Я народилась у 1934 році в італійському місті Пескара, на центрально-східному узбережжі Адріатичного моря. Я була наймолодшою з чотирьох дівчат у сім’ї. Батько назвав нас за літерами італійського алфавіту, тому моє ім’я починається з літери Д — Доріна.

 Мій тато завжди хотів більше дізнатися про Бога. Він познайомився зі Свідками Єгови у липні 1943 року. Чоловік на ім’я Ліберато Річчі, який вивчав зі Свідками, заговорив з ним про Біблію і позичив йому журнал «Вартова башта». Вже невдовзі тато почав із запалом розповідати іншим про те, що дізнавався. Мама приєдналася до нього. Вона не вміла читати і писати, але вивчила напам’ять багато біблійних віршів і легко їх цитувала.

 Наші двері завжди були відкриті для братів і сестер. Хоча наше помешкання було невеликим, у нас проходили зібрання і часто зупинялися роз’їзні наглядачі та піонери.

 Двоє моїх старших сестер не цікавились Біблією. Вони вийшли заміж і жили окремо. Але ми з моєю сестрою Чезірою любили слухати, як тато читав Біблію. Нам також подобались палкі промови братів, які відвідували нашу маленьку групу.

 Я часто ходила в служіння з татом і з братами і сестрами, але сама говорити з іншими я не наважувалась, тому що була дуже сором’язлива. Минуло кілька місяців, перш ніж я змогла щось сказати. Все ж моя любов до Єгови росла, і в липні 1950 року я охрестилась. Промову до хрещення брат виголосив у нас вдома, і після неї мене охрестили в морі. Наступного року до нас приїхало подружжя спеціальних піонерів. Я часто ходила з ними проповідувати. Чим більше я проповідувала, тим легше мені було розмовляти з людьми. Я дуже полюбила служіння.

 Нашим першим районним наглядачем був П’єро Ґатті a. Він заохотив мене стати піонеркою і переїхати туди, де була більша потреба у вісниках. Самій мені і на думку не спало б кудись переїжджати. У нашій місцевості дівчата жили з батьками аж до одруження. У березні 1952 року я почала піонерське служіння. Я навіть не уявляла, наскільки це вплине на моє подальше життя.

 Приблизно у той час піонеркою вирішила стати молода сестра на ім’я Анна. Вона переїхала до нас і стала моєю напарницею у служінні. У 1954 році мене і Анну призначили спеціальними піонерами в Перуджу, місто, що лежало приблизно за 250 кілометрів від мого дому. На той час у Перуджі не було жодного Свідка.

 Переїзд був справжньою пригодою. Мені було 20, і досі я виїжджала зі свого рідного міста тільки з батьками на конгрес. Мені здавалось, що ми вирушаємо на інший кінець світу. Батько хвилювався за нас з Анною, тому поїхав разом з нами, щоб знайти нам житло. Ми зняли кімнату. Вона стала не тільки нашим помешканням, але й Залом Царства. Щоправда, спочатку присутніми на зібранні були тільки ми. Але служіння у Перуджі і довколишніх містах і селах дуже нам подобалось і з часом почало приносити плоди. Приблизно через рік у Перуджу переїхав брат. Відтоді він почав проводити зібрання. Коли в 1957 році нас призначили в іншу місцевість, у Перуджі вже існував маленький збір.

 Ми з Анною переїхали в центральну Італію, у невелике містечко Терні. Служіння приносило нам велике задоволення, тому що в Терні багато людей цікавилось правдою. Але не обійшлося і без труднощів. Хоча в 1943 році фашистський режим в Італії впав, деякі посадові особи намагалися зупинити діяльність Свідків Єгови і заявляли, що ми не маємо права проповідувати від дому додому без дозволу.

 У ті часи поліція часто стежила за Свідками Єгови. Іноді нам вдавалося сховатися від поліцейських у натовпі, а інколи нас затримували. Мене арештовували двічі. Перший раз це сталося, коли я проповідувала з районним наглядачем. Нас арештували, забрали у поліцейський відділок і звинуватили у тому, що ми проповідуємо без дозволу. Нас оштрафували, але ми відмовились сплачувати штраф, оскільки не порушили жодного закону. Моє серце билося так сильно, що здавалося, ось-ось вискочить з грудей. Я дякувала Єгові, що була не сама. Також мені пригадалися слова з Ісаї 41:13: «Не бійся, я допоможу тобі». Нас звільнили. Справу передали в суд, але суддя її закрив. Приблизно через півроку мене арештували вдруге. Тоді я вже була сама. Але й цього разу мене відпустили.

 У 1954 році ми з нетерпінням чекали конгресу, який мав проходити в Неаполі, на півдні Італії. Приїхавши туди, я зголосилася допомогти у прибиранні місця проведення конгресу. Мене попросили прибирати біля сцени. Там я познайомилась з молодим вродливим братом на ім’я Антоніо Капареллі, піонером з Лівії. Його сім’я переїхала туди з Італії наприкінці 1930-х років.

 Антоніо був енергійним і сміливим. Своїм мотоциклом він об’їздив Лівійську пустелю, щоб проповідувати італійцям, які там жили. Ми час від часу писали одне одному. На початку 1959-го Антоніо повернувся в Італію. Кілька місяців він прослужив у Бетелі в Римі, а потім його призначили спеціальним піонером у місто Вітербо, в центральній Італії. Ми познайомилися ближче і 29 вересня 1959 року одружилися. Я переїхала до Антоніо у Вітербо.

