Радісна попри недугу

Розповіла Полетт Ґаспар

Хоча при народженні я важила близько трьох кілограмів, лікарі збагнули, що зі мною не все гаразд. Під час пологів я отримала численні переломи. У мене виявили вроджену ламкість кісток (недосконалий остеогенез). Мене негайно повезли в операційну, але лікарі сумнівались, що я виживу. Вони вважали, що я помру протягом доби.

Я НАРОДИЛАСЯ в Канберрі, столиці Австралії, 14 червня 1972 року. Попри всі прогнози я пережила той перший день. Однак невдовзі я захворіла на запалення легенів. Лікарі не давали мені жодних ліків, адже думали, що я і так помру. Вони міркували: «Нехай буде, що буде». Але я вижила.

Можу собі уявити, як тоді почувалися мої батьки. Оскільки у мене майже не було шансів вижити, медперсонал з добрих спонук радив їм не надто прив’язуватись до мене. Протягом перших трьох місяців мого перебування в лікарні їм навіть не дозволяли доторкатися до мене через велику небезпеку переломів. Коли ж стало очевидним, що я не помру, лікарі порадили батькам віддати мене у спеціалізований заклад для хворих дітей.

Все ж батьки вирішили забрати мене додому. Незадовго перед тим моя мама почала вивчати Біблію зі Свідками Єгови. Те, про що вона дізнавалася, поглиблювало її почуття обов’язку переді мною. Втім, мамі було важко виявляти до мене любов, адже всі свої фізичні та емоційні сили вона витрачала на догляд за мною. Я часто потрапляла до лікарні. Мої кістки ламалися від звичайних навантажень, наприклад під час купання. У мене могла зламатись кістка, навіть коли я чхала.

Приступ депресії

З самого дитинства інвалідний візок був моїм постійним супутником. Про те, щоб навчитися ходити, не було й мови. Незважаючи на всі труднощі, батьки дуже добре дбали про мої фізичні потреби.

Мама докладала зусиль, щоб навчати мене утішної правди з Біблії. Наприклад, вона розповідала мені, що в майбутньому Бог відновить на землі рай, у якому всі люди матимуть  досконале фізичне, психічне та духовне здоров’я (Псалом 37:10, 11; Ісаї 33:24). Однак мама відверто казала, що, поки прийде той час, мені в житті буде нелегко.

Спочатку я відвідувала школу для дітей-інвалідів. Вчителі не ставили переді мною жодних цілей, і в мене теж не було ніякої мети. Отже ходити до школи було для мене великим випробуванням. Крім того, багато дітей поводилися зі мною жорстоко. Згодом я перейшла до звичайної школи. Мені довелось уживатися з новими учнями, і на це йшли всі мої фізичні й емоційні сили. Все ж таки я постановила отримати повну 12-річну освіту.

У старших класах я бачила, наскільки порожнім і безнадійним було життя моїх однокласників. Я роздумувала над біблійними істинами, яких мене навчала мама, і розуміла, що це правда. Але тоді біблійні вчення ще не торкнулись мого серця. Якийсь час я намагалася заповнювати своє життя веселощами та розвагами, не задумуючись про майбутнє.

У віці 18 років я покинула батьківський дім і поселилася в будинку разом з іншими людьми, які мали фізичні вади. Такі зміни мене захоплювали і разом з тим трохи лякали. Більша свобода, незалежність, нові друзі та активне спілкування дуже мені подобались. Чимало моїх друзів одружились. Мені теж хотілося мати чоловіка і бути коханою. Але через недугу я навряд чи могла знайти собі пару. Це надзвичайно мене пригнічувало.

Я ніколи не звинувачувала Бога у своїй недузі. Завдяки набутим знанням я розуміла, що Бог далекий від будь-якої несправедливості (Йова 34:10). Я намагалась змиритися зі своїми обставинами. І все ж таки мене огорнула глибока депресія.

Духовне одужання

Мама довідалась про мій стан і розповіла одному зі старійшин збору, який жив недалеко від мене. Він зателефонував мені і запросив на зібрання у місцевий Зал Царства Свідків Єгови. Одна християнка з того збору стала щотижня вивчати зі мною Біблію.

