На початку 1940-х років мої батьки почали вивчати Біблію зі Свідками Єгови. Хоча згодом це вивчення припинилося, мама і далі отримувала «Вартову башту» і «Пробудись!». А в 1950 році ми всією сім’єю побували на міжнародному конгресі в Нью-Йорку.

Невдовзі після цього до нас почав приходити брат Лоуренс Джеффріс. Він приділяв мені особливу увагу. Мені дуже не подобалося, що Свідки не втручаються в політичні питання та не йдуть до армії. Пам’ятаю, як я сказав, що якби всі американці відмовилися захищати свою країну, то вороги нас легко захопили б. Брат Джеффріс на це спокійно відповів: «Уяви, Ліоне, що вся Америка служить Єгові. Як думаєш, що б він зробив, якби на нас напали вороги?» Цей та інші доводи брата Джеффріса допомогли мені зрозуміти, що мої переживання були безпідставні. Тоді я ще більше зацікавився правдою.

Я прочитав усі старі випуски «Вартової башти» і «Пробудись!», які мама складала у підвалі. Зрештою я зрозумів, що це правда, і погодився вивчати Біблію з братом Джеффрісом. Я також почав ходити на зібрання, а коли біблійні істини переповнили моє серце, став вісником доброї новини. Я зрозумів, що «великий день Єгови близько», і це повністю змінило мої цілі (Соф. 1:14). Я передумав вступати до університету і вирішив зосередитися на тому, щоб навчати інших біблійної правди.

Я закінчив школу 13 червня 1956 року, а через три дні охрестився на районному конгресі.  Тоді я й уявити собі не міг, скільки благословень мене чекає завдяки тому, що я вирішив навчатись про Єгову і навчати про нього інших.

Через шість місяців після хрещення я почав служити сталим піонером. У грудні 1956 року в «Служінні Царству» було надруковано статтю «Чи ти можеш служити там, де є велика потреба у вісниках?». Я міг. Ця стаття розпалила в мені бажання переїхати туди, де було мало проповідників доброї новини (Матв. 24:14).

І ось я прибув у Еджфілд (штат Південна Кароліна). У місцевому зборі було лише чотири вісники. Зі мною нас стало п’ятеро. Тоді ми проводили зібрання в будинку одного брата. Кожного місяця я проповідував по 100 годин. Роботи не бракувало: треба було організовувати служіння і часто виступати на зібраннях. Цікаво, що чим більше я навчав інших про Єгову, тим більше сам про нього дізнавався.

Пригадую, як я вивчав Біблію з однією жінкою, яка володіла похоронним бюро в Джонстоні, поблизькому містечку. Вона була дуже добра до нас і не тільки взяла мене на роботу зі зручним графіком, але й віддала одне зі своїх приміщень під Зал Царства.

Згодом у мене з’явився напарник. Це був піонер Джоллі Джеффріс — син брата, який вивчав зі мною Біблію. Він переїхав до мене з Нью-Йорка, і ми разом поселилися в маленькому трейлері, який нам позичив один брат.

У той час зарплати на півдні країни були дуже маленькими. За день ми заробляли лише два або три долари. Пам’ятаю, як одного разу в мене залишилося лише кілька центів і я пішов купити на них продукти. Щойно я вийшов з магазину, як до мене підійшов чоловік і спитав: «Хлопче, тобі робота не потрібна? Плачу один долар за годину». Він найняв мене прибрати будівельний майданчик, і роботи вистачило аж на три дні. Було очевидно, що Єгова хоче, аби я залишався в Еджфілді. Хоча у 1958 році я таки поїхав у Нью-Йорк на міжнародний конгрес.

Другий день конгресу я не забуду ніколи. Тоді я познайомився з Рубі Вадлінгтон, яка служила піонеркою в місті Галлатін (штат Теннессі). Виявилося, що ми обоє хочемо служити місіонерами, і тому разом пішли на зустріч для охочих навчатися у школі «Гілеад». Після конгресу ми почали листуватися. А коли мене запросили в Галлатін виголосити публічну промову, я запропонував Рубі свою руку й серце. Потім я перейшов до неї у збір, і в 1959 році ми одружилися.

У 23 роки мене призначили слугою збору (тепер — координатор ради старійшин).  Невдовзі нас відвідав Чарльз Томпсон. Його щойно призначили районним наглядачем, і ми були його першим збором. Хоча брат Томпсон був досвідченим старійшиною, він розпитував мене про потреби братів і про те, як їх задовольняли інші районні наглядачі. Це навчило мене не боятися ставити запитання і, перш ніж братися за вирішення якихось справ, зібрати усі факти.

У травні 1964 року мене запросили в Школу служіння Царству. Навчання тривало один місяць і проходило в Південному Лансінгу (штат Нью-Йорк). Брати, які проводили цю школу, розпалили в мені бажання і далі поглиблювати свої знання про Єгову та рости духовно.

У січні 1965-го нам з Рубі запропонували розпочати районне служіння. Наш перший район був дуже великий і простягався від Ноксвілла (штат Теннессі) майже до самого Ричмонда (штат Віргінія). До нього входили збори у штатах Північна Кароліна, Кентуккі і Західна Віргінія. У зборах, які ми відвідували, служили тільки темношкірі брати і сестри, адже в той час на півдні країни діяла політика сегрегації, тому чорні не могли збиратися разом з білими. Брати і сестри були дуже бідні, тож ми навчилися ділитися з ними тим, що мали. Якось один досвідчений районний наглядач дав мені цінну пораду: «Будь для них братом. Не треба вдавати з себе начальника. Ти зможеш допомогти їм, тільки якщо вони бачитимуть у тобі брата».

