Перейти до матеріалу

Перейти до змісту

Як я вперше почув ім’я Єгова

Як я вперше почув ім’я Єгова

Як я вперше почув ім’я Єгова

Розповів Павол Ковар

Під час сильного бомбардування ми ледве встигли добігти до тимчасового укриття. Вибухи один за одним стрясали всю околицю. Аж ось я почув, як хтось із в’язнів молився вголос: «Єгово, врятуй нас! Прошу тебе, заради твого святого імені, врятуй нас!»

ЦЕ СТАЛОСЯ 8 січня 1945 року в австрійському місті Лінц. Тоді я був одним з близько 250 військовополонених, які пережили те жахливе бомбардування. Коли ми вийшли зі сховку, усе навколо лежало в руїнах. Молитва в’язня глибоко закарбувалася в моєму розумі, хоча я так ніколи і не довідався, хто її промовив. Перш ніж поділитися з вами, як я пізнав Єгову, дозвольте розповісти трохи про себе.

Я народився 28 вересня 1921 року неподалік села Крайне на заході Словаччини (тоді частина Чехословаччини). Мої батьки були протестантами і серйозно ставились до своєї релігії. Тато щонеділі читав уголос нашу сімейну Біблію, а мама і ми, четверо хлопців, уважно слухали. Однак я не пригадую, щоб батько коли-небудь згадував ім’я Єгова. У нашій околиці люди жили просто, тож ми задовольнялися тим, що мали.

Коли 1939 року почалась Друга світова війна, всі були сильно налякані. Багато хто добре пам’ятав страждання, які 20 років тому принесла Перша світова війна. У 1942 році мене призвали служити у словацькій армії. Хоча офіційно Словаччина підтримувала Німеччину, в серпні 1944 року вона зробила спробу вийти з-під її впливу і відновити демократичне правління. Однак ця спроба провалилася, і мене разом з тисячами інших полонених солдат-словаків відправили у території, які контролювала Німеччина. Так я опинився в Гузені, де було відділення горезвісного концтабору Маутгаузен, біля Лінца.

У полоні

Нас послали на авіазавод неподалік села Санкт-Георген-ан-дер-Гузен. Там я працював на лісопильні. Їжі бракувало, а з січня 1945 року наш пайок урізали ще більше, оскільки нацистська армія почала зазнавати поразок на всіх фронтах. З гарячого нам давали лише трохи супу. Щоранку до нас привозили працівників з Маутгаузена. Нерідко охоронці били до смерті в’язнів, які через знесилення не могли працювати. Потім інші в’язні скидали їхні трупи у вагонетки і перевозили до крематорію.

Незважаючи на жахи концтабору, в нас жевріла надія, що невдовзі війна закінчиться і ми вийдемо на свободу. І ось 5 травня 1945 року, через чотири місяці після згаданого на початку бомбардування, мене розбудив сильний галас. Я вибіг на двір. Охоронців ніде не було, а на землі лежала зброя. Ворота були навстіж відчинені, і за лукою виднівся інший табір. Звільнені в’язні тікали з нього, наче бджоли з палаючого вулика. А втім, свобода потягнула за собою жорстоку розправу. Почалась така різанина, якої я досі не можу забути.

Переповнені почуттям помсти, полонені били до смерті капос — в’язнів, які співпрацювали з охоронцями. Часто капос були жорстокіші за самих нацистів. Я бачив, як чоловік несамовито бив палицею одного з тих зрадників і кричав: «Він замордував мого батька. Ми разом пережили всі ті муки, а він убив його лише два дні тому!» До вечора лука була вкрита сотнями трупів капос і тілами інших в’язнів. Перш ніж покинути табір, ми ще раз обійшли його, оглянувши кремаційні печі та газові камери.

