Я народився в 1934 році. Мої батьки переїхали до Канади зі Швейцарії і оселилися в Тіммінсі, шахтарському містечку в провінції Онтаріо. Приблизно в 1939 році мама почала читати журнал «Вартова башта» і відвідувати зібрання Свідків Єгови. Невдовзі вона й сама стала Свідком. Мама регулярно брала на зібрання мене і моїх шістьох братів та сестер.

Тато був не в захваті від того, що мама обрала нову релігію. Але мама дуже любила правду і була віддана Єгові. Вона не припинила свого служіння навіть тоді, коли на початку 1940-х діяльність Свідків Єгови в Канаді заборонили. Мама завжди ставилась до тата з добротою і повагою навіть попри те, що він не раз її ображав. Мамин приклад спонукав мене й моїх братів і сестер теж стати на дорогу правди. На щастя, серце тата з часом трохи розтануло і він почав ставитись до нас значно краще.

Влітку 1950 року я відвідав конгрес «Поширення теократії», який проходив у Нью-Йорку. Як же цікаво було познайомитися з братами і сестрами з цілого світу і почути захопливі інтерв’ю випускників «Гілеаду»! Все це розбудило в мені бажання робити для Єгови більше. Я був рішуче налаштований почати повночасне служіння і тому, як тільки повернувся додому, відправив у філіал заяву на піонерське служіння. Канадійський філіал написав мені у відповідь листа, в якому порадив... спочатку охреститися. Я зробив це 1 жовтня того ж року. Через місяць я став піонером і отримав призначення  в Капускасінг, містечко за багато кілометрів від дому.

Навесні 1951 року філіал заохотив Свідків, які розмовляють французькою, подумати про переїзд у франкомовну провінцію Квебек, адже там була велика потреба у вісниках. Я з дитинства володів як англійською, так і французькою, тому відгукнувся на цей заклик, і мене призначили в Руен. Це місто було для мене новим, я там зовсім нікого не знав. Мав тільки адресу Марселя, про якого я згадав напочатку. Але все склалось чудово, ми стали добрими друзями. У Квебеку я прослужив чотири роки — спочатку сталим піонером, а згодом спеціальним.

Мені дуже подобалось служіння в Квебеку, але не менш приємно було отримати запрошення на навчання в 26-му класі школи «Гілеад», яка проходила в Південному Лансінгу (штат Нью-Йорк). Випуск відбувся 12 лютого 1956 року. Мене призначили в західноафриканську країну, яка тепер відома як Гана b. Перш ніж поїхати туди, я мав повернутися на кілька тижнів до Канади, щоб оформити візу.

Ті «кілька тижнів» тривали аж сім місяців. Весь цей час я жив у Торонто, де мене гостинно прийняло подружжя Кріппс. У них була дочка, яку звали Шейла. Я закохався, і це було взаємно. Але щойно я зібрався запропонувати їй руку і серце, як прийшла моя віза. Ми з Шейлою багато молилися і разом вирішили, що мені таки варто поїхати в Гану. Ми домовились, що будемо листуватися, а з часом побачимо, чи хочемо бути подружжям, і якщо так, то коли. Це рішення далось нам нелегко, але, як показав час, воно було мудрим.

Дорога до столиці Гани, міста Аккра, зайняла цілий місяць. Добиратись довелося поїздом, вантажним кораблем і літаком. Мене призначили обласним наглядачем. А це означало, що треба було подорожувати по  всій території Гани, а також Берега Слонової Кості (сьогодні Кот-д’Івуар) і Тоголенду (сьогодні Того). Здебільшого я їздив сам — на джипі, який надав мені філіал. Я насолоджувався кожною хвилиною свого служіння!

На вихідних я виголошував промови на районних конгресах. Ми не мали Залів конгресів. Брати споруджували тимчасове накриття — основу робили з бамбука, який покривали пальмовим листям. Це рятувало від пекучого сонця. У ті роки під час конгресів ми організовували кафетерій. Холодильників не було. Тому в загороді тримали живих тварин, яких забивали, коли підходив час готувати їжу.

На конгресах іноді ставалися кумедні випадки. Одного разу під час промови місіонера на ім’я Герберт Дженінгз c із загороди втік бичок. Він почав метатися між сценою і слухачами. Герберт зупинив свою промову, і тварина остаточно розгубилась. Але чотири міцні брати зловили бичка і під овації аудиторії відвели його на місце.

Між конгресами я їздив по селах неподалік і показував людям фільм «Суспільство нового світу в дії». Я проєктував його на білу тканину, яку натягував між двома стовпами або деревами. Селяни були в захваті! Багато хто з них бачив кіно вперше в житті. Сцени хрещення часто викликали шквал аплодисментів. Цей фільм допоміг багатьом людям усвідомити, що Свідки Єгови — всесвітня організація, в якій панує єдність.

У 1958-му, прослуживши близько двох років в Африці, я був дуже радий відвідати міжнародний конгрес у Нью-Йорку. Понад усе я чекав зустрічі з Шейлою. Вона приїхала з Квебеку, де служила спеціальним піонером. Побачивши Шейлу після довгої розлуки, я скористався нагодою і запропонував їй вийти за мене заміж. Вона сказала: «Так»! Тоді я написав листа брату Натану Норру d і запитав, чи не могла б Шейла пройти навчання в школі «Гілеад» і приїхати до мене в Африку. Він погодився. І ось нарешті Шейла була разом зі мною в Гані. Ми одружилися в Аккрі 3 жовтня 1959 року. Єгова щедро поблагословив нас за те, що ми поставили його на перше місце в житті.

