«Влучити у вушко голки»

ВІД НАШОГО ДОПИСУВАЧА В АВСТРАЛІЇ

КОЛИ британські мореплавці 1798 року відкрили Бассову протоку між островом Тасманія і Австралійським континентом, чиновники морських відомств були дуже задоволені. Ця протока дозволяла скоротити шлях від Англії до Сіднея аж на 1100 кілометрів.

Однак існувала проблема. Річ у тім, що Бассова протока є однією з найнеспокійніших у світі. Через західні вітри, сильні течії та невелику глибину, в середньому 50—70 метрів, там утворюються велетенські хвилі. Крім того, приблизно посередині із західного входу до протоки лежить острів Кінґ, оточений небезпечними підводними скелями.

Нині плавати в Бассовій протоці не так ризиковано, як у минулому, адже колись судна і навігаційні прилади були досить примітивними. Той, хто входив у протоку з заходу, мусив бути дуже відважним. Тоді казали, що заплисти в протоку — це ніби «влучити у вушко голки».

Дорога навпростець

На початку XIX сторіччя, аби дістатися морем з Англії до східної Австралії, треба було подолати 19 тисяч кілометрів. Таке плавання тривало майже 5 місяців і вважалося доволі нелегким. Сотні пасажирів, здебільшого емігранти і каторжники, тіснились у трюмах. Умови були жахливі — багато страждало від недоїдання, паразитів, морської хвороби та інших захворювань. Тому під час подорожі помирало чимало людей *. Попри все це надія на ліпше життя додавала пасажирам сили та витривалості.

Усе змінилось 1852 року, коли капітан Джеймс Форбз знайшов шлях навпростець. Раніше вважали, що найкоротший шлях до Австралії через південну частину Індійського океану пролягав уздовж 39 паралелі. Але Форбз узяв курс дещо південніше цієї паралелі в напрямку до Антарктиди *. Його кораблю за назвою «Марко Поло» не завадили ані айсберги, ані велетенські хвилі. Після 68 днів плавання, що наполовину менше, ніж зазвичай, корабель з 701 емігрантом щасливо прибув до Мельбурна (штат Вікторія). Це стало великим досягненням, адже якраз тоді в штаті Вікторія була в розпалі золота лихоманка. Новина про цю швидкісну подорож спонукала тисячі охочих податися шукати золото до Австралії.

Першою зупинкою англійських кораблів  в Австралії був мис Отвей, що лежав за 16 тисяч кілометрів від Англії. Щоб встановити місцеперебування корабля, штурман визначав широту з допомогою секстанта і різних таблиць, а довготу з допомогою хронометра, який показував час за Гринвічем. Місцевий час визначали за рухом сонця. Одна година різниці між часом за Гринвічем і місцевим часом дорівнювала 15 градусам довготи. Усі ці обрахунки дозволяли штурману доволі точно орієнтуватися на безмежних океанських просторах.

Проте не завжди вдавалося визначити точний курс корабля. Іноді впродовж кількох днів небо було затягнуте хмарами. Крім того, не всі давні хронометри показували точний час. Коли такий прилад спішив або відставав лише на одну секунду в день, то за три місяці корабель міг відхилитись від курсу аж на 50 кілометрів. У дощову погоду, в туман або темряву деякі судна не потрапляли в Бассову протоку, а налітали на скелясті береги штату Вікторія чи острова Кінґ. Якщо корабель безпечно входив у протоку, пасажири могли з радістю повторити слова одного капітана, який, побачивши здалека мис Отвей, вигукнув: «Дякувати Богові, ми не помилились!» Треба віддати належне талановитим мореплавцям XIX сторіччя, більшість з яких зуміли безпечно «влучити у вушко голки». Та, на жаль, поталанило не всім.

Кладовище кораблів

На світанку 1 червня 1878 року швидкохідне вітрильне судно «Лох-Ард» прямувало крізь густий туман до узбережжя штату Вікторія. Оскільки туман тримався з попереднього дня, капітан не міг точно визначити місцеперебування судна. Згодом виявилось, що корабель був значно ближче до узбережжя, ніж думав капітан. Раптом туман почав розвіюватись і всі побачили, що всього за 2 кілометри височать 90-метрові скелі. Екіпаж корабля з усіх сил старався відвернути біду, але через шалений вітер та течію нічого не вдалося вдіяти. Не минуло й години, як «Лох-Ард» налетів на скелю і за 15 хвилин потонув.