Дізнаюсь про правдивого Бога

Додому я повернувся в кінці травня 1945 року. На той час мої батьки вже знали Боже ім’я, яке я вперше почув у бункері. Більш того, вони стали Свідками Єгови. Невдовзі після повернення я познайомився з Ольгою — чудовою дівчиною, яка любила Бога. Через рік ми одружились. Її зацікавлення біблійною правдою спонукало мене більше дізнаватися про Єгову. Ольга і я разом з 50 іншими особами охрестилися у річці Ваг, що протікала через місто П’єштяни. Це було під час одного з останніх конгресів, які Свідки Єгови провели перед тим, як 1949 року комуністичний режим заборонив нашу діяльність. Згодом у нас народилося дві доньки — Ольга і Власта.

У нашому домі нерідко гостював Ян Себін, Свідок, який допомагав реорганізовувати проповідницьку діяльність після Другої світової війни. Я часто ходив з ним проповідувати. І хоча переслідування з боку комуністів дедалі посилювалось, ми не припиняли розповідати людям про біблійні вчення. Ми робили це дуже обережно і невдовзі вивчали Біблію з багатьма людьми. Коли Ян переїхав в інше місце, я і Ольга продовжували дбати про духовні потреби цих щирих осіб. Пізніше на конгресах ми зустрічали багатьох з них разом з дітьми та внуками. Яка ж то була радість!

Особливий вид служіння

До 1953 року багатьох Свідків, які брали провід у праці проповідування, було ув’язнено. Тому мене попросили допомагати в місцевості за 150 кілометрів від дому. Кожної другої суботи пополудні, закінчивши роботу, я сідав на поїзд у Новому Месті-над-Вагом і їхав до Мартіна, що в північно-центральній Словаччині. Там я проповідував до пізнього вечора в суботу і цілу неділю. Я повертався в Нове Место зазвичай у неділю опівночі і зупинявся на ніч в одного подружжя. Ця літня пара була дуже гостинною. В понеділок зранку я йшов на роботу, а додому, в Крайне, приїздив тільки надвечір. У ті вихідні, коли мене не було, Ольга сама дбала про наших доньок.

У 1956 році, мені запропонували служити районним наглядачем. Я мав відвідувати збори в нашій місцевості і зміцняти їх духовно. Оскільки багато районних наглядачів сиділо в тюрмах, я погодився виконувати цей обов’язок. Ми з дружиною були переконані, що Єгова подбає про потреби нашої сім’ї.

Згідно з комуністичною ідеологією кожен громадянин повинен був працювати. Того, хто не займався суспільно корисною працею, вважали дармоїдом і садили у в’язницю. Тому я не міг звільнитися з роботи. Щомісяця двоє вихідних я проводив з сім’єю, приділяючи час духовним та іншим справам. У решту вихідних я відвідував один з шести поблизьких зборів.

Розмноження літератури в підпіллі

Районні наглядачі повинні були дбати про те, щоб кожен збір у районі отримував біблійну літературу. Спочатку журнали переписували від руки або на друкарській машинці. Пізніше «Вартову Башту» нам передавали на негативах, які ми розсилали по зборах, а там брати робили фотокопії журналів. Закупляти великі партії фотопаперу було небезпечно, оскільки це могло викликати підозри. Тож братам доводилось виявляти неабияку сміливість і обережність.

Серед таких сміливців був винахідливий Штефан Хучко, який дуже любив діставати папір. Одного разу Штефан завітав до фотомагазину в місті, далеко від свого дому. Однак паперу там не було. Штефан вже прямував до виходу, як побачив жінку-продавця, котра раніше люб’язно пообіцяла замовити для нього папір. Наближаючись до неї, брат Хучко помітив поліцейського, що заходив у магазин. І тут, впізнавши Штефана, продавець радісно вигукнула: «Пане! Вам пощастило. Ми якраз отримали фотопапір, який ви шукали».

Штефан швидко зорієнтувався і сказав: «Вибачте, пані, ви, мабуть, мене з кимось переплутали. Мені потрібна лише одна плівка».

Брат Хучко повернувся до своєї машини. Однак він не міг поїхати, залишивши в магазині цінний фотопапір. Штефан зняв плащ та капелюх, наскільки міг змінив свою зовнішність і знову пішов у магазин. Він рішуче підійшов до продавця і промовив: «Я був у вас минулого тижня, і ви пообіцяли замовити для мене фотопапір. Чи ви його отримали?»

