Протягом 1980-х років соціальні, політичні та економічні негаразди викликали заворушення по всій Західній Африці. Коли у Ліберії розгорілась війна, чимало людей втекло до Сьєрра-Леоне. Тутешній філіал попіклувався, аби Свідки-біженці мали пристановище в приватних домах і Залах Царства. Крім того, місцеві вісники охоче дбали про своїх одновірців.

Хоча для біженців це був доволі нелегкий період, траплялися і смішні моменти. Ізольде Лоренс, яка вже довго служить місіонеркою в Сьєрра-Леоне, пригадує: «Одного разу батько послав свого сина розігріти їжу на вогнищі, яке розклали в саду за Залом Царства, що був на території філіалу. Незабаром хлопчик повернувся і сказав, що сьогодні вони не їстимуть. Здивований батько поцікавився чому. “Бо Єгова врятував мене з пащі лева!” — пояснив син. Річ у тім, що, повертаючись з розігрітою їжею, він наштовхнувся на велику, але милу німецьку вівчарку, яку звали Лобо. Хлопчик сильно злякався і почав тарілкою відпихати собаку. А Лобо зрозумів, що його хочуть пригостити запашною стравою, і, довго не вагаючись, став частуватися».

Двадцять третього березня 1991 року збройний конфлікт у Ліберії перекинувся на територію Сьєрра-Леоне і дав початок громадянській війні, яка тривала 11 років. Група повстанців — Революційний об’єднаний фронт (РОФ) — швидко  просувалась до Кайлахуна і Коінду, змушуючи місцеве населення втікати до Гвінеї. Серед біженців було майже 120 братів і сестер. На той час у Сьєрра-Леоне знайшли прихисток Свідки-біженці з Ліберії, які втекли сюди ще до наступу повстанців.

Ось що пригадує Білл Кован, який тоді служив координатором філіалу у Фрітауні: «Кілька місяців групи знесилених та голодних Свідків прибували до Бетелю. Багато з них були очевидцями невимовних звірств і, щоб вижити, їли різні трави. Ми відразу давали їм їжу й одяг, а також дбали про родичів і зацікавлених, які прийшли з ними. Домівки та серця місцевих вісників були відкриті для біженців. Прибулі Свідки охоче йшли у служіння, підтримуючи місцевий збір. Більшість біженців вирушала далі, але поки вони жили з нами, ми дуже підбадьорились їхньою вірою».

Філіал надіслав продукти, ліки, будівельні матеріали, інструменти та посуд для Свідків, які перебували в таборах біженців у південній Гвінеї. Серед пожертв було чимало одягу з Франції. Один батько написав: «Мої діти танцювали, співали та прославляли Єгову. Врешті вони мали одяг, щоб ходити на зібрання». За словами деяких братів і сестер, вони ще ніколи так гарно не вдягалися.

Проте біженці потребували не лише матеріальної допомоги. Ісус казав: «Людина повинна жити не хлібом самим, а кожним словом, що виходить з уст Єгови» (Матв. 4:4). Тож філіал надіслав біблійну літературу та подбав, аби там регулярно проходили  районні та обласні конгреси. Також туди призначили піонерів та роз’їзних наглядачів.

Коли до гвінейського міста Коунду прибув районний наглядач Андре Бат, наглядач табору попросив його виголосити біблійну промову для біженців. Послухати промову за назвою «Шукайте сховку в Єгови», що базувалась на 18-му Псалмі, зібралося приблизно 50 осіб. Після виступу Андре одна літня жінка підвелась і сказала: «Ви дуже підбадьорили нас. Рис не вирішує наших проблем, однак Біблія вчить надіятись на Бога. Від усього серця вдячні вам за потіху та надію, яку ви несете».

А от місіонери Вільям і Клодія Слотер, яких призначили до Гекеду, що в Гвінеї, були вражені тим, як місцевий збір з понад 100 біженців палав духом (Рим. 12:11). «Чимало молодих братів робили духовний поступ,— розповідає Вільям.— Якщо хтось не міг виконати своє завдання на Школі теократичного служіння, то 10—15 братів прагнули замінити його. Також у проповідницьке служіння вирушали великі групи вісників. Згодом дехто з цих ревних молодих братів став спеціальним піонером або роз’їзним наглядачем».