З 54 людей, що були на борту судна, врятувались тільки юнга Том Пірс та пасажирка Ева Кармайкл. Їм обом ще не виповнилося і 20 років. Том, вхопившись за перевернутий рятувальний човен, кілька годин пробув у холодній воді. Течія понесла його в ущелину між скелями, де він побачив берег з уламками корабля. Згодом Тому вдалось вибратися на берег. Ева не вміла плавати, але, вчепившись за уламок судна, трималась на поверхні. Через чотири години течія віднесла її в ту ж ущелину, в яку потрапив Том. Побачивши на березі Тома, вона стала волати про допомогу. Том стрибнув у воду і приблизно за годину врятував напівпритомну Еву. Вона пригадує: «Том затягнув мене в якусь темну печеру неподалік від берега. Потім знайшов ящик бренді, розбив пляшку і дав мені випити. Після кількох ковтків мені стало легше. Він наносив трави та гілок і поклав мене на них. Незабаром я знову знепритомніла на декілька годин». Тим часом Том вибрався на скелі і став шукати допомоги. Приблизно через 24 години після того, як «Лох-Ард» потонув, Тома і Еву забрали до себе місцеві жителі. Ева втратила в корабельній аварії своїх батьків, трьох братів і двох сестер.

Сьогодні кожного року Бассовою протокою проходять тисячі суден, безпечно минаючи сотні місць, де колись розбивалися  кораблі. Одним із них є ущелина Лох-Ард у Національному парку Порт Кемпбелл (штат Вікторія). Такі місця нагадують багатьом туристам про відважних мореплавців ХІХ сторіччя, котрі в пошуках ліпшого життя, обійшовши півсвіту, безстрашно запливали у «вушко голки».

[Примітки]

[Рамка/Ілюстрації на сторінці 17]

ТОМ І ЕВА

Том Пірс і Ева Кармайкл, які врятувалися після аварії корабля «Лох-Ард», відомі майже всім австралійцям. «У газетах, які розповідали про цю аварію, Пірса змальовували героєм, а Еву Кармайкл — красунею. Усі були певні, що вони одружаться»,— сказано в книжці «Мис Отвей. Узбережжя таємниць». Хоча Том пропонував Еві руку та серце, вона відхилила його пропозицію і через три місяці повернулася до Ірландії. Там вона вийшла заміж і народила дітей. Ева померла 1934 року в 73-літньому віці. А як склалось життя Тома? Він знову почав плавати, проте невдовзі пережив другу корабельну аварію і ще раз врятувався. Багато років Том служив капітаном пароплавів. Він помер у 1909 році, коли йому було 50.

[Відомості про джерело]

Both photos: Flagstaff Hill Maritime Village, Warrnambool

[Схема/Ілюстрація на сторінці 15]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Джеймс Форбз, капітан корабля «Марко Поло» (вгорі), знайшов дорогу навпростець від Англії до Австралії

[Схема]

СТАРИЙ МАРШРУТ

39 паралель

НОВИЙ МАРШРУТ

Південне полярне коло

[Карта]

АТЛАНТИЧНИЙ ОКЕАН

ІНДІЙСЬКИЙ ОКЕАН

АНТАРКТИДА

[Відомості про джерело]

From the newspaper The Illustrated London News, February 19, 1853

[Схема/Карта на сторінках 16, 17]

(Повністю форматований текст дивіться в публікації)

Заплисти в Бассову протоку з заходу — це ніби «влучити у вушко голки»

[Карта]

АВСТРАЛІЯ

ВІКТОРІЯ

МЕЛЬБУРН

Національний парк Порт Кемпбелл

мис Отвей

Бассова протока

острів Кінґ

ТАСМАНІЯ

[Ілюстрація на сторінці 16]

Налетівши на скелю, судно «Лох-Ард» затонуло через 15 хвилин

[Відомості про джерело]

La Trobe Picture Collection, State Library of Victoria

[Ілюстрація на сторінці 17]

Національний парк Порт Кемпбелл: 1) місце аварії «Лох-Арда», 2) печера Тома Пірса

[Відомості про джерело]

Photography Scancolor Australia