, то відчували надзвичайну доброту й гостинність братів і сестер. Вони настільки раділи нашому приходу, що це компенсувало всі незручності, які ми зносили в дорозі.

Живучи в одновірців, ми охоче допомагали їм по дому, і завдяки цьому вони мали час, щоб піти з нами в служіння. Ні я, ні дружина не очікували розкішного прийому та вишуканих страв, яких наші брати і сестри не могли запропонувати.

ВІЗИТИ У ВІДДАЛЕНІ ГРУПИ

Нам подобалось відвідувати віддалені групи, де на нас чекав щільний графік служіння. Можливість «трохи відпочити» випадала дуже рідко (Марка 6:31). Якось подружжя Свідків запросило до себе на вивчення всіх своїх зацікавлених — близько 40 осіб. Улі з сестрою провела коло 20 вивчень, а я з братом — решту. Як тільки одне вивчення закінчувалось, починалося інше. По обіді ми зробили перерву, щоб провести зібрання, а тоді продовжили вивчення. Цей напружений день закінчився після восьмої вечора.

Коли ми відвідували іншу групу, то запланували разом з вісниками опрацювати довколишню територію. Приблизно о восьмій ранку ми цілою групою вирушили в сусіднє село. Одягнені в старий одяг, ми довго йшли через ліс. До того села ми дісталися тільки пополудні. Переодягнувшись у чисте вбрання, ми почали служіння від дому до дому. В селі було лише кілька хат, а нас — багато, тож ми опрацювали територію всього за півгодини. Тоді ми вирушили в наступне село. Після проповідування нас чекала виснажлива дорога додому. Ми трохи знеохочувались, адже витрачали багато часу і зусиль, а проповідували близько години. Однак місцеві Свідки ніколи не нарікали. Вони виконували служіння з ентузіазмом.

У містечку Тавіранамбо, що розкинулося в горах, діяла віддалена група. Там ми познайомилися з сім’єю Свідків, яка жила в однокімнатному будинку. Місцева група проводила зібрання в невеликій споруді, що стояла біля їхнього будинку. Господар вигукнув: «Брати!» З іншої гори хтось відізвався: «Агов!» Тоді він голосно прокричав: «Прийшов районний наглядач!» — «Добре!» — пролунала відповідь. Таким же чином звістку передали іншим, і невдовзі люди почали стікатися на зібрання. Всього прийшло понад 100 осіб.

ТРУДНОЩІ В ДОРОЗІ

У 1996 році нас призначили в гористу місцевість неподалік Антананаріву. Служачи в новому районі, ми знову зіткнулися з труднощами. Дуже важко було дістатися віддалених зборів, оскільки погано ходив транспорт. Згідно з графіком ми мали відвідати групу в містечку Беанкана (Бесакай), що приблизно за 240 кілометрів від Антананаріву. Ми домовилися з водієм однієї невеликої вантажівки, що він довезе нас до місця призначення. Таких, як ми, було ще тридцять: хтось сидів у вантажівці, хтось лежав на даху, а комусь прийшлося повиснути десь ззаду.

Як це часто трапляється, невдовзі автомобіль поламався, і ми продовжили подорож пішки. Ми йшли кілька годин, аж раптом над’їхала інша вантажівка. Вона вже була заповнена людьми і різними речами, але водій все одно зупинився. Ми залізли у вантажівку; сидячих місць, звичайно, не було. Згодом ми під’їхали до річки, але міст був на ремонті. Тож нам довелося піти пішки до невеличкого села, де жило кілька спеціальних піонерів. Хоча наш візит був незапланований, ми змогли послужити разом з ними й перечекати, доки відремонтують міст і з’явиться якийсь транспорт.

Через тиждень проїжджав автомобіль, і ми знову вирушили в путь. Дорога була уся вкрита великими ямами. Нерідко нам доводилось помагати виштовхувати машину з калюжі, де води було по коліна; ми спотикались і падали. На світанку ми добралися до невеликого села і далі пішли через рисові поля, мало не по пояс погрузаючи в каламутну воду.

Ми вперше були в тій місцевості, тому вирішили дати свідчення людям, які обробляли поля, і запитати, де тут живуть Свідки. Виявилося, що ці працівники були нашими духовними братами!

ЗАОХОЧУЄМО ВІСНИКІВ ДО ПОВНОЧАСНОГО СЛУЖІННЯ

Впродовж років ми заохочували вісників до повночасного служіння і надзвичайно раділи, коли це приносило результати. Одного разу ми відвідували збір, в якому було дев’ять сталих піонерів. Ми порадили, щоб кожен піонер поставив собі за мету спонукати одного вісника до піонерського служіння. Коли ми приїхали в цей збір через півроку, то побачили, що піонери в ньому виросли як гриби: їх уже було 22. Дві піонерки заохотили до повночасного служіння своїх татів, старійшин збору. Ці двоє братів спонукали третього старійшину приєднатися до них. Невдовзі цього брата призначили спеціальним піонером, і згодом він з дружиною розпочав районне служіння. А що сталося з тими двома братами? Один з них теж служить районним наглядачем, інший — добровільним будівельником Залів Царства.

Ми щодня дякуємо Єгові за його підтримку, адже розуміємо, що нічого б не досягли власними силами. Іноді ми втомлюємось і хворіємо, але відчуваємо задоволення, коли роздумуємо про плоди нашого служіння. Єгова благословляє працю проповідування. Ми раді, що можемо робити свій скромний внесок, служачи тепер спеціальними піонерами. Справді, ми осягнули «таємницю» того, як бути задоволеним, покладаючись на Єгову — Бога, який зміцнює нас.

[Вставка на сторінці 6]

Ми осягнули «таємницю» того, як бути задоволеним, покладаючись на Єгову

[Карта/Ілюстрації на сторінці 4]

Мадагаскар, який ще називають Великим червоним островом, є четвертим найбільшим островом на землі. Ґрунт на Мадагаскарі червоного кольору. На цьому острові є чимало унікальних видів рослин і тварин

[Ілюстрація на сторінці 5]

Нам дуже подобається проводити біблійні вивчення

[Ілюстрації на сторінці 5]

У дорозі ми часто стикалися з труднощами