МІЙ батько Артур був богобоязливим молодим чоловіком, який надіявся стати методистським пастором. Однак його плани змінилися, коли він почав читати літературу Дослідників Біблії і спілкуватися з ними. Батько охрестився 1914 року, коли йому було 17. Тоді лютувала Перша світова війна, і його призвали до війська. За те, що він відмовився брати до рук зброю, його засудили до десяти місяців ув’язнення у тюрмі Кінгстон, що в Онтаріо (Канада). Після звільнення батько розпочав повночасне служіння, ставши колпортером (піонером).

У 1926 році Артур Гест одружився з Хейзл Вілкінсон. Її мама пізнала правду в 1908 році. Я народився 24 квітня 1931 року і був другим з чотирьох дітей. Життя нашої сім’ї зосереджувалося на поклонінні Єгові. Батько глибоко поважав Біблію і назавжди прищепив нам вдячність за Боже Слово. Ми цілою сім’єю регулярно ходили в служіння від дому до дому (Дії 20:20).

Друга світова війна вибухнула в 1939 році, а наступного року в Канаді наклали заборону на діяльність Свідків Єгови. У школах проводилися патріотичні церемонії. Наприклад, треба було віддавати честь прапору і співати державний гімн. Моїй найстаршій сестрі Дороті і мені дозволяли виходити з класу під час таких церемоній. На моє здивування, одного дня вчителька намагалася присоромити мене, назвавши боягузом. Після уроків кілька однокласників напали на мене і повалили на  землю. Але цей напад тільки зміцнив мою рішучість «підкорятися передусім владі Бога, а не людей» (Дії 5:29).

У липні 1942 року, коли мені було 11, я охрестився на фермі в резервуарі для води. Протягом шкільних канікул мені подобалося служити піонером на період відпустки (тепер це допоміжний піонер). Одного року я разом з трьома іншими братами проповідував лісорубам, які жили на непризначеній території на півночі Онтаріо.

Першого травня 1949 року я почав служити сталим піонером. Тоді мене запросили допомагати у філіалі, де проходило будівництво, а 1 грудня я став членом родини Бетелю в Канаді. Мене призначили в друкарню, і я навчився працювати з машиною плоского друку. Кілька тижнів я працював у нічну зміну, друкуючи буклети про переслідування, яких зазнавали служителі Єгови в Канаді.

Згодом, працюючи у відділі служіння, я взяв інтерв’ю у піонерів, які їхали служити до Квебеку, де Свідків жорстоко переслідували. Серед цих піонерів, які відвідали філіал, була Мері Зазула з міста Едмонтон, що в провінції Альберта. Оскільки вона і її старший брат Джо відмовилися припинити вивчення Біблії, їхні батьки, котрі були ревними православними, вигнали їх з дому. У червні 1951 року вони з братом охрестилися, а через півроку стали піонерами. Під час інтерв’ю мене вразив духовний склад розуму Мері. Я сказав собі: «Думаю, я одружуся з цією дівчиною, якщо ніщо не стане на заваді». Ми одружилися через дев’ять місяців, 30 січня 1954 року. Минув тиждень, і нас запросили пройти навчання для районного служіння. Наступні два роки ми служили в районі на півночі Онтаріо.

Оскільки всесвітня праця проповідування набувала щораз більшого розмаху, виникла потреба в місіонерах. Ми думали так: якщо ми змогли пережити канадські люті морози взимку і надокучливих комарів влітку, то зможемо дати собі раду за несприятливих обставин, хоч би куди нас призначили. У липні 1956 року ми закінчили 27-й клас школи «Гілеад», а в листопаді вже служили в Бразилії.

Приїхавши до філіалу в Бразилії, ми почали вивчати португальську мову. Ми вивчили основні форми звертання і запам’ятали однохвилинний вступ, як пропонувати журнал. Після цього нас запросили в проповідницьке служіння. Якщо співрозмовник виявляв зацікавлення, нам радилося прочитати біблійні вірші, в яких описується життя під правлінням  Божого Царства. У перший день нашого служіння одна жінка уважно слухала нас, тож я прочитав Об’явлення 21:3, 4 — і знепритомнів. Мій організм не пристосувався до жаркого, вологого клімату. Мені й надалі було складно переносити спеку.

Нас призначили служити місіонерами в місто Кампус, в якому тепер 15 зборів. Коли ми приїхали в це місто, там була лише одна віддалена група і місіонерський дім, в якому жило четверо сестер: Естер Трейсі, Рамона Бауер, Луїза Шварц і Лоррейн Брукс (тепер Воллен). Моїм завданням в домі було допомагати з пранням і діставати дрова для приготування їжі. Якось у понеділок ввечері, після вивчення «Вартової башти», до нас завітала несподівана гостя. Моя дружина прилягла на диван, щоб відпочити. Ми розмовляли про те, як минув день. Коли вона підвела голову, щоб встати, з-під подушки виповзла змія. Здійнявся переполох, але зрештою я вбив змію.

Через рік після того, як ми почали вивчати португальську, мене призначили районним наглядачем. Ми вели просте життя в сільській місцевості — не мали електрики, спали на килимках і їздили на конях і бричках. Під час проповідницької кампанії в непризначеній території ми поїздом добралися до містечка в горах і винайняли кімнату в пансіоні. Філіал прислав нам 800 журналів, щоб використовувати їх у служінні. Нам довелося багато разів ходити на пошту, щоб забрати коробки з журналами.

