КОЛИ 1997 року у Фрітауні між повстанськими угрупованнями та урядовими військами точились бої, я зголосився доставляти пошту з Фрітауна до тимчасового філіалу у Конакрі (Гвінея).

На зупинці я сів на автобус разом з іншими чоловіками. Раптом вдалині пролунав постріл, і всі дуже злякалися. Поки ми їхали вулицями міста, постріли чулися все ближче і ближче, тож водій змінив маршрут. Трохи згодом нас зупинили озброєні повстанці. Вони наказали нам вийти з автобуса, допитали всіх і відпустили. Потім нас зупинила інша група солдатів. На щастя, один з пасажирів знав їхнього командувача, тому нам дозволили їхати далі. На околиці міста наш автобус зупинила третя група повстанців, але й ті, допитавши нас, відпустили. Ми прямували на північ і дорогою проїжджали ще багато військових  пропускних пунктів. Вже вечоріло, коли наш запорошений автобус в’їхав у Конакрі.

Під час наступних поїздок я перевозив коробки з літературою, канцелярські товари, документи філіалу і гуманітарну допомогу. Переважно я їхав автомобілем чи мікроавтобусом, але інколи просив провідників або веслярів каное переправити літературу через вологі ліси та річки.

Якось, коли я віз пошту з Фрітауна до Конакрі, на кордоні наш мікроавтобус зупинили солдати-повстанці. Один з них помітив мій багаж і став з підозрою допитувати мене. Раптом серед повстанців я побачив свого колишнього однокласника. Солдати називали його Громилом, адже він мав найбільш грізний вигляд. Я сказав солдату, який мене допитував, що прийшов побачитись з Громилом, і покликав його. Громило відразу впізнав мене і підбіг привітатись. Ми обнялись і трохи пожартували. Потім Громило серйозно запитав:

— У тебе якісь проблеми?

— Хочу потрапити до Гвінеї,— відповів я.

Громило наказав солдатам пропустити наш мікроавтобус без перевірки.

Відтоді щоразу, коли я проїжджав через цей пропускний пункт, Громило допомагав мені без проблем перетинати кордон. Я давав солдатам наші журнали, за що вони були дуже вдячні. Згодом повстанці називали мене чоловіком з «Вартовою баштою».