 Нам потрібно було десь жити і проводити зібрання. Виявилось, що знайти житло нелегко. Врешті-решт ми орендували кімнату на першому поверсі, яка більше підходила під магазин, аніж під житло. В дальньому куті кімнати був крихітний туалет. В іншому куті ми зробили спальню: поставили ліжко і закрили його ширмою. Решта кімнати була вітальнею і кілька разів на тиждень — Залом Царства. Звичайно, умови не ідеальні. Сама б я не жила у такій квартирі. Але разом з Антоніо я була щаслива.

 У 1961 році Антоніо призначили районним наглядачем. І тому він мав пройти навчання у школі для старійшин. Навчання тривало цілий місяць. Це означало, що я весь цей час жила сама у нашій невеликій кімнатці. Мені було нелегко, особливо вечорами. Але я раділа, що Антоніо зможе більше робити в служінні Єгові. Я намагалася бути зайнятою, тому час летів швидко.

 У районному служінні ми багато подорожували. Ми об’їздили майже всю Італію: від Венето на півночі до Сицилії на півдні. Спочатку ми не мали машини, тож їздили громадським транспортом. Пригадую, якось ми приїхали автобусом в одне село на Сицилії. Вибоїста дорога нас втомила, але ми зраділи, коли побачили, що нас зустрічають місцеві брати. Вони взяли з собою віслюка, на якого ми поклали свій багаж. Лише уявіть, як виглядала наша процесія. Ідуть місцеві брати в робочому одязі, ведуть віслюка з нашими чемоданами і друкарською машинкою, а з ними йдемо ми, вдягнені як на зібрання: Антоніо в костюмі і краватці, і я в нарядному платті. Мабуть, ми виглядали кумедно для місцевих жителів.

 Брати і сестри були надзвичайно щедрі. Вони ділилися всім, що мали, навіть якщо самі жили дуже скромно. У деяких домах не було туалету і проточної води. Якось ми ночували в кімнаті, в якій уже кілька років ніхто не жив. Уві сні я постійно крутилася, тому Антоніо мене розбудив. Коли ми зняли простирадло, то побачили, що матрац аж ворушився від комах. Серед ночі ми нічого не могли зробити. Ми просто позмітали комах і спробували знову заснути.

 Але ці незручності не були для мене найбільшою трудністю. Найбільше мені дошкуляла моя сором’язливість. Коли ми відвідували якийсь збір вперше, мені було дуже важко знайомитися з іншими. Але мені хотілося підбадьорювати братів і сестер, тому я старалася з усіх сил. Єгова допомагав мені, і наприкінці візиту мені ставало набагато легше. Так приємно було співпрацювати з братами і сестрами і бачити їхню щедрість, вірність і любов до Єгови.

 Ми провели у районному і обласному служінні b кілька років. У 1977-му нас запросили в Бетель у Римі, щоб ми допомогли у підготовці міжнародного конгресу 1978 року «Переможна віра». Всього через кілька місяців ми стали членами родини Бетелю. А невдовзі Антоніо призначили у комітет філіалу.

 Спочатку в Бетелі мені було нелегко, знову ж таки через мою сором’язливість. Але з допомогою Єгови і бетелівців Бетель став для мене домом.

 Пройшов час, і в нас з’явилися нові труднощі — проблеми зі здоров’ям. У 1984-му Антоніо зробили операцію на серці. А приблизно через 10 років стан здоров’я Антоніо погіршився. У 1999 році у нього виявили злоякісну пухлину. Мені було боляче бачити, як мій Антоніо, який завжди був енергійною людиною, згасав на очах. Я благала Єгову, щоб він дав мені сил підтримувати мого коханого чоловіка. Також я часто читала псалми. Вони давали мені розраду у важкі хвилини. Антоніо помер 18 березня 1999 року. Ми були одружені майже 40 років.

 Ніколи б не подумала, що можна почуватися такою самотньою, коли навколо багато людей. Звичайно, мене оточили любов’ю і турботою бетелівці, а також брати і сестри, з якими ми познайомилися у роз’їзному служінні. Все ж я відчувала глибоку пустку у своєму серці. Коли я ввечері залишалася сама у бетелівській кімнаті, мене огортав невимовний біль. Я багато молилась і вивчала Біблію. Поступово мій біль почав стихати. Зрештою, спогади про життя з Антоніо стали для мене приємними. Мені подобається згадувати про те, що ми робили разом. Я впевнена, що Антоніо в пам’яті Єгови і вже скоро він воскресне, і тоді ми знову побачимось.

 Протягом років служіння в Бетелі я виконувала різну роботу. Тепер я працюю у швейній майстерні. Я рада бути корисною для моєї родини Бетелю. Також я стараюся якнайбільше проповідувати. Звичайно, я не можу робити стільки, скільки раніше, але люблю проповідування так само, як і в юності. Я завжди раджу молодим починати піонерське служіння, адже знаю, скільки радості воно приносить.

 У повночасному служінні я провела майже 70 років. Оглядаючись назад, я бачу, як Єгова допомагав мені і підтримував мене. Я й далі сором’язлива. І можу впевнено сказати, що без Єгови я не могла б стільки робити в служінні. Тільки завдяки йому в моєму житті були цікаві подорожі і знайомства з чудовими людьми. Я рада, що моя сором’язливість не стала мені на заваді.