У 1962 році в Бразилії проводилась Школа служіння Царству для братів, а також для сестер-місіонерок. Півроку я сам, без дружини, їздив у різні місця, де проходили школи. Я проводив школу в Манаусі, Белені, Форталезі, Ресіфі і Салвадорі. У Манаусі я організовував обласний конгрес у відомому оперному театрі. Через проливні дощі в нас залишилося мало чистої питної води. Крім того, ми не мали придатного місця для кафетерію під час конгресу. (У ті дні присутніх на конгресах забезпечували їжею.) Я звернувся до військових, і один офіцер люб’язно погодився подбати про те, щоб ми мали достатньо питної води впродовж усього конгресу, і послав солдатів спорудити два великих намети для нашої кухні й кафетерію.

Коли я кудись їхав, Мері проповідувала португальською у комерційному районі, в якому люди цікавилися лише зароблянням грошей. Вона не могла ні з ким почати розмову на біблійну тему, тому сказала деяким бетелівцям: «Не хотіла б я жити в Португалії».  І ось невдовзі після цього ми отримуємо листа, в якому нас запрошують служити в Португалії. На той час наша проповідницька праця там була заборонена, але ми прийняли запрошення, хоча спочатку це шокувало Мері.

У серпні 1964 року ми приїхали в Лісабон (Португалія). Наші брати постійно перебували під пильним оком португальської таємної поліції (PIDE). Тому нас ніхто не зустрічав і ми зовсім не спілкувалися з місцевими Свідками. Ми зупинилися в пансіоні і чекали дозволу на проживання. Отримавши візу, ми винайняли помешкання. У січні 1965 року ми зрештою зв’язалися з братами у філіалі. Який же то був щасливий день, коли ми вперше за п’ять місяців прийшли на зібрання!

Ми довідалися, що поліція кожного дня робить обшук у домах наших братів. Оскільки Зали Царства були закриті, ми проводили зібрання у приватних домах. Сотні Свідків опинялися в поліцейських відділках для встановлення особи і допиту. З братами жорстоко поводилися, намагаючись їх змусити назвати тих, хто проводив зібрання. Тож брати вирішили називати одне одного не по прізвищу, а по імені, наприклад, Жозе чи Паулу. Ми робили так само.

Нашою головною метою було забезпечувати братів духовною поживою. Мері готувала трафарети статей для вивчення «Вартової башти» та інших публікацій для друку на мімеографі.

У червні 1966 року в Лісабоні відбулося слухання важливої судової справи. Усіх 49 членів збору Фейжу викликали до суду за те, що вони відвідали незаконне зібрання в приватному домі. Я підготував їх до судового слухання і перехресного допиту, відтворюючи роль прокурора. Ми знали, що програ́ємо справу, але дамо неабияке свідчення. Наш адвокат, завершуючи захист, сміливо процитував слова Гамаліїла, який жив у першому столітті (Дії 5:33—39). Про цей суд багато писали в пресі. Усіх 49 братів і сестер засудили на термін від 45 днів до п’яти з половиною місяців. Нам було дуже приємно, коли наш відважний адвокат погодився вивчати Біблію. Він до самої смерті відвідував зібрання.

Мене призначили наглядачем філіалу в грудні 1966 року, і я присвячував багато часу юридичним справам. Ми робили все, що було в наших силах, щоб Свідки Єгови мали право на свободу віросповідання (Філ. 1:7). Зрештою 18 грудня 1974 року ми отримали офіційне  визнання. До Португалії з усесвітнього центру приїхали брати Натан Норр і Фредерік Франц, щоб розділити нашу радість під час історичного зібрання в містах Порту і Лісабон, де зібралося загалом 46 870 осіб.

Єгова відкрив двері для проповідування на декількох островах, на яких розмовляють португальською, зокрема на Азорських островах, Кабо-Верде, Мадейрі та Сан-Томе і Принсіпі. У результаті виникла потреба в більшому філіалі. І 23 квітня 1988 року брат Мілтон Геншель виголосив промову присвячення нових приміщень, яку із захопленням слухало 45 522 особи. Було приємно бачити 20 братів і сестер, які колись служили в Португалії місіонерами і тепер приїхали на цю історичну подію.

Спілкування з вірними братами протягом років дуже збагачувало наше життя. Я багато чого навчився, допомагаючи брату Теодору Ярачу під час зонального візиту. Філіал, який ми відвідували, мав серйозні проблеми, і члени комітету філіалу робили все, що було в їхніх силах. Щоб потішити їх, брат Ярач сказав: «Тепер настав час дати святому духу можливість діяти». Кілька десятиліть тому ми з Мері відвідували Бруклін і провели вечір з братом Францом та іншими. Коли брата Франца попросили сказати щось про своє багаторічне служіння Єгові, він промовив: «Раджу завжди залишатися з видимою організацією Єгови. Лише вона виконує наказ Ісуса, який він дав своїм учням,— проповідувати добру новину про Боже Царство!»

Ми з дружиною отримуємо справжнє задоволення від того, що саме так робимо. Ми дорожимо спогадами про зональні візити до філіалів. Ці візити давали нам нагоду виявляти вдячність як молодим, так і літнім одновірцям за їхнє вірне служіння, а також підбадьорювати їх, щоб вони й далі цінували честь служити Єгові.

Роки минули, і нам обом уже за 80. У Мері чимало проблем зі здоров’ям (2 Кор. 12:9). Але завдяки випробуванням ми поглибили свою віру і зміцнили рішучість залишатися непорочними. Роздумуючи над своїм життям, ми бачимо, що Бог завжди виявляв до нас незаслужену доброту *.