Невдовзі після початку війни брати у Фрітауні купили на Вілкінсон-роуд, 133 ділянку площею 6 гектарів, яка була неподалік від філіалу. «Ми хотіли звести там новий Бетель, але боялись, що нам перешкодить війна,— пригадує Альфред Ганн.— У той час нас відвідував Ллойд Беррі з Керівного органу і ми розповіли йому про свої хвилювання. На це він  відповів: “Якщо ми дозволимо війні зупинити нас, то ніколи нічого не досягнемо!” Ці слова додали нам сміливості і заохотили до дій».

У будівництві взяли участь сотні Свідків, серед них місцеві вісники та понад 50 добровольців з 12 країн. Праця розпочалася в травні 1991 року. «Мешканців Фрітауна вражало те, що ми виготовляли якісні блоки прямо на будівельному майданчику, а також використовували каркас з металопрофілю, що було для них новинкою,— розповідає Том Болл, наглядач будови.— Але найбільше усіх дивувало те, як білі іноземці радісно і мирно співпрацювали з місцевими темношкірими».

Зрештою 19 квітня 1997 року на присвячення нового філіалу зібралася міжнародна родина. А через місяць, після п’яти років сутичок, які точилися на околицях Фрітауна, РОФ вдерся в саме місто.

Тисячі бійців РОФ з розкуйовдженим волоссям і червоними пов’язками на головах ввірвалися в місто і почали грабувати, ґвалтувати та вбивати його жителів. Альфред Ганн пригадує: «Ситуація була вкрай напруженою. Більшість місіонерів швидко евакуювали. Останніми Фрітаун покинули Білл та Сандра Кован, Джиммі та Джойс Голланд і я зі своєю дружиною Катрін.

Помолившись з місцевими бетелівцями, які вирішили залишитися, ми поспішили до пункту евакуації. Дорогою нас зупинило приблизно 20 оскаженілих п’яних повстанців. Але коли ми дали їм журнали та гроші, вони відпустили нас. Понад 1000 евакуйованих людей, до яких долучилися і ми, зібралося на пропускному пункті, переповненому озброєними солдатами морської піхоти США. Там  ми сіли на військовий вертоліт, яким нас доправили до американського корабля. Капітан корабля пізніше розповів, що з часів війни у В’єтнамі це була найчисленніша евакуація цивільних, яку провів військово-морський флот США. Наступного дня ми полетіли вертольотом до гвінейського міста Конакрі, де організували тимчасовий філіал».

Місіонери дуже переживали за своїх одновірців у Фрітауні та з нетерпінням чекали від них новин. Зрештою надійшов лист, в якому говорилося: «Посеред безладу ми розповсюджуємо “Вісті Царства” № 35 за назвою “Чи настане час, коли всі люди будуть любити одні одних?”. Загалом на звістку правди охоче відгукуються, і дехто з повстанців вивчає Біблію. Тож ми постановили проповідувати ще з більшою ревністю».

Джонатан Мбома, який служив районним наглядачем, пригадує: «Ми навіть провели спеціальний одноденний конгрес у Фрітауні. Програма була настільки цікавою і підбадьорливою, що я поїхав до Бо і Кенеми, аби й там організувати конгрес. Вісники у цих виснажених війною містах дякували Єгові за такий чудовий духовний харч.

Наприкінці 1997 року ми провели обласний конгрес на Національному стадіоні у Фрітауні. В останній день конгресу солдати-повстанці увірвались на стадіон і наказали покинути його. Ми благали дозволити нам закінчити програму. Після довгих переговорів вони пішли нам назустріч і залишили стадіон. На тому конгресі було понад 1000 присутніх і охрестилося 27 осіб. Кілька братів, ризикуючи життям, поїхали до міста Бо, аби ще раз побувати на конгресі. Це були справді дуже підбадьорливі духовні бенкети!»