Я ВИРОСТАЛА в місті Грац (Австрія). У сім років мене віддали до релігійної школи. Однак там я побачила жахливу статеву розпусту, якою займалися священики і монахині. Тож через рік моя мама дозволила мені більше не ходити до цієї школи.

Пізніше я навчалася в інтернаті. Одного вечора тато прийшов, щоб забрати мене, оскільки Грац сильно бомбили. Ми знайшли сховок у місті Шладмінг. Як тільки ми добралися туди і перетнули міст, його розбомбили. Іншого разу нас з бабусею обстріляли з літаків, які пролітали низько над нашим подвір’ям. Після закінчення війни нам здавалося, що ми покинуті як церквою, так і урядом.

У 1950 році одна жінка, яка була Свідком Єгови, почала ділитися біблійною звісткою з моєю мамою. Я слухала їхні розмови і навіть кілька разів ходила з мамою на зібрання. Переконавшись, що Свідки Єгови навчають правди, мама охрестилася в 1952 році.

У той час місцевий збір видавався мені клубом літніх жінок. Однак згодом ми відвідали збір, в якому було багато молодих людей, і цей збір зовсім не нагадував клуб літніх жінок. Повернувшись у Грац, я почала приходити на всі зібрання і невдовзі теж переконалася, що знайшла правду. Крім того, я зрозуміла, що Бог Єгова дає своїм служителям незмінну підтримку. Він підтримує нас навіть тоді, коли нам здається, що ми залишилися одні в безнадійній ситуації (Пс. 3:5, 6).

Мені хотілось ділитися правдою з іншими. Я почала з моїх рідних сестер і брата. Четверо моїх старших сестер працювали вчительками і жили окремо  в різних селах. Але я приїжджала до них і заохочувала їх вивчати Біблію. Зрештою, всі мої сестри і брат стали Свідками Єгови.

На другий тиждень після того, як я почала ходити в служіння від дому до дому, я зустріла жінку, якій було за 30. З нею я розпочала біблійне вивчення. Вона зростала духовно й охрестилася, а пізніше охрестився її чоловік та двоє синів. Це вивчення сильно вплинуло на мою духовність. Чому? Особисто зі мною ніхто ніколи не проводив біблійного вивчення. Я мусила кожного разу добре готуватись. По суті, я спершу навчалася сама, а потім могла навчати свою зацікавлену. Це поглибило моє розуміння правди. У квітні 1954 року я присвятилась Єгові й охрестилась.

У 1955 році я побувала на міжнародних конгресах у Німеччині, Франції та Англії. У Лондоні я зустріла брата Альберта Шредера. Він був викладачем у Біблійній школі «Гілеад», а пізніше служив членом Керівного органу. Коли ми були на екскурсії у Британському музеї, брат Шредер звернув нашу увагу на деякі біблійні манускрипти. Вони містили Боже ім’я, написане єврейськими літерами. Він пояснив важливість цих манускриптів. Це настільки мене зворушило і підкріпило духовно, що я ще більше захотіла ділитися правдою з Божого Слова.

Я розпочала повночасне піонерське служіння 1 січня 1956 року. Через чотири місяці мене призначили спеціальною піонеркою у місто Містельбах (Австрія). На той час там не було жодного Свідка. Але я зіткнулася зі ще однією трудністю. Ми з моєю напарницею у піонерському служінні були зовсім різні. Мені було майже 19, а їй 25; я була з міста, а вона з села. Вранці я любила довго поспати, а вона вставала рано. Ввечері я могла сидіти допізна, а вона хотіла спати. Проте, застосовуючи біблійні поради, ми знайшли вихід і успішно виконували піонерське служіння.

Однак ми стикалися і з іншими серйозними труднощами. Нас навіть переслідували, але ми не були покинуті (2 Кор. 4:7—9). Якось ми проповідували в селі і на нас спустили великих псів. Вони оточили нас з напарницею і гавкали, оскалюючи зуби. Ми взялися за руки, і я почала молитися: «Єгово, благаємо, коли вони на нас накинуться, зроби так, щоб ми довго не мучилися!» Пси були вже на відстані витягнутої руки, але раптом вони зупинилися, почали махати хвостом і пішли геть. Ми відчули, що нас захистив Єгова. Після цього ми опрацювали все село, і, на нашу превелику радість, люди нас добре слухали. Можливо, вони були здивовані тим, що пси не покусали нас або що ми і далі проповідували попри переляк. Дехто з них зрештою став Свідком.

У нас був ще інший страхітливий випадок. Одного разу господар, в якого ми орендували житло, прийшов додому  п’яний. Він грозився, що вб’є нас, і твердив, що ми не даємо спокійно жити сусідам. Дружина намагалась його заспокоїти, але не могла. Ми все чули в нашій кімнаті нагорі. Тож ми негайно підперли двері стільцями і почали збирати валізи. Відчинивши двері, ми побачили господаря вгорі на сходах з величезним ножем. Нам вдалося втекти через запасний вихід, і ми побігли з нашими речами по довгій садовій доріжці. Більше ми туди не поверталися.

