Ми сказали: «Але ж ми поранимо водія!» Священик крикнув: «Вбийте його! А кров зі своїх рук можете витерти моєю рясою!» Хоча я пишався своєю греко-православною церквою, слова розлюченого священика змусили мене задуматися. Тепер я розумію, що саме вони спонукали мене більше дізнатися про Єгову.

 У дні моєї юності в портовому місті Триполі мешкало багато людей різних національностей, культур і релігій. Кожна родина гордилася своїм походженням. І моя не була винятком. Разом зі своїми старшими братами я вступив в угруповання «Воїни віри» a, яке боролося проти Свідків Єгови. Тоді ми ще в очі не бачили жодного Свідка. Але ми вірили нашому священику, який казав, що це банда, яка ненавидить греко-православну церкву, і що в цій банді заправляє всім якийсь Єгова. Священик раз у раз казав нам, що ми маємо побити кожного Свідка, який нам зустрінеться.

 Тим часом троє моїх братів все-таки зустріли Свідків. Але не тільки не побили їх, а й погодилися вивчати з ними Біблію. Вони хотіли вивести Свідків на чисту воду. Я про все це нічого не знав. І ось одного вечора приходжу додому і бачу: у вітальні сидять Свідки і обговорюють Біблію з моїми родичами і сусідами. Це мене страшенно обурило! Як могли мої брати зрадити нашу православну віру?! Я вже розвернувся, щоб піти, як один наш сусід-Свідок, який був відомим стоматологом, сказав мені: «Сядь і послухай». Якраз у цей момент один друг сім’ї читав з моєї власної Біблії Псалом 83:18. І тут я зрозумів, що наш священик говорив неправду. Єгова — це ніякий не ватажок банди, це єдиний правдивий Бог!

 Я захотів дізнатись більше про Єгову, тому почав приходити на біблійні заняття. Їх у нашому домі проводив Мішель Абуд. Якось один з присутніх на занятті поставив запитання, котре давно мене хвилювало: «Хто створив Бога?» У відповідь Мішель Абуд показав на кота, що лежав на дивані, і сказав, що коти не можуть зрозуміти слів і думок людей. Так само і люди багато чого не розуміють про Бога. Відповідь брата Мішеля поставила все на свої місця. Невдовзі після того я присвятив своє життя Єгові і у віці 15 років охрестився. Це був 1946 рік.

 У 1948 році я почав працювати зі своїм братом Ханою, який займався фотографією. Наш салон був поряд з художньою майстернею брата на ім’я Наджиб Салим b. Наджиб був безстрашним проповідником. Коли ми проповідували з ним по селах, ворожість людей його не зупиняла. Здавалось, він може розпочати розмову про Біблію з будь-ким, хоч би до якої релігії належала людина. Приклад цього безстрашного брата, який дожив до 100 років, запам’ятався мені назавжди.

 Одного дня до нас у салон зайшла Мері Шая, сестра ліванського походження зі США. Ця сестра була зайнятою мамою і водночас ревною піонеркою. Її візит став поворотним пунктом у моєму житті. Мері більш ніж дві години розповідала різні випадки зі свого служіння. А перед тим, як піти, вона подивилась на мене і сказала: «Мільто, ти ж неодружений. Чому ти не піонер?» Я почав виправдовуватись, мовляв, мені ж треба на життя заробляти. Вона запитала: «А скільки часу ми з вами сьогодні проговорили?» Я відповів: «Та десь дві години». А вона у відповідь: «Увесь цей час ти не працював. Якщо приблизно стільки ж часу будеш щодня проповідувати, то зможеш служити піонером. Спробуй хоча б один рік, а тоді побачиш, чи тобі це під силу».

 У нашій культурі не прийнято, щоб жінка давала поради чоловіку. Але порада Мері мені сподобалась. Через два місяці, у січні 1952 року, я розпочав піонерське служіння. Ще через півтора року мене запросили у 22-й клас школи «Гілеад».

 Після випуску мене призначили на Близький Схід. Менше ніж через рік я одружився з Доріс Вуд, життєрадісною місіонеркою з Англії, яка також служила на Близькому Сході.

 Невдовзі після весілля нас з Доріс призначили в Алеппо (Сирія). У Сирії наша діяльність була під забороною. Тому тих, хто хотів вивчати Біблію, ми в основному шукали через знайомих.

 Якось ми прийшли до жінки, яка цікавилась біблійною звісткою. Вона відкрила двері і, тремтячи від страху, сказала нам: «Будьте обережні! Щойно приходили поліцейські і хотіли знати, де ви живете». Ми зрозуміли, що таємна поліція знає, з ким ми проводимо біблійне вивчення. Ми подзвонили братам, які наглядали за нашою діяльністю на Близькому Сході, і вони порадили нам якнайшвидше покинути країну. Сумно було залишати наших зацікавлених, але ми розуміли, що порада братів свідчила про турботу Єгови.

 У 1955 році нас призначили в Багдад (Ірак). Там ми могли з обережністю проповідувати всім людям, але зосередились на християнах.

