Перейти до матеріалу

Перейти до змісту

Тридцять років підпільного перекладу

Тридцять років підпільного перекладу

Тридцять років підпільного перекладу

Розповіла Она Моцкуте

У квітні 1962 року через звинувачення в злочинній діяльності проти суспільства я опинилася в переповненій судовій залі міста Клайпеди (Литва). Перед тим у жовтні мене заарештували за релігійну діяльність, яка вважалась злочином проти Радянської держави. Дозвольте детальніше розповісти про своє життя і про те, як я таємно перекладала публікації Свідків Єгови.

Я НАРОДИЛАСЬ 1930 року на заході Литви, неподалік Балтійського моря. Перед моїм народженням мама молилась, щоб її дитина стала черницею. Через кілька років вона сказала мені: «Нізащо не буду молитись перед святим Петром або іншими мертвими ідолами». Пам’ятаючи ці слова, я старалася не клякати в церкві, хоча робила це перед розп’яттям при дорозі, коли поверталась зі школи додому.

Пізніше, за часу Другої світової війни (1939—1945 роки), я бачила жахливі звірства, які сильно вразили мене. Одного разу, коли Литва була ще під німецькою окупацією, ми з тіткою збирали в лісі ягоди. Там ми натрапили на дві великі ями зі свіжими слідами крові. Ми чули, що недавно стратили групу євреїв, у тому числі моїх однокласників, Тесе і Сару. Тож ми подумали, що це їхня спільна могила. В розпачі я заволала: «Боже, ти такий добрий! Але чому ти дозволяєш таку жорстокість?»

Середню школу я закінчила 1949 року в Клайпеді, що неподалік від нашого дому, і продовжила навчатись музики. У 1950 році я приєдналась до підпільного політичного руху студентів. Проте невдовзі нас зрадили і разом з іншими 12 студентами заарештували. У клайпедській в’язниці я вперше зустрілася зі Свідками Єгови.

Знайомство з біблійною правдою

До нашої камери вкинули жінку середніх літ. Вона приємно усміхнулась до нас, семи молодих жінок. Я сказала їй: «Дорогенька, люди переважно сумні, коли потрапляють до в’язниці, а ви усміхаєтесь! За що вас ув’язнили?»

«За правду»,— відповіла жінка.

«А що таке правда?» — запитала я.

Ту жінку, на ім’я Лідія Пельджус, заарештували за її віру. Вона була німкенею. З’ясувалось, що Лідія Свідок Єгови. Ми багато розмовляли на біблійні теми. Зворушливі істини з Божого Слова, яких навчала Лідія, докорінно змінили не лише моє життя, але й життя трьох інших в’язнів з нашої камери.

Глибше досліджую Біблію

За підпільну політичну діяльність проти радянських окупантів мені дали 25 років ув’язнення та 5 років висилки. У різних в’язницях, а також у сибірських виправно-трудових таборах я зустрічала багатьох Свідків. Вони допомогли мені більше навчитись про Бога і його наміри. Ті Свідки, як і Лідія, відбували покарання за свою віру.

Протягом років ув’язнення я не тільки сама глибше вивчала Біблію, але й ділилася своєю вірою з іншими. У мене не було нагоди охреститись на знак свого присвячення Богові. Все ж в’язні та працівники тюрем вважали мене Свідком Єгови. У 1958 році після восьми років ув’язнення я вийшла на волю та повернулась до Литви. І, хоч здоров’я моє підірвалось, віра в Єгову була міцною.

Початок підпільного перекладу

Того часу в Литві залишилось лише кілька Свідків. Більшість сиділа у в’язницях чи була в Сибіру. Невдовзі, 1959 року, з Сибіру повернулись двоє Свідків. Вони запропонували мені перекладати наші біблійні публікації на литовську мову. Для мене це була велика честь, тож я з радістю погодилась.

Перекладати я почала в березні 1960 року, а в липні мене таємно охрестили в річці Дубісі. Через працівників КДБ (Комітету держбезпеки Радянського Союзу) я не могла знайти роботу. Тож мені довелось жити з батьками, які прихильно ставились до моєї віри. Я пасла наших та сусідських корів і водночас займалась перекладом. У мене було чудове робоче місце: просто неба посеред зелених трав я сиділа на пні і перекладала.

Проте невдовзі я зрозуміла, що перекладати на пасовищі небезпечно, адже мене могли легко помітити агенти КДБ або їхні інформатори. Тому, коли брати підготували спеціальні схованки, я залишила батьківський дім і стала перекладати там. Іноді доводилось працювати в стайнях. З одного боку за загородою були тварини, а з другого боку сиділа я зі своєю друкарською машинкою.

