ЗА РОКИ мого навчання не відбувалося якихось особливих змін. У школі я вчився від першого до останнього класу з тими самими дітьми. По суті, більшість мешканців нашого міста знали одне одного на ім’я.

Навколо нашого містечка було багато невеликих ферм, на яких переважно вирощували кукурудзу. Коли я народився, мій тато працював на одного місцевого фермера. У підлітковому віці я навчився керувати трактором і вже мав певні навички роботи на фермі.

Я ніколи не бачив тата молодим. Коли я народився, йому було 56 років, а мамі 35. Мій батько був стрункий, здоровий і сильний чоловік. Він трудився не покладаючи рук і всім нам прищепив любов до праці. Батько ніколи не заробляв великих грошей, однак ми завжди мали дах над головою, були вкриті та ситі. Він завжди був для нас опорою. Тато помер у 93 роки, а мама — у 86. Вони не служили Єгові. З моїх рідних братів і сестер лише один брат вірно служить старійшиною з початку 1970-х років, коли були запроваджені нововведення, пов’язані зі служінням старійшин.

Моя мама була дуже релігійна. Кожної неділі вона водила нас до баптистської церкви. У 12 років я вперше почув про Трійцю. З цікавості я запитав маму: «Як Ісус може бути і Сином, і Батьком одночасно?» Пам’ятаю відповідь мами: «Сину, це таємниця. Нам не дано її зрозуміти». І це справді була для мене таємниця. Усе ж у 14 років мене охрестили в місцевій річці, зануривши у воду три рази — в ім’я Трійці.

Коли я навчався у середній школі, я мав друга-боксера, і він переконав мене почати займатися боксом. Тож я став тренуватись і записався у боксерський клуб «Золоті рукавиці». Я не був хорошим боксером, тому полишив цей спорт після кількох поєдинків. Пізніше мене призвали в армію США і відправили до Німеччини. Під час служби в армії мої керівники послали мене до школи сержантського складу, вважаючи, що я маю організаційні здібності. Вони хотіли, щоб я був військовим. Я не мав бажання робити військову кар’єру. Тож, прослуживши два роки, я в 1956 році демобілізувався з хорошою характеристикою. Але невдовзі я приєднався до зовсім іншої армії.

На той час я почувався таким собі мачо. Мій погляд на те, яким має бути справжній чоловік, сформувався здебільшого під впливом фільмів та оточення. Тож я вважав, що бути проповідником — це не чоловіча справа. Але я довідався про те, що цілковито змінило моє життя. Одного дня, коли я їхав своїм червоним кабріолетом, мені помахали дві дівчини. Я їх знав. Вони були молодшими сестрами чоловіка моєї старшої сестри. Ці дві дівчини були Свідками Єгови. Колись я взяв у них журнали «Вартова башта» і «Пробудись!». Однак мені здавалося, що «Вартова башта» надто складна. Проте цього разу вони запросили мене на книговивчення — на зібрання, яке проводилось невеликими групами. Одна з цих груп збиралася в їхньому домі, щоб вивчати та обговорювати Біблію. Я сказав їм, що подумаю. «Обіцяєш?» — усміхаючись, запитали мене дівчата. «Обіцяю»,— відповів я.

Я пожалів, що дав обіцянку, але відступати назад було пізно. Того ж вечора я пішов на зібрання. Найбільше мене здивували діти. Просто не вірилось, що вони настільки добре знають Біблію. Хоча я ходив з мамою кожної неділі до церкви, я майже зовсім не знав Біблії. Тепер я вирішив дізнатися більше і погодився на біблійне вивчення. Спершу я довідався, що особисте ім’я Всемогутнього Бога — Єгова. Багато років тому, коли я запитав маму про Свідків Єгови, вона сказала: «Вони поклоняються одному старому чоловікові, на ім’я Єгова». Але тепер мені стали відкриватися очі!

Я зробив швидкий духовний поступ, адже знав, що знайшов правду. У березні 1957 року, через дев’ять місяців після того першого зібрання, я охрестився. Мій погляд на життя змінився. Я радий, що довідався з Біблії про те, яким має бути справжній чоловік. Ісус був досконалим чоловіком. Він мав силу і фізичну міць, про які жоден чоловік не може навіть  мріяти. Усе ж Ісус не втягувався у бійки, а «віддав себе на муки», як і передрікалось (Ісаї 53:2, 7). Я дізнався, що правдивий послідовник Ісуса «має бути з усіма люб’язний» (2 Тим. 2:24).