 Також ми зав’язували дружні розмови з мусульманами на ринках або на вулицях. Доріс мала до них хороший підхід. Вона говорила: «Мій батько часто казав, що кожен з нас стане перед Творцем на суд» (Римлян 14:12). А тоді додавала: «Ці слова не раз допомагали мені в житті. А що ви думаєте про ці слова?»

 У Багдаді нам дуже сподобалось. Ми прослужили там три роки, навчаючи місцевих братів, як проповідувати і при цьому бути обережними. У нашому місіонерському домі проводились зібрання арабською. Ми дуже раділи, що до нас на зібрання приходили щирі люди ассирійського походження, більшість з яких сповідували християнство. Коли вони бачили любов і єдність на наших зібраннях, то розуміли, що ми справжні послідовники Ісуса (Івана 13:35).

 Серед тих, хто швидко прийняв правду, був Ніколас Азіз, скромний і добрий сім’янин, який мав вірменсько-ассирійське коріння. Ніколас і його дружина Хелен відразу погодились з біблійним вченням про те, що Єгова та його Син Ісус — це різні особи (1 Коринфян 8:5, 6). Ніколи не забуду того дня, коли Ніколас і ще 20 людей охрестились у річці Євфрат.

 14 липня 1958 року в Іраку стався державний переворот, внаслідок якого загинув король Фейсал ІІ, і невдовзі після цього нас депортували в Іран. Там ми провели приблизно півроку, обережно проповідуючи іноземцям.

 Ми вже збиралися покидати столицю Ірану, Тегеран, як мене викликали в поліцію на допит. Я зрозумів, що за нами постійно стежать. Після допиту я зв’язався з Доріс і сказав їй про це. Ми вирішили, що буде безпечніше, якщо я не повернуся додому і ми не будемо бачитись аж до виїзду з країни.

 Доріс перебувала у безпечному місці. Але як їй непоміченою потрапити в аеропорт, де ми мали зустрітися? Доріс молилась до Єгови про допомогу.

 Раптом почалася злива, від якої сховалися всі, в тому числі поліцейські. Вулиці опустіли, і Доріс змогла швидко дістатися аеропорту. Доріс пригадує: «Ця злива була справжнім чудом!»

 Після Ірану нас призначили в іншу країну, де ми проповідували людям різного походження і релігійних поглядів. А в 1961 році ми вже були в районному служінні і відвідували наших одновірців у різних регіонах Близького Сходу.

 Коли я служив на Близькому Сході, то не раз був свідком того, як Божий святий дух об’єднує людей. Досі пам’ятаю жваві біблійні обговорення з двома палестинцями, Ідді і Ніколасом. Їм подобалися зібрання, але невдовзі вони перестали вивчати через свої політичні погляди. Я молився, щоб Єгова відкрив їхні серця. І з часом вони зрозуміли, що Бог вирішить усі проблеми, причому не лише палестинців, але й людства загалом (Ісаї 2:4). Невдовзі ці двоє чоловіків продовжили вивчати Біблію. Вони позбулися почуття національної вищості і охрестилися. З часом Ніколас став районним наглядачем і ревно служив Єгові.

 Ми з Доріс побували в різних країнах, і нас завжди вражала вірність братів і сестер. Я знав, як багато їм доводилось зносити, тому, відвідуючи збори, старався бути джерелом підбадьорення (Римлян 1:11, 12). В цьому мені допомагала думка, що я нічим не кращий від цих братів і сестер (1 Коринфян 9:22). Я був дуже радий, що підбадьорюю своїх одновірців.

 Як же приємно було бачити, що ті, з ким ми вивчали, тепер вірно служать Єгові. Дехто з них, рятуючись від збройних конфліктів, разом із сім’ями переїхав за кордон. Там вони стали неоціненною допомогою у проповідуванні арабомовним людям в Австралії, Європі, Канаді і США. А протягом останніх років дехто з їхніх дітей поїхав на Близький Схід служити там, де є більша потреба у відважних проповідниках. Ці наші духовні діти і внуки приносять нам з Доріс величезну радість!

 Протягом життя ми не раз відчували турботу і любов Єгови. Я дуже вдячний, що Єгова допоміг мені позбутися упереджень і почуття національної вищості. А сміливі і безсторонні одновірці навчили мене розповідати біблійну правду людям різного походження. Подорожуючи по різних країнах, ми з Доріс стикалися з багатьма труднощами і потрапляли в небезпечні ситуації. Але все це навчило нас повністю покладатися на Єгову, а не на себе (Псалом 16:8).

 Оглядаючись на багато років, присвячених служінню Єгові, я бачу, скільки всього доброго зробив для мене мій небесний Батько. Я згідний з моєю дорогою Доріс, яка часто каже, що ніщо — навіть загроза смерті — не змусить нас зректися Єгови. Ми завжди будемо вдячні нашому Богу Єгові за те, що він дозволив нам проповідувати звістку миру на Близькому Сході (Псалом 46:8, 9). Ми впевнено дивимось у майбутнє, бо знаємо, що Єгова і далі буде захищати і підтримувати всіх, хто покладається на нього (Ісаї 26:3).