Даніель, яка завжди була кмітливою, прошепотіла мені на вухо: «Навіщо дзвонити, поліція вже тут!» Прямо за нами перед готелем зупинився автомобіль. Через кілька хвилин нас обох арештували. Але завдяки пересторозі Даніель я мав час передати деякі документи іншому братові.

Дорогою до поліцейського відділку я роздумував про те, як мені пощастило мати таку відважну і духовну дружину. Це був один із багатьох прикладів нашої співпраці. Хочу розповісти вам, чому ми відвідували країни, в яких наша проповідницька діяльність була обмежена.

Я народився 1930 року в сім’ї ревних католиків, яка мешкала в містечку Круа на півночі Франції. Наша сім’я щотижня ходила на месу, а тато був залучений до справ парафії. Однак коли мені було приблизно 14 років, я побачив лицемірство церкви.

Під час Другої світової війни Францію окупували німецькі війська. Наш священик у своїх проповідях постійно закликав нас підтримувати пронацистський уряд Віші. Слова священика виклика́ли в нас жах. Як і багато французів, ми таємно слухали радіо Бі-Бі-Сі, яке передавало новини про війська союзників. Згодом наш священик різко змінив свій погляд на протилежний і відправив подячний молебень з приводу наступу союзних військ у вересні 1944 року. Я був шокований. Це підірвало мою довіру до священнослужителів.

Невдовзі після війни тато помер. Моя старша сестра вже вийшла заміж і мешкала в Бельгії. Тож я вважав, що зобов’язаний дбати про маму. Я знайшов роботу в текстильній промисловості. Власник фірми і його сини були побожними католиками. Працюючи в їхній фірмі, я міг зробити непогану кар’єру. Але незабаром я зіткнувся з випробуванням.

У 1953 році нас відвідала моя сестра Сімон, яка стала Свідком Єгови. За допомогою Біблії вона вміло пояснила, що вчення католицької церкви про вогняне пекло, Трійцю і безсмертя душі фальшиві. Спочатку я стверджував, що сестра не користується католицькою Біблією,  але невдовзі переконався, що вона говорить правду. Пізніше вона дала мені старі номери «Вартової башти», які я з цікавістю читав у своїй кімнаті вночі. Я швидко зрозумів, що це була правда, усе ж я боявся, що втрачу роботу, якщо стану на бік Єгови.

Протягом кількох місяців я самостійно вивчав Біблію і статті з «Вартової башти». Зрештою я вирішив піти до Залу Царства. Сердечна атмосфера в зборі зворушила моє серце. Я півроку вивчав Біблію з одним досвідченим братом і у вересні 1954 року охрестився. Через деякий час моя мама і молодша сестра теж стали Свідками.

На жаль, моя мама померла за декілька тижнів до міжнародного конгресу, який проходив у 1958 році в Нью-Йорку. У мене була чудова нагода побувати на цьому конгресі. Повернувшись додому, я вже не мав сімейних обов’язків, тож звільнився з роботи і розпочав піонерське служіння. Тим часом я заручився з ревною піонеркою Даніель Делі. Ми одружилися в травні 1959 року.

Даніель розпочала повночасне служіння в сільській місцевості у Бретані, далеко від рідного дому. Там мешкало багато католиків. Щоб проповідувати їм і добиратися до сільських територій на велосипеді, їй необхідна була мужність. Як і я, Даніель усвідомлювала, що наша праця невідкладна, бо ми не знаємо, коли прийде кінець (Матв. 25:13). Її готовність іти на жертви допомагала нам наполегливо виконувати повночасне служіння.

Через кілька днів після одруження нас призначили в районне служіння. Нам доводилось жити у вкрай простих умовах. Перший збір, котрий ми відвідували, налічував 14 вісників. Вони не могли прийняти нас у себе вдома, бо були незаможні. Тож ми спали на матрацах на сцені Залу Царства. Було не надто зручно і далеко не ідеально, зате добре для спини.

Незважаючи на наш щільний графік, Даніель добре пристосувалася до роз’їзної праці. Через незаплановані зустрічі старійшин їй часто доводилося чекати на мене в нашому невеликому автомобілі, але вона ніколи не нарікала. Ми провели усього два роки в районному служінні і побачили, наскільки важливе для подружніх пар відверте спілкування та співпраця (Еккл. 4:9).

У 1962 році нас запросили на десятимісячне навчання у 37-му класі школи «Гілеад», яка проходила в Брукліні (Нью-Йорк). Зі 100 студентів було лише 13 подружніх пар, тому ми надзвичайно раділи, що мали можливість навчатися разом. Я все ще з приємністю згадую наше спілкування з такими стовпами віри, як Фредерік Франц, Юлісіс Ґласс і Александр Макміллан.