«Так-так, звичайно! — відповіла продавець.— Але знаєте, пане, лише кілька хвилин тому тут був чоловік дуже схожий на вас. Неймовірно! Він виглядав, наче ваш брат-близнюк!» Штефан швиденько забрав велику партію паперу і поїхав, дякуючи Єгові за підтримку.

Протягом 1980-х років для виготовлення біблійної літератури ми використовували мімеографи і невеличкі офсетні преси. Публікації розмножували в підвалах та інших потаємних місцях. Згодом кількість примірників кожного номера журналу, а також книжок та буклетів, дорівнювала кількості Свідків і навіть перевищувала її.

Непрохані гості

Якось у 1960-ті роки мене викликали до спецвідділу організації, в якій я працював. Троє чоловіків у штатському почали розпитувати: «Як довго ви спілкуєтесь зі Свідками Єгови? З ким особисто ви бачитесь?» Я не сказав їм нічого конкретного, і вони попередили, що зв’яжуться зі мною пізніше. Це була моя перша зустріч з органами державної безпеки, або таємною поліцією.

Невдовзі після цього мене забрали до поліцейського відділку прямо з робочого місця. Представник органів дав мені листок паперу і попросив написати імена інших Свідків. Через годину він повернувся і побачив чистий аркуш. Я пояснив, що не можу вказати жодних імен. За тиждень все повторилось. Проте цього разу мене побили. А коли я виходив з відділку, мене весь час штовхали.

Мене залишили в спокої на цілий рік. Але потім з поліції прийшов чоловік, який колись також сидів у концтаборі. Він сказав: «Ми мусимо знайти до вас інший підхід. Коли посадити одного Свідка у в’язницю, з неї виходить п’ятеро». Уряд хотів хоч якось контролювати нашу діяльність, тож я пильнував, щоб не сказати нічого такого, що могло б допомогти владі досягнути своєї мети.

Протягом багатьох років мене та деяких інших братів викликали на такі розмови з таємною поліцією. Іноді до нас ставились доброзичливо, але бували випадки, коли когось із нас садили у в’язницю. На щастя, я ніколи не потрапляв туди. Неприємні зустрічі з поліцією тривали аж до 1989 року, в якому впав комуністичний режим у Чехословаччині.

Через кілька тижнів після падіння режиму до мене завітав гість із Братислави. Це був офіцер високого рангу з органів держбезпеки. Він вибачався: «Якби все залежало від мене, ми ніколи вас не турбували б». Тоді офіцер дістав зі своєї машини дві сумки з консервованими фруктами і подарував їх мені.

Єгова — сильна башта

Хоча перші 40 років служіння Єгові я провів під забороною, моє життя було змістовним і щасливим. Пережиті в ті роки труднощі ще більше об’єднали Божих служителів. Ми навчилися цінувати дружбу і зміцнили довіру один до одного.

У березні 2003 року я зазнав гіркої втрати — померла моя люба дружина Ольга. Вона завжди була мені вірним другом і протягом багатьох років спільно зі мною брала участь у служінні. Сьогодні я продовжую служити старійшиною в зборі і далі шукаю щирих людей, щоб розповідати їм правду з Біблії. Ім’я Єгова, яке я вперше почув у бункері під час Другої світової війни, залишається для мене сильною баштою * (Приповістей 18:10).

[Примітка]

^ абз. 33 Брат Павол Ковар помер 14 липня 2007 року, коли ця стаття готувалася до друку. Йому було 85 років.

[Ілюстрація на сторінці 12]

1942 року я служив у словацькій армії

[Ілюстрація на сторінці 12]

Фото на тлі: концтабір в Гузені, куди я потрапив пізніше

[Відомості про джерело]

© ČTK

[Ілюстрація на сторінці 12]

Тато завжди читав нам Біблію в неділю зранку

[Ілюстрація на сторінці 13]

У день весілля (1946 рік)

[Ілюстрація на сторінці 15]

Разом з Ольгою незадовго до її смерті