ХОЧУ розповісти, чому мій батько так розлютився. Я народився 29 липня 1929 року і виростав у селі в провінції Булакан на Філіппінах. Жили ми просто, оскільки то був час економічної кризи. Коли почалася війна, я був зовсім юний. Японська армія вторглася на Філіппіни. Але війна не дійшла до нашого глухого села. Ми не мали радіо, телебачення і газет, тож новини про війну передавалися з вуст в уста.

Я був другим з восьми дітей. У вісім років мій дідусь з бабусею забрали мене до себе. Хоча ми були католиками, дідусь неупереджено ставився до інших релігій і брав релігійні публікації у своїх друзів. Пам’ятаю, як він показав мені брошури «Охорона», «Безпека» і «Заслона відкрита» тагальською мовою *, а також Біблію. Я із задоволенням читав Біблію, особливо чотири Євангелія. Завдяки цьому я захотів наслідувати Ісусів приклад (Ів. 10:27).

Японська окупація закінчилася 1945 року. Приблизно в той час батьки попросили мене повернутися додому. Мій дідусь порадив послухатися, тож я так і зробив.

Невдовзі після цього, в грудні 1945 року, в наше село приїхала проповідувати група Свідків Єгови з міста Ангат. Один Свідок літнього віку прийшов до нашого дому і пояснив, що́ Біблія говорить про «останні дні» (2 Тим. 3:1—5). Він запросив нас на вивчення Біблії, яке проводилося в сусідньому селі. Мої батьки не пішли, а я пішов. Там зібралося коло 20 людей, і дехто з них ставив біблійні запитання.

Я не дуже розумів те, про що вони говорили, тому вирішив піти. Але коли я вже збирався виходити, вони почали співати пісню Царства. Мені надзвичайно сподобалася ця пісня, і я залишився. Після пісні і молитви  усіх присутніх запросили на зібрання в Ангаті, яке мало відбутися в неділю.

Зібрання проводилося в домі сім’ї Крус, і декому з нас довелося йти пішки близько восьми кілометрів. На мене справило сильне враження те, що навіть малі діти, які були серед 50 присутніх, відповідали на складні біблійні запитання. Я відвідав ще кілька зібрань. Тоді брат Даміан Сантос, літній піонер, який колись був мером, запросив мене переночувати в нього. Майже цілу ніч ми обговорювали біблійні теми.

У ті дні люди швидко охрещувалися, дізнавшись про головні біблійні вчення. Після кількох зібрань брати запитали мене та інших: «Чи ви хочете охреститися?» Я відповів: «Так». Біблія закликає: «Служіть своєму Пану, Христу, як раби», і я хотів так робити (Кол. 3:24). Двоє з нас охрестилося 15 лютого 1946 року у річці неподалік.

Ми розуміли, що охрещені християни мають наслідувати Ісуса і регулярно проповідувати. Це дуже не сподобалося моєму батькові, який сказав: «Ти замолодий, щоб проповідувати. І ти не став проповідником від того, що тебе занурили в річку». Я пояснив, що Божа воля полягає в тому, щоб ми проповідували добру новину про Боже Царство (Матв. 24:14). «Мені необхідно дотримуватися обіцянки, яку я дав Богу»,— сказав я. І тоді батько пригрозив мені словами, які я згадав на початку. Він хотів перешкодити мені проповідувати. Саме в той час я вперше залишив усе заради духовних цілей.

Сім’я Крус запросила мене пожити з ними в Ангаті, а також заохотила мене та свою наймолодшу доньку Нору служити піонерами. Ми обоє почали піонерське служіння 1 листопада 1947 року. Я й далі служив в Ангаті, а Нора проповідувала в іншому місті.

На третій рік мого піонерського служіння брат з філіалу, Ерл Стюарт, виголосив промову, яку слухало понад 500 людей на міській площі Ангата. Він говорив англійською мовою, а потім я зробив короткий підсумок його промови тагальською. Я вчився в школі лише сім років, однак наші вчителі часто розмовляли англійською. Крім того, багато біблійних публікацій я вивчав англійською, бо тагальською їх було дуже мало. Все це допомогло мені розуміти англійську в достатній мірі, щоб перекладати промови.

Того дня, коли я перекладав брата Стюарта, він сказав місцевому збору, що філіал хоче запросити в Бетель одного або двох піонерів. Вони мали допомагати в Бетелі під час відсутності місіонерів, які поїхали на конгрес «Поширення теократії», що проходив у 1950 році в Нью-Йорку (США). Я був одним із запрошених братів. Знову мені довелось залишити звичне для мене життя. Але цього разу задля праці в Бетелі.

Я приїхав у Бетель 19 червня 1950 року і розпочав нове служіння. Бетель був у великому старому будинку. Навколо нього була ділянка землі, площею один гектар, на якій росли могутні дерева. У Бетелі служило близько десяти неодружених братів. Рано-вранці я допомагав на кухні, потім, приблизно з 9 години, працював у пральні, де прасував одяг. Після обіду я виконував ту саму роботу. Навіть коли місіонери повернулися з міжнародного конгресу, я продовжував служити у Бетелі. Я пакував журнали для відсилки, опрацьовував передплати, служив у приймальні — одним словом, робив усе, що мені казали.