Ми прийшли в готель і винайняли кімнату. Там ми прожили майже рік, і це неабияк посприяло нашому служінню. Як саме? Готель був у самому центрі міста, і деякі наші зацікавлені хотіли приходити на вивчення до нас. Незабаром у нашій кімнаті щотижня проводилося книговивчення і вивчення «Вартової башти». Присутніх було приблизно 15 осіб.

Ми проповідували в місті Містельбах понад рік. Потім мене призначили в місто Фельдбах, що на південний схід від Граца. У мене була нова напарниця в служінні. Проте збору там теж не було. Ми жили в маленькій кімнаті на другому поверсі дерев’яного будинку. Зі шпар між брусами свистів вітер, тож ми намагалися заткнути їх газетами. Крім того, по воду ми ходили до криниці. Але варто було все це зносити. Через кілька місяців там утворилась група. Зрештою коло 30 членів однієї родини, з якою ми вивчали, пізнали правду.

Завдяки пережитому я ще більше була вдячна Єгові за незмінну підтримку, яку він дає тим, хто ставить справи Царства на перше місце. На відміну від людей, Єгова завжди може надати нам допомогу (Пс. 121:1—3).

У 1958 році мав проходити міжнародний конгрес у Нью-Йорку, на стадіонах «Янкі» і «Поло ґраундс». Я заповнила заяву на цей конгрес. Брати з австрійського філіалу запитали мене, чи не хотіла б я навчатися в 32-му класі школи «Гілеад». Як же можна було відмовитись?! Я відразу погодилася.

У класі я сиділа поруч з Мартіном Петцінґером. Йому довелося знести жахливі  випробування в нацистських концтаборах. Пізніше він теж служив членом Керівного органу. Під час навчання Мартін інколи пошепки запитував: «Еріка, що це означає німецькою?»

Посередині курсу Натан Норр повідомив нам про наші призначення. Мене призначили служити в Парагвай. Оскільки я була ще дуже молода, на в’їзд у цю країну мені знадобився дозвіл батька. Отримавши дозвіл, я приїхала в Парагвай в березні 1959 року. З моєю новою напарницею нас поселили в місіонерському домі в Асунсьйоні.

Незабаром я зустріла Волтера Брайта, місіонера, який навчався в 30-му класі школи «Гілеад». З часом ми одружилися і разом долали життєві труднощі. Опиняючись у складній ситуації, ми читали обіцянку Єгови, записану в Ісаї 41:10: «Не бійся, бо я з тобою. Не тривожся, бо я — твій Бог. Зміцню я тебе». Це запевняло нас у тому, що Бог ніколи не покине нас, якщо ми намагаємось залишатися вірними йому і ставимо Царство на перше місце в житті.

Згодом нас призначили в територію, що поблизу кордону з Бразилією. У цій місцевості духівництво підбурювало проти нас молодих людей, і вони кидали каміння в місіонерський дім, який і так був у ненайкращому стані. Потім Волтер почав вивчати Біблію з начальником поліції. Той потурбувався, щоб біля нашого дому протягом тижня стояли поліцейські. Тоді наші переслідувачі залишили нас у спокої. Невдовзі після цього ми переїхали в зручніше місце з другого боку бразильського кордону. Це мало свою перевагу, бо ми могли проводити зібрання в Парагваї і в Бразилії. Коли ми їхали звідти, там вже було два невеликі збори.

Лікарі казали, що в мене не може бути дітей. Тож ми були надзвичайно здивовані, коли 1962 року дізналися, що я вагітна. Зрештою ми оселилися в Голлівуді (штат Флорида), поблизу Волтерової родини. Чимало років ми з Волтером не могли служити піонерами. Ми повинні були дбати про сім’ю, але водночас продовжували ставити справи Царства на перше місце в житті (Матв. 6:33).

Ми приїхали у Флориду в листопаді 1962 року. Нам було дивно, що через расові упередження місцевого населення чорношкірі та білі брати проводили зібрання окремо і проповідували в різних територіях. Однак для Єгови не існує расових відмінностей, і невдовзі наші збори вже складалися з людей різних рас. У цьому була помітна рука Єгови, адже тепер тут налічуються десятки зборів.

На жаль, у 2015 році Волтер помер від раку мозку. Ми прожили разом 55 років. Він був чудовим чоловіком. Волтер любив Єгову і допомагав багатьом братам. Я з нетерпінням чекаю воскресіння, коли побачу його знову здоровим (Дії 24:15).

Я вдячна Єгові, що служу йому повночасно понад 40 років. У мене було чимало радісних моментів і благословень. Наприклад, ми з Волтером були присутні на хрещенні 136 наших зацікавлених. Звичайно, ми зазнавали і труднощів. Проте ми ніколи не переставали служити нашому вірному Богові. Натомість ми наближалися до Єгови, покладалися на нього й вірили, що він вирішить наші проблеми у свій час і так, як вважатиме за потрібне. І він завжди це робить! (2 Тим. 4:16, 17).

Я дуже сумую за Волтером, але піонерське служіння допомагає мені давати собі раду. Я почуваю себе ліпше, коли навчаю інших правди, зокрема ділюся з ними надією на воскресіння. Єгова ніколи не покидав мене, і я переконувалася в цьому безліч разів за своє життя. Як Бог і обіцяв, він допомагає мені, зміцнює мене і підтримує «правою рукою праведності» (Ісаї 41:10).