Духовний полон тривав з другого століття н. е. до 1919 року. Яка існує підстава для цього зміненого погляду?

З усіх доказів видно, що цей полон закінчився 1919 року, і відтоді помазані християни збираються у відновлений збір. Поміркуймо над таким: протягом кількох років після того, як 1914 року в небі було встановлено Боже Царство, народ Бога пройшов перевірку й очищення * (Мал. 3:1—4). Потім, у 1919 році, Ісус призначив «вірного і розсудливого раба» над Божими очищеними служителями, щоб «своєчасно давати їм поживу» (Матв. 24:45—47). Того року Божий народ почав повертатися до духовного володіння, яке йому дав Бог. І в той час Божий народ був звільнений з духовного полону Вавилона Великого (Об’яв. 18:4). Але коли почався цей полон?

Багато років пояснювалося, що Божий народ потрапив у неволю Вавилона Великого в 1918 році, і ця неволя тривала короткий період. Приміром, у «Вартовій башті» за 15 березня 1992 року говорилось: «Однак як Божий народ у давнину був поневолений в стародавньому Вавилоні, то в 1918 році сучасні слуги Єгови теж були дещо поневолені Вавилоном великим». А втім, подальші дослідження показали, що поневолення почалось не в 1918 році, а значно раніше.

Для прикладу розгляньмо одне з пророцтв, яке передрікало полон Божого народу та його звільнення. Це пророцтво записане в Єзекіїля 37:1—14. У видінні Єзекіїль бачить долину, повну кісток. Єгова пояснює Єзекіїлю, що ці кістки зображають «всіх нащадків Ізраїля». Це пророцтво про відновлення у своєму більшому сповненні стосується «Ізраїля Божого» (Гал. 6:16; Дії 3:21). Далі Єзекіїль бачить, що ці кістки ожили і стали великим військом. Як же доречно описано духовне воскресіння Божого народу, яке досягло свого апогею у подіях 1919 року! Але що це видіння виявляє нам про тривалість полону?

По-перше, ми читаємо, що кістки «висохли» і були «дуже сухі» (Єзек. 37:2, 11). Це вказує на те, що люди, яким належали ті кістки, вже давним-давно померли. По-друге,  відновлення описано як поступовий процес, воно не відбулося раптово. Спочатку донісся шум, почувся гуркіт і «кості стали зближуватись — кістка до кістки». Потім на них «з’явилися сухожилля, наросло тіло». Після цього кості, сухожилля і тіло вкрилися шкірою. Відтак «в них увійшло дихання, вони ожили». І зрештою Єгова поселив відновлений народ на їхній землі. Для всього цього необхідний був час (Єзек. 37:7—10, 14).

Полон стародавнього ізраїльського народу тривав довгий період. Він почався 740 року до н. е., коли багато ізраїльтян з десятиплемінного північного царства потрапили у вигнання. Згодом, у 607 році до н. е., був зруйнований Єрусалим і мешканці південного царства Юди теж були забрані в неволю. Цей період неволі закінчився 537 року до н. е., коли останок юдеїв повернувся, щоб відбудувати храм і відновити чисте поклоніння в Єрусалимі.

Якщо взяти до уваги ці біблійні подробиці, стає очевидним, що поневолення Божого народу Вавилоном Великим тривало довше, ніж події 1918—1919 років. Цей полон збігається з періодом, коли символічні бур’яни мали рости разом з пшеницею, «синами Царства» (Матв. 13:36—43). Період, упродовж якого пшениця і бур’яни росли разом, стосується часу, коли відступників було значно більше, ніж правдивих християн. По суті, християнський збір перебував у полоні Вавилона Великого. Цей полон почався в певний момент другого століття н. е. і тривав аж до очищення духовного храму за часу кінця (Дії 20:29, 30; 2 Фес. 2:3, 6; 1 Ів. 2:18, 19).

Протягом того довгого періоду духовної неволі священнослужителі і їхні політичні прибічники, які прагнули зберегти владу у своїх руках, не дозволяли людям мати і читати Боже Слово. Були часи, коли читання Біблії мовою простого народу вважалося злочином. Того, хто це робив, навіть спалювали на стовпі. Людей, котрі висловлювали думку, що суперечила вченню духівництва, жорстоко карали. Так придушували будь-яку спробу поширювати світло правди.

А що сказати про другу подію — відновлення? Коли і як це відбулося? Духовне відновлення проходило поступово. Воно супроводжувалося «гуркотом» протягом століть аж до часу кінця. Хоча вчення фальшивої релігії здебільшого мали неабиякий вплив на людей, деякі вірні особи як могли обстоювали правдиве  поклоніння. Дехто з них намагався видавати Біблію мовою простих людей. Інші проголошували істини, про які довідувалися зі сторінок Божого Слова.

Потім, наприкінці XIX століття, Чарлз Тейз Рассел і його товариші докладали великих зусиль, щоб наново відкривати біблійні істини. Це можна було прирівняти до того, що на духовних скелетах почали з’являтися символічні сухожилля і стало наростати тіло. «Сіонська вартова башта» та інші публікації допомагали щиросердим людям відкривати для себе духовні істини. Пізніше такі знаряддя, як «Фото-драма сотворення» (1914 рік) і книжка «Довершена таємниця» (1917 рік), також зміцнили Божий народ. Зрештою 1919 року Божі служителі ожили в духовному розумінні, і Бог поселив їх на їхній новій символічній землі. З плином часу до останку помазанців приєдналися ті, хто має земну надію, і разом вони утворюють «дуже-дуже велике військо» (Єзек. 37:10; Зах. 8:20—23) *.