Там, звичайно ж, не було освітлення, тож я працювала лише вдень. Щоб ніхто не почув клацання машинки, на стайні прикріпили вітряк, який створював шум. Коли темніло, я йшла до хати вечеряти. Після цього поверталась до стайні, де спала на соломі.

У жовтні 1961 року мою підпільну діяльність викрили і мене разом з двома іншими Свідками арештували. У 1962 році відбувся суд, про який згадано на початку статті. Влада організувала відкрите судове слухання, тож ми дуже раділи нагоді дати свідчення багатьом присутнім у залі (Марка 13:9). Мене засудили до трьох років ув’язнення в Таллінні (Естонія). З’ясувалося, що в тій в’язниці я єдина сиділа за віру. До мене приходили представники міської влади, і я розповідала їм про свої переконання.

Знову перекладаю

У 1964 році я звільнилась з естонської в’язниці і повернулась у Литву. Тут я продовжила перекладати наші публікації, здебільшого з російської на литовську мову. Праці було багато, тому мені допомагали. Все ж тільки я займалась перекладом постійно. Нерідко доводилось працювати по сім днів на тиждень від світанку до вечора. Без допомоги Єгови мені було б це не під силу.

Я розуміла, наскільки важлива моя праця, тому завжди старалась бути обережною. Християнські брати й сестри не раз переховували мене й по-різному допомагали мені, наражаючи на небезпеку себе і свої сім’ї. Це нас дуже зближало. Родина, в якої я жила і перекладала, пильнувала, аби ніхто мене не побачив і не доніс органам влади. Якщо ж виникала якась небезпека, то господарі двічі стукали чимось залізним по трубах системи опалення, попереджаючи про загрозу. Почувши цей звук, я швидко все ховала.

Коли з’ясовувалось, що за будинком хтось стежить, я мусила без зволікань перебратися в друге місце. У ті часи володіти друкарською машинкою без офіційного дозволу вважалося тяжким злочином. Тому мою машинку переносив хтось інший. Після цього, зазвичай уночі, я змінювала своє «робоче місце».

Єгова справді захищав мене. Хоча представники влади знали, над чим я працюю, вони не могли знайти жодних доказів. Пригадую, як у 1973 році, коли судили вісьмох Свідків Єгови, прокурор викликав мене на допит. Він запитав прямо: «Моцкуте, скільки літератури ви надрукували за всі ці роки?»

Я сказала, що не можу відповісти на це запитання. Тоді він спитав: «А на яке запитання ви можете відповісти?»

«На будь-яке, що не стосується цієї праці»,— відповіла я.

Великі зміни

Під кінець 1980-х ситуація в Литві почала змінюватись. Вже не було потрібно переховуватись від служби безпеки. Тож 1990 року перекладом стали займатись інші Свідки. А 1 вересня 1992 року в Клайпеді, де я оселилась, організували невеличкий перекладацький офіс.

Я перекладала 30 років у 16 місцях. Хоча я не мала свого дому, дуже тішуся, коли бачу плоди нашої праці. Нині в Литві служить приблизно 3000 Свідків Єгови. Переклад, яким я раніше займалась у стайнях чи на горищах, тепер здійснюється в зручному литовському філіалі, що неподалік міста Каунаса.

Уже минуло майже 60 років, але я досі пам’ятаю незвичайну зустріч у холодній в’язничній камері в Клайпеді. Та зустріч змінила все моє життя. Я завжди буду вдячна нашому величному Творцеві, Єгові, за те, що дізналась правду про нього та його наміри і що змогла присвятити життя виконанню його волі.

[Вставка на сторінці 13]

Зворушливі істини з Божого Слова, яких навчала Лідія, докорінно змінили не лише моє життя, але й життя трьох інших в’язнів

[Ілюстрація на сторінці 12]

Про суд наді мною писала одна радянська газета 1962 року

[Ілюстрація на сторінках 14, 15]

Біблійна література, яку я переклала, ризикуючи свободою

[Ілюстрація на сторінці 15]

У в’язниці Лідія познайомила мене з біблійною правдою

[Ілюстрація на сторінці 15]

Двоє Свідків (зліва) навчали мене більше про Бога в одному з хабаровських таборів (Росія, 1956 рік)

[Ілюстрація на сторінці 15]

Цією машинкою я послуговувалась за часів заборони