Через рік, у 1958-му, я почав піонерське служіння. Але невдовзі мені довелося на деякий час припинити це служіння. Чому? Я вирішив одружитися з Глорією, однією з тих двох дівчат, які запросили мене на книговивчення. Я ніколи про це не жалкував. Глорія була і залишається справжнім скарбом. Для мене вона цінніша за найдорожчий у світі діамант. Я такий щасливий, що одружився з нею! Нехай вона сама трохи розкаже про себе.

«У моїх батьків було 17 дітей. Мама була вірним Свідком. Вона померла, коли я мала 14 років. Тоді мій тато почав вивчати Біблію. Після смерті мами тато попросив директора школи, щоб я і моя старша сестра, яка тоді навчалася в останньому класі, ходили до школи через день по черзі. Так одна з нас могла залишатися вдома, щоб піклуватися про молодших дітей і готувати обід для сім’ї, тимчасом як тато був на роботі. Директор погодився, і так тривало, поки моя сестра не закінчила школу. Дві сім’ї Свідків вивчали з нами Біблію, і 11 з нас, дітей, стали Свідками Єгови. Мені подобалося проповідувати, хоча я завжди була сором’язлива. Сем допомагає мені з цим боротися».

Ми з Глорією одружилися в лютому 1959 року і служили разом піонерами. У липні того ж року ми заповнили заяву на служіння в Бетелі, оскільки прагнули служити у всесвітньому центрі. Дорогий брат Саймон Кракер мав з нами розмову і сказав, що в той час до Бетелю не приймали подружніх пар. Ми ніколи не втрачали бажання служити в Бетелі. Але минуло чимало років, перш ніж наше бажання здійснилося!

Ми написали листа у всесвітній центр і попросили призначити нас служити там, де була більша потреба у вісниках. Нас призначили в Пайн-Блафф (штат Арканзас). У ті роки там було тільки два збори: один збір складався з білошкірих вісників, а другий — з «кольорових», тобто чорношкірих. Ми мали служити у «кольоровому» зборі, в якому було лише 14 вісників.

Вас може дивувати, чому в зборах Свідків Єгови існувала сегрегація. Просто кажучи, у нас не було вибору в той час. Згідно з законами, люди різних рас не могли перебувати разом. Крім того, реальною була загроза насилля. У багатьох місцях брати не без причин боялися, що їхній Зал Царства буде знищений, якщо вісники різних рас збиратимуться разом для поклоніння. І таке траплялося. Якщо чорношкірі вісники проповідували від дому до дому в території, де жили білі люди, їх могли заарештувати і навіть побити. Тож, щоб виконувати працю проповідування, ми слухалися законів і надіялися, що все зміниться на краще.

Наше служіння мало свої труднощі. Проповідуючи у території, де жили чорношкірі, ми іноді ненавмисно стукали у двері білих людей. Ми мали швидко вирішити: коротко розповісти біблійну звістку чи просто вибачитися за помилку і піти. Ось так було тоді в деяких місцях.

Звичайно, ми повинні були працювати, щоб служити піонерами. Здебільшого ми заробляли три долари за день. Глорія прибирала в кількох домах. В одному домі мені дозволили їй допомагати, щоб вона могла швидше закінчити роботу. Після прибирання нам давали на двох пачку заморожених напівфабрикатів, які називали «телевечерею», і ми з Глорією їли їх. Кожного тижня Глорія прасувала одяг для однієї сім’ї. Я працював у саду, мив вікна та виконував іншу роботу. В домі одної білої сім’ї ми з Глорією мили вікна, вона всередині, а я ззовні. Оскільки ми працювали цілий день, нам давали обід. Глорія їла в будинку, окремо від господарів, а я — в гаражі. Я був не проти, адже обід був дуже смачний. Члени цієї сім’ї були приємними людьми, вони просто  стали заручниками цієї системи і її поглядів. Пам’ятаю, як одного разу ми зупинилися на заправці. Після того як ми заправили машину, я запитав працівника, чи може Глорія скористатися туалетом. Він зі злістю подивився на мене і сказав: «Зачинено».