Коли я почала пригадувати біблійні істини, яких мене навчали з дитинства, мій погляд на життя змінився. Мені подобалось спілкуватися зі співхристиянами. Разом з тим я звикла приховувати свої почуття, боячись зазнати емоційного болю. Мабуть, саме тому мені було важко розвинути глибоку любов до Бога. Незважаючи на це, я розуміла, що необхідно присвятити йому своє життя. Тож у грудні 1991 року я охрестилась на знак свого присвячення.

Я виїхала з будинку, який винаймала разом з друзями, й оселилась сама. Ця зміна мала як плюси, так і мінуси. Я почувалась дуже самотньою, і мене лякала думка, що до мого помешкання може увірватися хтось з чоловіків. Незабаром мене знову охопила депресія. Хоч я одягала маску веселості, насправді я почувалась дуже пригніченою. Мені був конче потрібен добрий, надійний друг.

Бог Єгова дав мені такого друга. Старійшини збору подбали про те, щоб одна заміжня християнка продовжувала вивчати зі мною Біблію. Її звали Сюзі. Вона стала для мене не лише вчителем, а й близькою подругою, яку я сильно полюбила.

Сюзі навчала мене ділитися з людьми набутими знаннями, проповідуючи зі мною від дому до дому та в інших місцях. Я почала більше цінувати Божі риси, однак не зуміла розвинути глибоку любов  до Бога, хоч і була охрещеною. Якось я навіть роздумувала про те, щоб перестати йому служити. Я звірилась Сюзі, і вона допомогла мені подолати сумніви.

Завдяки Сюзі я зрозуміла, що почувалась нещасною здебільшого через спілкування з тими, хто не мав глибокої любові до Єгови. Тож я вирішила шукати дружби з духовно зрілими християнами, особливо похилого віку. Крім того, я постановила відновити добрі стосунки з мамою і братом. Тепер я відчувала щастя, якого не знала раніше. Мої духовні брати і сестри, моя сім’я і понад усе Єгова стали для мене джерелом радості й сили (Псалом 28:7).

Нова мета

На одному з конгресів я почула промову, в якій говорилося про радість від повночасного проповідницького служіння. Я подумала: «Може, і мені спробувати?» Звичайно, я усвідомлювала, що від мене це вимагатиме чималих фізичних зусиль. Але, обміркувавши все з молитвою, я вирішила зробити цей крок і в квітні 1998 року почала повночасно ділитися з людьми біблійними знаннями.

Чи вам цікаво, як мені вдається виконувати таке служіння попри мою недугу? Оскільки я маю самостійний характер, мені не подобається бути тягарем для інших і залежати від чиєїсь допомоги. Сюзі з чоловіком порадили мені купити мотоцикл. Але як мені на ньому їздити?! Я замовила мотоцикл, який спеціально виготовили з урахуванням моїх потреб. (Дивіться фотографію). Мені навіть не треба піднімати своє маленьке 19-кілограмове тіло з візка.

Свобода, яка в мене з’явилась завдяки мотоциклу, дає можливість відвідувати людей і вивчати з ними Біблію в зручний для них і для мене час. Я дуже люблю їздити своїм мотоциклом. Яка ж це насолода відчувати, як вітер дме тобі в обличчя!

Мені подобається починати на вулиці невимушені розмови з людьми. Зазвичай вони ставляться до мене привітно і з повагою. Я отримую задоволення від того, що можу допомагати іншим знайомитися з Біблією. З усмішкою пригадую випадок, коли проповідувала від дому до дому з високим напарником. Він привітався з господинею будинку, а жінка, здивовано подивившись на мене, запитала: «Вона вміє говорити?» Ми зайшлися сміхом. Коли я закінчила проповідувати жінці, вона вже не сумнівалась, що я таки вмію говорити.

Тепер життя приносить мені радість, і я навчилась любити Бога Єгову. Я дуже вдячна мамі за те, що вона передала мені біблійні істини. Я з нетерпінням чекаю часу, коли Бог створить «все нове», у тому числі оновить моє тіло (Об’явлення 21:4, 5).

[Вставка на сторінці 30]

«Я намагалась змиритися зі своїми обставинами. І все ж таки мене огорнула глибока депресія»