ЦЕ ОДИН з моїх ранніх спогадів про тата, скромного працьовитого чоловіка. У нього було сильне почуття справедливості, тому біблійна звістка, яку він почув у 1953 році, відразу привернула його увагу. Відтоді тато намагався передавати набуті знання нам, дітям. Моя мама спочатку не хотіла відкинути католицькі традиції. Але з часом вона теж прийняла біблійну правду.

Батьки мусили докладати неабияких старань, щоб навчати нас, оскільки мама була майже неписьменна, а татові доводилось довго і важко працювати на полі. Деколи він почувався настільки змученим, що засинав під час вивчення. Однак його зусилля мали успіх. Як найстарша дитина, я допомагала вчити свою сестру і двох братів. Ми часто обговорювали татову розповідь про Ноя: про те, що він любив свою сім’ю і слухався Бога. Мені дуже подобалась ця біблійна історія. Невдовзі всі ми почали ходити на зібрання в Зал Царства в місті Розето-дельї-Абруцці, що розкинулося на Адріатичному узбережжі Італії.

У 1955 році, коли мені було 11, ми з мамою відвідали наш перший конгрес, який проходив у Римі. Ми подорожували туди гірськими дорогами. Великі конгреси з тих пір стали для мене найкращими подіями у християнському житті.

Через рік я охрестилась і згодом розпочала повночасне служіння. Коли мені виповнилося 17 років, я стала спеціальною піонеркою і служила в місті Латині, що на південь від Рима. Воно лежало приблизно за 300 кілометрів від дому. Це було зовсім нове місто, і люди надто не переживали, що скажуть сусіди, якщо вони приймуть біблійну звістку. Нам з моєю напарницею у піонерському служінні подобалося розповсюджувати багато біблійних публікацій. У той час я була дуже юна і сумувала за домом. Все ж я прагнула слухатись Єгови і залишилася служити в Латині.

Пізніше мене призначили в Мілан допомагати в підготовці міжнародного конгресу «Вічна добра новина»,  який проходив у 1963 році. Під час конгресу я служила добровольцем разом з багатьма іншими братами і сестрами, серед яких був Паоло Піччолі, молодий брат з Флоренції. На другий день конгресу він виголосив зворушливу промову про безшлюбність. Я пригадую, як подумала тоді: «Цей брат, напевно, ніколи не одружиться». Але ми почали листуватися і стало очевидним, що в нас є багато спільного: цілі, любов до Єгови і прагнення слухатися його. У 1965 році ми з Паоло одружилися.

Я служила сталим піонером у Флоренції десять років. Було приємно бачити, як зростали збори і який духовний поступ робила молодь. Нам подобалось спілкуватися з юними братами і сестрами на духовні теми і разом відпочивати. Паоло часто грав з ними у футбол. Звичайно, я цінувала хвилини, проведені зі своїм чоловіком, але розуміла, що його щирої уваги й часу потребує молодь і сім’ї в зборі.

Мені досі приємно згадувати багатьох зацікавлених, з якими ми вивчали Біблію. Однією з них була Андріана. Вона поділилась набутими знаннями з двома іншими сім’ями. Вони домовилися про зустріч зі священиком, щоб обговорити такі доктрини, як Трійця і безсмертна душа. На зустріч прийшло троє прелатів. Їхнє пояснення було складним і непослідовним. Наші зацікавлені швидко це збагнули, порівнявши його з чіткими біблійними вченнями. Та зустріч стала для них поворотним пунктом. З часом 15 членів цих сімей стали Свідками.

Сьогодні наші методи проповідування зовсім інші. Пригадуючи минуле, можна сказати, що Паоло став «фахівцем» у тому, як вести розмови зі священиками. Таких розмов він мав чимало. Пам’ятаю одну зустріч у присутності багатьох слухачів, які не були Свідками. В якийсь момент ми зрозуміли, що противники заздалегідь домовилися з деякими присутніми, аби ті в ході розмови ставили нам підступні запитання. Проте розмова повернулася в іншому напрямку. Хтось запитав, чи правильно, що церква втручається в політику, як вона це робила століттями. Всім стало очевидно, що священики потрапили в халепу. Несподівано погасло світло, і розмову відклали. Через кілька років ми довідалися, що тимчасове вимкнення електроенергії було сплановане на випадок, якщо розмова піде не так, як сподівалися священики.

Після десяти років подружнього життя нас з Паоло запросили в районне служіння. Паоло  мав хорошу роботу, тому прийняти це запрошення було нелегко. Але ми багато молилися і відчули, що готові виконувати новий вид служіння. Нам подобалось проводити час з сім’ями, в яких ми гостювали. Увечері ми нерідко щось разом вивчали, потім Паоло допомагав дітям виконувати домашні завдання, особливо з математики. Крім того, Паоло любив читати і з піднесенням розповідав цікаві та підбадьорливі історії, які колись прочитав. По понеділках ми часто проповідували в містах, де не було жодного Свідка, запрошуючи людей на промову, заплановану на вечір.