Проте ми чудово проводили час з братами і сестрами та любили наше служіння. Як тільки ми приїхали в Пайн-Блафф, ми жили в брата, який був слугою збору. Тоді його дружина була невіруючою, і Глорія розпочала з нею біблійне вивчення. А я почав вивчати Біблію з їхньою дочкою та зятем. Мати і донька вирішили служити Єгові й охрестилися.

Ми мали чудових друзів у зборі, в якому служили білошкірі вісники. Вони запрошували нас на частування, але йти до них ми могли тільки під покровом ночі. У той час була дуже активною організація ку-клукс-клан, яка пропагує расизм і насильство. Я пам’ятаю чоловіка, який у вечір Хелловіну гордовито сидів на ґанку свого будинку, одягнений у біле простирадло та ковпак. Так одягалися члени ку-клукс-клану. Але все це не завадило нашим братам виявляти доброту. Якось улітку нам потрібні були гроші, щоб поїхати на конгрес, і наш брат погодився купити в нас автомобіль «Форд» 1950 року. Минув місяць. Одного дня ми були дуже втомлені, бо ходили від дому до дому під палючим сонцем і проводили біблійні вивчення. Повернувшись додому, ми були надзвичайно здивовані — наша машина стояла припаркована перед будинком. На вітровому склі була записка: «Повертаю вам машину. Це подарунок від мене. Ваш брат».

Інший вияв доброти глибоко вплинув на мене. У 1962 році мене запросили на навчання в Школі служіння Царству, яка проходила в Південному Лансінґу (штат Нью-Йорк). Це був місячний курс навчання для наглядачів зборів, районів і областей. Проте коли я отримав запрошення, я не мав роботи і в нас не було грошей. Я пройшов співбесіду, щоб влаштуватися на роботу в телефонну компанію у Пайн-Блаффі. Якби мене прийняли, то я був би першим чорношкірим чоловіком у цій компанії. Зрештою мені повідомили, що мене приймають на роботу. Що мені робити? Я не мав грошей, щоб поїхати в Нью-Йорк, і серйозно думав над тим, щоб погодитися на цю роботу та відмовитися від навчання у школі. Фактично я був готовий написати листа і відхилити запрошення, але сталося те, чого я ніколи не забуду.

Одного ранку сестра з нашого збору, чоловік якої був невіруючим, постукала в наші двері і дала мені конверт. У ньому було повно грошей. Вона і кілька її дітей ставали рано-вранці, йшли на бавовняні поля та виполювали бур’яни. Так вони заробили грошей, щоб я міг поїхати в Нью-Йорк. Ця сестра сказала:  «Їдь до школи і добре вчися, а тоді повертайся і вчи нас!» Потім я запитав телефонну компанію, чи міг би я почати працювати на п’ять тижнів пізніше, ніж було заплановано. У відповідь я почув категоричне «ні». Але це не мало значення, бо я вже прийняв рішення. Радію, що не пішов на ту роботу.

Ось що говорить Глорія про час, проведений у Пайн-Блаффі: «Мені дуже подобалась ця територія. Я мала 15—20 біблійних вивчень. Тож вранці ми йшли у служіння від дому до дому, а потім цілий день проводили біблійні вивчення, іноді до 11 години вечора. Служіння приносило мені неабияку радість, і я з задоволенням виконувала б його й далі. Мушу визнати, що мені не хотілося його міняти і розпочинати районне служіння. Однак Єгова думав зовсім по-іншому».

Служачи піонерами в Пайн-Блаффі, ми заповнили заяву на служіння спеціальними піонерами і дуже сподівалися, що нас призначать. Обласний наглядач хотів, щоб ми як спеціальні піонери поїхали допомагати зборові в Техасі. Нам приємно було думати про таку зміну. Тож ми чекали і чекали відповіді від Товариства, але поштова скринька була пустою. Зрештою одного дня прийшов лист, в якому повідомлялось, що нас призначено в роз’їзну працю. Це був січень 1965 року. У той самий час брата Ліона Вівера, який тепер служить координатором комітету філіалу в США, теж було призначено служити районним наглядачем.