Під час візиту до одного маленького збору Рубі розпочала вивчення з молодою жінкою, яка мала однорічну доньку. Після того як ми поїхали зі збору, з нею вивчали місцеві вісники. А коли ніхто з них не міг провести вивчення, Рубі робила це сама за допомогою листів. Під час нашого наступного візиту ця жінка вже була на всіх зустрічах. Пізніше у збір призначили двох спеціальних піонерок, і вони продовжили з нею вивчати. Невдовзі після цього ця жінка охрестилася. Близько 30 років по тому, у 1995-му, у Бетелі в Паттерсоні до Рубі підійшла молода сестра. Це була донька тієї жінки, з якою Рубі вивчала Біблію. Вони з чоловіком навчалися у 100-му класі школи «Гілеад».

Нашим другим районом була центральна частина Флориди. У той час ми вже зрозуміли, що без транспорту нам не обійтися, тож ми купили машину, причому за дуже вигідною ціною. Однак у перший же тиждень у ній зламався водяний насос. Грошей на ремонт у нас не було, тому я подзвонив одному брату, який, на мою думку, міг нам допомогти. Він попросив свого працівника відремонтувати нам машину і не взяв з нас ані цента. Він лише сказав: «Ви мені нічого не винні». Цей брат навіть дав нам грошей. Це ще раз переконало нас у тому, що Єгова піклується про своїх служителів. Ми також побачили, наскільки важливо бути щедрими.

Під час кожного візиту ми зупинялися у братів. Завдяки цьому у нас з’явилося багато добрих друзів. Пригадую, як одного разу я залишив у друкарській машинці незакінчений звіт про візит до збору. Коли ввечері я повернувся додому, то побачив, що трирічний син господарів «допоміг» мені його закінчити. Потім я ще багато років піджартовував над ним, пригадуючи цей випадок.

У 1971 році я отримав листа про те, що мене призначено служити обласним наглядачем у Нью-Йорку. Це було для нас повною несподіванкою! У свої 34 роки я мав стати першим темношкірим обласним наглядачем у тій території. Але брати мене дуже тепло прийняли.

Будучи обласним наглядачем, я кожних вихідних навчав інших про Єгову на районних конгресах, і це мені дуже подобалося. Багато районних наглядачів, з якими мені доводилося співпрацювати, були досвідченішими від мене. Один з них свого часу виголошував промову перед моїм хрещенням, а інший, Теодор Ярач, пізніше служив у Керівному органі. Також навколо мене було багато братів з бруклінського Бетелю. Усі вони, як районні, так і бетелівці, дуже старалися, щоб я не почувався ніяково поряд з ними, за що я їм дуже вдячний. Я особисто переконався, що  це були люблячі пастирі, які завжди керувалися Божим Словом і віддано підтримували організацію Єгови. Завдяки їхньому смиренню мені було нескладно виконувати обов’язки обласного наглядача.

У 1974 році Керівний орган призначив нових обласних наглядачів, і я повернувся до районного служіння, цього разу — у Південній Кароліні. Це був дуже радісний час, адже тоді збори і райони вже не ділилися за расами.

У кінці 1976 року мене призначили у штат Джорджія. Мій новий район простягався від Атланти до Колумбуса. З болем у серці пригадую, як виголошував промову на похороні п’ятьох чорношкірих дітей, які загинули, після того як банда зловмисників підпалила будинок їхньої сім’ї. Батьки дітей вижили, але мама з сильними опіками потрапила в лікарню. З того дня до неї не припинявся потік відвідувачів. Потішити згорьованих батьків приходили як чорні, так і білі одновірці. Брати і сестри виявили надзвичайну любов. Я зрозумів, що з такою підтримкою Божі служителі можуть пережити будь-яке нещастя.

У 1977 році нас на кілька місяців запросили в бруклінський Бетель. Коли цей час добігав кінця, двоє членів Керівного органу зустрілися з нами і спитали, чи ми з Рубі не хотіли би залишитися в Бетелі. Ми погодились.

Мене призначили у відділ служіння, і в ньому я провів 24 роки. Брати у цьому відділі часто мають справу з дуже делікатними і непростими питаннями. Протягом усіх цих років Керівний орган давав нам надійні вказівки, які узгоджувалися з біблійними принципами. Ці вказівки не тільки допомагали нам відповідати на запитання братів, але й пізніше лягли в основу навчання районних наглядачів, старійшин та піонерів. Таке навчання збагатило багатьох братів, а вони у свою чергу збагатили організацію Єгови.

З 1995 до 2018 року я відвідував інші Бетелі як представник Всесвітнього центру (колишня назва — зональний наглядач). Я проводив зустрічі з членами комітетів філіалів, бетелівцями і місіонерами, на яких вислуховував їх і підбадьорював. За весь той час ми з Рубі почули багато захопливих історій з життя тих братів і сестер. Пам’ятаю, як у 2000 році ми відвідали Руанду. Нас дуже зворушили розповіді бетелівців і вісників у зборах, які пережили геноцид 1994 року. Багато з них втратили своїх рідних. Але вони все витривало знесли і зберегли віру, надію та радість.

Тепер нам за 80. Останні 20 років я служу у комітеті філіалу в США. Вищої освіти я так і не отримав, зате Єгова та його організація дали мені найвищу освіту. Вона допомагає мені навчати людей біблійних істин, які можуть принести їм вічні благословення (2 Кор. 3:5; 2 Тим. 2:2). Я на власні очі бачив, як Біблія допомагає людям змінювати життя на краще і розвивати стосунки зі своїм Творцем (Як. 4:8). При кожній нагоді ми з Рубі заохочуємо братів і сестер самим навчатися про Єгову і навчати про нього інших. Це найбільша честь, якої може бути удостоєний служитель Єгови!