Провівши лише два роки в районному служінні, ми отримали запрошення в Бетель у Римі. Паоло мав займатися юридичними справами, а я служила у відділі журналів. Хоча робити зміни непросто, ми вирішили виявляти послух. Ми з захопленням спостерігали за поступовим розширенням філіалу і неймовірним ростом вісників в Італії. У той час Свідки Єгови в цій країні були офіційно визнані як релігійна організація. Безперечно, таке служіння приносило нам багато радості.

На початку 1980-х років, коли ми служили в Бетелі, в Італії широко обговорювався біблійний погляд на кров. Тоді розглядалася судова справа стосовно цього питання, навколо якої зчинилось багато галасу. Сім’ю Свідків фальшиво звинуватили в смерті їхньої доньки, хоча вона, насправді, померла в результаті серйозного захворювання крові, яке успадковує багато людей у країнах Середземномор’я. Брати і сестри з родини Бетелю допомагали юристам, які представляли християнських батьків. Завдяки буклету і спеціальному виданню «Пробудись!» люди могли розібратися у фактах і правильно зрозуміти, що́ про кров каже Боже Слово. Впродовж тих місяців Паоло неодноразово без перерви працював по 16 годин у день. Я з усіх сил намагалася підтримувати його у цій важливій справі.

Минуло 20 років нашого сімейного життя. На нас чекала несподіванка. Я мала 41 рік, а Паоло — 49, коли ми довідалися про мою вагітність. У щоденнику Паоло я знайшла запис, який він зробив того дня: «Молитва: якщо це правда, допоможи нам залишитися в повночасному служінні, не ослабнути духовно і бути добрими батьками, які подають хороший приклад. А найголовніше, допоможи мені втілити в життя принаймні один відсоток з того, що я говорив зі сцени понад 30 років». Судячи з усього, Єгова відповів на його і мою молитви.

 З народженням Іларії наше життя докорінно змінилося. Щоправда, ми деколи знеохочувались, як зазначається в Приповістей 24:10: «Якщо ти в день недолі знесилився, то мала твоя сила». Але ми підтримували одне одного, пам’ятаючи про важливість взаємного підбадьорення.

Іларія ще дитиною казала, наскільки вона щаслива, що народилася у двох Свідків, які присвятили життя повночасному служінню. Їй ніколи не бракувало уваги, і вона зростала в цілком нормальній сім’ї. Впродовж дня з нею була я, а ввечері — Паоло. Вдома на нього часто чекало багато роботи, все ж він проводив з донькою час, бавився з нею і допомагав виконувати домашні завдання. Чоловік робив це, хоча потім йому доводилось працювати до другої-третьої години ночі. Іларія нерідко говорила: «Тато мій найкращий друг».

Звісно, щоб допомогти доньці залишатися на дорозі правди, необхідно було діяти послідовно, а іноді навіть твердо. Я пригадую, як одного разу вона, бавлячись зі своєю подругою, повелася погано. За допомогою Біблії ми пояснили їй, чому не слід так поводитись. В нашій присутності вона попросила вибачення у своєї подруги.

Іларія говорить, що цінує любов до служіння, яку виявляли її батьки. Тепер вона одружена і ще краще розуміє, наскільки важливо виявляти послух Єгові та дотримуватись його вказівок.

У 2008 році Паоло довідався, що в нього рак. Спочатку здавалося, що чоловік зможе побороти хворобу, і він мене дуже підбадьорював. Ми шукали найкращого медичного лікування, разом з Іларією звертались до Єгови в довгих молитвах і просили допомоги знести те, що чекало попереду. Все ж я бачила, як мій сильний та енергійний чоловік поступово слабне. Він помер у 2010 році, і його смерть була для мене жахливим ударом. Однак я черпаю велику потіху з того, чого ми досягнули за 45 років спільного життя. Ми віддавали Єгові найкраще. Знаю, що наша праця матиме тривалу цінність. І я з нетерпінням чекаю, коли сповняться Ісусові слова, записані в Івана 5:28, 29, і Паоло воскресне.

У глибині душі я все ще залишаюсь тою маленькою дівчинкою, якій подобається історія про Ноя. Моє рішення не змінилось. Я хочу в усьому слухатися Єгови. Впевнена: будь-які перешкоди, жертви чи втрати є незначними в порівнянні з чудовими благословеннями, якими обдаровує наш люблячий Бог. Я особисто переконалася в цьому і запевняю вас, що вони того варті.