Я переживав, як буду виконувати районне служіння. Приблизно за рік до того обласний наглядач Джеймс Томпсон проаналізував, чи я відповідаю вимогам для такого служіння. Він з добротою показав мені, над чим працювати, і згадав вміння, необхідні для хорошого районного наглядача. Невдовзі після того, як я розпочав районне служіння, я зрозумів, що його поради були слушні. Коли мене призначили районним наглядачем, брат Томпсон був першим обласним наглядачем, з яким я співпрацював. Я багато чого навчився в цього вірного брата.

У той час районні наглядачі не проходили практично ніякого навчання. Тиждень я спостерігав за тим, як районний наглядач відвідував збір. Наступного тижня він спостерігав за тим, як я відвідував інший збір. Він дав мені поради і вказівки. А після цього ми почали відвідувати збори окремо. Я пам’ятаю, як казав Глорії: «Шкода, що він не може  залишитись». Усе ж з часом я зрозумів щось важливе. Завжди є хороші брати, які можуть допомогти, звичайно, якщо ти їм дозволиш це зробити. Я досі ціную допомогу, яку отримав від таких досвідчених братів, як Джеймс Браун, який тоді служив роз’їзним наглядачем, і Фред Раск, який був членом родини Бетелю.

У ті дні панували расистські настрої. Коли ми відвідували Теннессі, прибічники ку-клукс-клану влаштували там марш. Іншого разу група для служіння зробила перерву, щоб поїсти в ресторані швидкого обслуговування. Я пішов у туалет і помітив, як брутальний чоловік з татуюванням, яке зазвичай мають расисти, підвівся і пішов за мною. Але один білий брат, набагато більший за мене і за того чоловіка, пішов за нами. «Усе добре, брате Герд?» — запитав він. Чоловік швидко вийшов, не скориставшись туалетом. За багато років я побачив, що причиною расизму є не колір шкіри, а гріх, який усі ми успадкували від Адама. Також я довідався, що брат залишається братом, хоч би який колір шкіри він мав, і, якщо буде потрібно, він помре за тебе.

Усього ми провели 33 роки у роз’їзній праці, з них 21 рік в обласному служінні. Упродовж цих років ми мали багато благословень і підбадьорливих випадків. Але на нас чекало ще одне благословення. У серпні 1997 року здійснилась наша давня мрія! Нас запросили служити у Бетелі в США. Минуло 38 років після того, як ми вперше заповнили заяву. У вересні ми почали бетелівське служіння. Я думав, що відповідальні брати в Бетелі потребують моєї допомоги лише тимчасово, але не все сталося так, як гадалося.

Спочатку мене призначили у відділ служіння. Там я багато чого навчився. Брати у відділі служіння дають відповіді на чимало дражливих і складних запитань від рад старійшин і районних наглядачів з усієї країни. Я вдячний братам за терпеливість і допомогу в навчанні. Усе ж я думаю, що, якби мене знову призначили в цей відділ, я б почувався новачком.

Нам з Глорією дуже подобається життя в Бетелі. Ми завжди були ранніми птахами, і це, безперечно, допомагає в Бетелі. Приблизно через рік я почав служити помічником службового комітету при Керівному органі Свідків Єгови. Згодом, у 1999 році, мене призначили членом Керівного органу. Виконуючи це завдання, я багато чого дізнався. Але найважливіше, в чому я переконався,— це те, що головою християнського збору є Ісус Христос, а не хтось з людей.

Оглядаючись назад, я іноді почуваюсь як пророк Амос. Єгова звернув увагу на цього смиренного пастуха, який виконував просту сезонну роботу — надрізував плоди сикоморів, які вважалися їжею бідняків. Бог призначив Амоса пророком, обдарувавши його духовними багатствами (Ам. 7:14, 15, прим.). Так само Єгова звернув увагу на мене, сина бідного фермера з містечка Ліберті, і обдарував мене незліченними духовними багатствами (Присл. 10:22). Хоча на початку життя я був бідний матеріально, тепер я багатий духовно — настільки багатий, що ніколи не міг собі навіть уявити.