У 1961 році нас призначили в Камерун, де я мав допомагати в заснуванні нового філіалу. Роботи не бракувало. Ставши наглядачем філіалу, я мусив багато чого навчитися. Згодом, у 1965 році, ми дізналися, що будемо мати дитину. Чесно кажучи, нам було важко уявити себе в ролі батьків. Але поступово сум’яття змінилося на радість. Ми почали готуватися до повернення в Канаду, аж раптом трапилась біда.

На жаль, ми втратили нашу ненароджену дитину. Лікар повідомив, що в нас мав бути син. Це сталося понад 50 років тому, але ми ніколи про нього не забували. Попри сильний душевний біль ми залишились у Камеруні і продовжили служіння, яке приносило нам радість та розраду.

У Камеруні братів часто переслідували за те, що вони були політично нейтральними. Під час президентських виборів ситуація стала особливо напруженою. Наші найгірші страхи справдились 13 травня 1970 року, коли діяльність Свідків Єгови офіційно заборонили. Уряд конфіскував нову будівлю нашого філіалу, в яку ми переїхали всього лиш за п’ять місяців до того. Не минуло й тижня, як усіх місіонерів, у тому числі нас, видворили з країни. Було дуже сумно покидати місцевих братів і сестер. Ми полюбили їх усім серцем і переживали за те, що їх чекає далі.

Наступні шість місяців ми прослужили у французькому філіалі, де я продовжив дбати про потреби братів у Камеруні. Згодом наглядати за діяльністю в цій країні доручили філіалу в Нігерії. У грудні того ж року нас перевели туди. Нігерійські брати і сестри тепло нас прийняли, і ми прослужили там ще кілька років.

У 1973 році нам довелось прийняти дуже непросте рішення. Вже деякий час Шейла мала проблеми зі здоров’ям. Коли ми були в Нью-Йорку на конгресі, вона розплакалась і сказала: «Я більше не можу! Я така виснажена і так часто хворію!». Моя дорога дружина прослужила зі мною в Західній Африці цілих 14 років. Я пишався її відданим служінням, але зрозумів, що настав час щось міняти. Ми багато розмовляли про це і подовгу молилися. Зрештою ми вирішили повернутися в Канаду. Там Шейла могла отримати кращу медичну допомогу. Покинути своє місіонерське призначення і припинити повночасне служіння — це було, мабуть, одне з найскладніших рішень у нашому житті.

В Канаді один давній друг запропонував мені роботу. Він мав свій автосалон у містечку на північ від Торонто. Ми з Шейлою орендували квартиру, купили вживані меблі і змогли переїхати, не позичаючи ні в кого грошей. Ми старалися вести просте життя з надією, що одного дня повернемось до повночасного служіння. На наше здивування, це сталося швидше, ніж ми думали.

 Якраз тоді у Норвалі, неподалік від Торонто, брати будували новий Зал конгресів. По суботах я приїжджав допомагати на будівництві. Згодом мені запропонували стати наглядачем цього Залу конгресів. Здоров’я Шейли покращувалось, і ми відчували, що можемо погодитись на нове призначення. Тож у червні 1974 року ми переїхали жити в Зал конгресів. Як же приємно було знову віддатися повночасному служінню!

Шейла почувалася вже значно ліпше, і через два роки ми прийняли запрошення в роз’їзне служіння. Наш район був у провінції Манітоба, яка відома своїми суворими зимами. Але нас завжди зігрівало тепле товариство тамтешніх братів і сестер. Ми зрозуміли, що місце нашого служіння — це не головне. Хоч би де ми були, найголовніше — не опускати рук і далі з усіх сил служити Єгові.

У районному служінні ми провели кілька років, і в 1978-му нас запросили в канадійський Бетель. Невдовзі мені доручили виголосити півторагодинну промову французькою мовою на спеціальному зібранні, яке проходило в Монреалі. Те, що сталось після цього, послужило для мене хоч і неприємним, але дуже потрібним уроком. Я говорив недостатньо цікаво, і мені не вдалося втримати увагу аудиторії. Брат з відділу служіння дав мені щодо цього пораду. Зараз я усвідомлюю, що я не найбільш обдарований промовець, але тоді мені було важко зізнатись собі в цьому. Я сильно обурився і сприйняв пораду в штики. Мені здалося, що брат надто прискіпливий, адже він зовсім мене не похвалив! Я зробив прикру помилку — занадто зосередився на тому, як було дано пораду, і на особистості того, хто її дав.

Через кілька днів до мене підійшов брат з комітету філіалу, щоб порозмовляти про цю ситуацію. Я визнав, що повівся недоречно, і сказав, що дуже шкодую про це. Також я попросив вибачення в брата, який дав мені ту пораду, і він мене великодушно простив. Цей випадок став для мене уроком на все життя. Я ще раз переконався, наскільки важливо бути смиренним (Присл. 16:18). Потім я не раз молився про це до Єгови і дав собі слово ніколи не відкидати порад.

Я служу в канадійському Бетелі вже понад 40 років. У 1985-му мене призначили членом комітету філіалу. На жаль, у лютому 2021 року моєї коханої Шейли не стало. Це дуже болюча втрата. Мене й самого вже здоров’я підводить. Але завдяки служінню Єгові я не падаю духом. У мене стільки роботи, що я й не помічаю, як минають дні (Еккл. 5:20). Труднощів у моєму житті не бракувало, але радощів було набагато більше. Я завжди ставив Єгову на перше місце в житті і провів у повночасному служінні 70 щасливих років. Я молюся, щоб молоді брати і сестри теж віддавали всі сили виконанню Божої волі, адже так вони будуть вести змістовне і цікаве життя — а це можливо лише тоді, коли ми служимо Єгові.