З усіх цих фактів стає очевидним, що Божий народ перебував у полоні Вавилона Великого з часу, коли почався ріст відступництва у другому столітті н. е. Це був темний період, подібний до того, який пережили стародавні ізраїльтяни у вигнанні. Які ж ми щасливі, що цей багатовіковий період духовного поневолення Божого народу минув і тепер ми живемо в час, коли «проникливі люди засяють» і «багато хто очиститься... і буде переплавлений»! (Дан. 12:3, 10).

Не можна точно сказати, чи Ісус був у храмі буквально, чи це було у видінні. Свого часу в наших публікаціях згадувалось про ці дві можливості.

Розгляньмо спочатку, що розповідає Біблія. У своїй євангельській оповіді про цю подію апостол Матвій під натхненням написав: «Потім Диявол взяв його [Ісуса] до святого міста... [і] поставив на мурі храму [«парапеті; найвищій точці», прим.]» (Матв. 4:5). У паралельній розповіді Луки сказано: «Тоді Диявол привів Ісуса в Єрусалим... [і] поставив його на мурі храму» (Луки 4:9).

У минулому в наших публікаціях пояснювалося, що ця подія не могла буквально відбутися. Наприклад, у журналі «Вартова башта» за 1 березня 1961 року говорилось: «Здається, нелогічно було б буквально тлумачити все, що відбувалося, коли Сатана спокушав Ісуса в пустелі. Безсумнівно, немає такої гори, з якої можна було б побачити “усі царства світу та їхню славу”. Тож ми повинні дійти розсудливого висновку, що Сатана не взяв Ісуса буквально, тілесно, фізично “до святого міста” і не поставив “на мурі храму”. Щоб спокусити Ісуса, необов’язково було всього цього робити». Однак у подальших номерах цього журналу говорилося, що, якби Ісус піддався спокусі Сатани, то це було б самогубством.

 Дехто каже, що Ісус не мав права стояти на вершині святині храму, оскільки не був левітом. Тому вважають, що Ісус міг бути забраний до храму у видінні. Це нагадує розповідь про те, що відбулося з пророком Єзекіїлем багато століть до того (Єзек. 8:3, 7—10; 11:1, 24; 37:1, 2).

Проте якщо ця спокуса була лише у видінні, виникають такі запитання:

• Чи ця спокуса була реальна, чи уявна?

• Якщо інші спокуси полягали в тому, щоб Ісус виконав буквальні вчинки, як-от перетворив каміння на хліб чи здійснив справжній акт поклоніння перед Сатаною, то і ця спокуса — стрибнути з храму — мала б бути реальною. Хіба це не логічно?

Коли ж Ісус справді стояв на мурі храму, то виникають інші запитання:

• Чи Ісус порушив Закон, стоячи на вершині святині?

• Як Ісус дістався з пустелі до Єрусалима?

Подальші дослідження допоможуть нам відповісти на два останніх запитання.

По-перше, за словами професора Д. А. Карсона, грецьке слово гіеро́н, перекладене як «храм», в обох розповідях «мабуть, стосується всього комплексу, а не самої святині». Тож Ісус не обов’язково мав стояти на вершині самої святині. Він міг стояти, приміром, на південно-східному куті території храму. Звідти до найнижчої точки долини Кедрон було 137 метрів. У південно-східній частині храму був плоский дах з парапетом, і там була найвища точка храму. Стародавній історик Йосиф Флавій написав, що, коли людина стояла там і дивилася вниз, їй «могло запаморочитися» від висоти. Хоч Ісус не був левітом, йому дозволялося там стояти і ніхто б цьому не заперечував.

Проте як Ісус міг бути забраний до храму, коли він перебував у пустелі? На це запитання не можна дати однозначної відповіді. У короткому описі спокус не згадується, де Ісус був у пустелі і скільки часу. Не можна відкидати можливості того, що Ісус міг повернутися до Єрусалима, навіть якщо для цього потрібний був якийсь час. У розповіді конкретно не говориться, що Ісус залишався в пустелі протягом усього часу спокус. Натомість там просто сказано, що його було забрано до Єрусалима.

А що сказати про спокусу, коли Сатана показав Ісусові «усі царства світу»? Очевидно, що він не міг буквально бачити всі царства світу, адже немає такої гори, з якої всіх їх можна побачити. Тому Сатана показав їх Ісусові, можливо, у видінні, подібно як за допомогою проектора та екрана комусь показують фотографії різних частин світу. Хоча Сатана, мабуть, використав видіння, акт поклоніння мав бути реальним, а не уявним (Матв. 4:8, 9). Тож можна стверджувати, що спокуса стрибнути з муру храму була пов’язана з реальною дією, яка мала б реальні наслідки,— а це робить спокусу значно серйознішою, ніж у випадку, якби то було просто видіння.

Річ у тім, що, як згадувалось на початку статті, ми не можемо бути категоричними в цьому питанні. Отже, не можна виключати можливості того, що Ісус справді пішов до Єрусалима і стояв на мурі храму. Але в одному ми можемо бути впевнені: ці спокуси були реальними і в кожному випадку Ісус дав Дияволу вичерпну відповідь.