У 1952 році я разом з шістьма іншими братами з Філіппін отримав запрошення на навчання у 20-му класі школи «Гілеад». Який же я був радий! У США багато що для нас було новим і незвичним. Такого у своєму малому селі я ніколи не бачив.

Наприклад, нам довелось навчитися користуватись незнаними для нас побутовими приладами та посудом. Звичайно, погода теж  дуже відрізнялася від нашої. Одного ранку, коли я вийшов надвір, я був у захваті від довколишньої білої краси. Тоді я вперше побачив сніг і відчув, який він холодний — дуже холодний.

Однак усім цим я не переймався, бо надзвичайно радів навчанню у школі «Гілеад». Викладачі використовували ефективні навчальні методи. Ми дізнались, як проводити ретельне вивчення і дослідження. Навчання в «Гілеаді» допомогло мені зміцнити стосунки з Єговою.

Після випуску мене тимчасово призначили спеціальним піонером у Бронкс, що в Нью-Йорку. Тож у 1953 році я зміг відвідати конгрес «Суспільство нового світу», який проходив у тому самому районі міста. Після конгресу мене призначили на Філіппіни.

Брати з філіалу сказали мені: «Тепер ти виконуватимеш районне служіння». Це була ще одна нагода йти слідами Пана, який ходив до віддалених міст та сіл, щоб допомагати овечкам Єгови (1 Пет. 2:21). Мене призначили служити в районі, який охоплював величезну територію в центральній частині Лусону — найбільшого острова на Філіппінах. До цього району належали провінції Булакан, Нуева-Есіха, Самбалес і Тарлак. Щоб відвідати деякі міста, мені доводилось перетинати скелясті гори Сьєрра-Мадре. До цих міст не їздив громадський транспорт, тому я мусив просити водіїв великих вантажівок підвезти мене. Часто вони дозволяли мені сісти зверху на колоди, які перевозили. Проте це був далеко не найзручніший вид транспорту.

Більшість зборів були досить малі й нові. Тож брати цінували, коли я допомагав їм краще проводити зібрання та організовувати проповідницьке служіння.

Згодом мене призначили в район, до якого належав весь регіон Біколь. Цей район переважно складався з віддалених груп, в яких служили спеціальні піонери. Вони проповідували там, де не ступала нога вісника. В одному домі туалетом була яма, поперек якої лежали дві колоди. Коли я ступив на колоди, вони впали в яму — і я разом з ними. Мені довелося довго відмиватися, перш ніж я міг поснідати.

Служачи в цьому районі, я почав думати про Нору, яка стала піонеркою ще в Булакані. Тепер вона служила спеціальною піонеркою в місті Думагете, і я поїхав її провідати. Після того ми трохи листувалися і в 1956 році одружилися. Перший тиждень після весілля ми провели, відвідуючи збір на острові Рапурапу. Там нам доводилось підніматися в гори  і багато ходити. Але ми отримали велику радість від того, що разом служили одновірцям у цих віддалених місцях.

Майже через чотири роки нашої роз’їзної праці ми отримали запрошення служити у філіалі. Отож у січні 1960 року почалося наше багаторічне служіння у Бетелі. Протягом усього цього часу я чимало навчився завдяки співпраці з відповідальними братами. А Нора працювала в різних відділах Бетелю.

Служачи в Бетелі, я мав виняткову нагоду спостерігати за дивовижним духовним ростом, що відбувався на Філіппінах. Коли я, молодий неодружений брат, вперше приїхав до Бетелю, в цілій країні було приблизно 10 000 вісників. Тепер на Філіппінах понад 200 000 вісників, а в Бетелі служать сотні братів і сестер, які підтримують вкрай важливу проповідницьку працю.

Тимчасом як зростала праця проповідування, приміщення Бетелю ставало затісним. Тож Керівний орган попросив підшукати відповідне місце для будівництва нового, більшого, філіалу. Ми з наглядачем друкарні ходили від дому до дому недалеко від Бетелю, аби дізнатися, чи не продає хтось ділянку землі. Проте ніхто не продавав. Один власник навіть сказав: «Китайці свого не продають. Ми тільки купуємо».

Усе ж згодом один власник несподівано запитав, чи хотіли б ми купити в нього ділянку. Він переїжджав у США. Це потягнуло за собою неймовірну низку подій. Інший власник теж вирішив продати свою ділянку та заохотив до цього і своїх сусідів. Ми навіть змогли купити землю в чоловіка, який сказав, що «китайці свого не продають». За короткий час територія філіалу зросла втричі. Я переконаний, що на це була воля Бога Єгови.

У 1950 році я був наймолодшим членом родини Бетелю, а тепер ми з дружиною найстарші. Я зовсім не жалкую, що йшов за Паном, хоч би куди він мене скеровував. Щоправда, батьки мене вигнали з дому, але Єгова подарував мені велику родину одновірців. Я не маю жодного сумніву, що Єгова дасть нам усе необхідне, незалежно від того, яке завдання ми виконуємо. Ми з Норою дуже вдячні Єгові за всі його щедрі благословення і заохочуємо інших випробувати Єгову (Мал. 3:10).

Якось Ісус запросив збирача податків Матвія Левія: «Будь моїм учнем і йди за мною». Як той зреагував? Матвій «встав, залишив усе та пішов за Ісусом» (Луки 5:27, 28). Я робив так само і щиро заохочую до цього інших. На вас теж чекають рясні благословення.