Під час навчання нас заохочували розвивати спостережливість. Інколи по суботах після занять, в пообідній час, ми йшли оглядати визначні місця Нью-Йорка. Це входило  в наше навчання. Ми знали, що в понеділок нам потрібно буде зробити письмовий огляд побаченого. Увечері ми нерідко поверталися втомленими, але наш екскурсовод, доброволець з Бетелю, ставив нам запитання, щоб ми запам’ятали ключові думки, які знадобляться нам на контрольній. Однієї суботи ми півдня гуляли містом. Ми відвідали обсерваторію, де багато довідалися про метеори і метеорити. В Американському музеї природничої історії ми дізналися про різницю між алігатором і крокодилом. Коли ми повернулися до Бетелю, наш екскурсовод запитав, чим відрізняється метеор від метеорита. Даніель була дуже втомлена і відповіла: «Метеорити мають довші зуби».

На наше превелике здивування, нас призначили до філіалу у Франції, в якому ми прослужили разом понад 53 роки. У 1976 році мене призначили координатором комітету філіалу, а також доручили відвідувати країни Африки і Близького Сходу, де наша проповідницька діяльність була під забороною або обмежена. Ось чому ми прибули в Габон, де з нами стався випадок, описаний на початку. Чесно кажучи, я не завжди почувався придатним для виконання таких несподіваних обов’язків. Однак завдяки неоціненній підтримці моєї дружини я міг взятися практично за будь-яке завдання.

З самого початку ми полюбили бетелівське життя. Перед навчанням у школі «Гілеад» Даніель за п’ять місяців вивчила англійську мову. Вона стала чудовим перекладачем наших публікацій. Праця в Бетелі приносила нам велике задоволення, а участь у житті збору подвоювала нашу радість. Пригадую, як ми з Даніель пізно ввечері сідали в метро в Парижі. Ми були втомлені, але раділи, що разом проводили плідні біблійні вивчення. На жаль, здоров’я Даніель несподівано погіршилось, і вона не могла робити стільки, скільки хотіла.

У 1993 році в неї діагностували рак молочної залози. Лікування було дуже важким: їй призначили операцію і сильну хіміотерапію. Через п’ятнадцять років у Даніель знову виявили рак, значно тяжчої форми. Проте вона настільки дорожила своєю працею в перекладацькому відділі, що знову взялася за неї, щойно стан її здоров’я трохи поліпшився.

Попри тяжку хворобу Даніель ми навіть не думали йти з Бетелю. Усе ж хворіти в Бетелі нелегко, особливо якщо інші не знають, наскільки важкий твій стан (Присл. 14:13). Навіть коли Даніель було під 80, її миле обличчя і природна витонченість не видавали її фізичного стану. Вона не жаліла себе, а зосереджувалась на тому, щоб допомагати іншим. Даніель розуміла, як важливо вислуховувати тих, хто страждає (Присл. 17:17). Вона ніколи не вважала себе радником, але, ділячись власним досвідом, допомагала багатьом сестрам подолати страх перед раком.

Крім того, ми зіткнулися і з іншими труднощами. Коли Даніель уже більше не могла служити повночасно, вона поставила собі за мету  всіляко підтримувати мене. Даніель неабияк допомагала мені, завдяки чому я міг 37 років служити координатором комітету філіалу. Наприклад, вона дбала про те, щоб ми могли пообідати в кімнаті і щодня трохи перепочити разом (Присл. 18:22).

Даніель завжди дивилася на життя з надзвичайним оптимізмом. Згодом в неї втретє діагностували рак. Ми почувалися безсилими. Хіміотерапія і променева терапія забирали в Даніель стільки сил, що інколи вона ледве ходила. Серце краялось, коли моїй дорогій дружині, вмілому перекладачу, було важко у розмові підбирати слова.

Навіть коли ми почувалися зовсім безпорадними, ми продовжували молитися, будучи впевненими в тому, що Єгова ніколи не дозволить, щоб ми страждали більше, ніж можемо витримати (1 Кор. 10:13). Ми завжди старались бути вдячними Єгові за допомогу, яку він надавав через своє Слово, медперсонал Бетелю і сердечну підтримку наших духовних братів та сестер.

Ми часто просили в Єгови керівництва щодо того, які методи лікування обрати. На якийсь час ми залишилися взагалі без лікування. Лікар, який допомагав Даніель впродовж 23 років, не міг пояснити, чому вона після кожного курсу хіміотерапії непритомніє. Він не запропонував ніякої альтернативи. Ми почувалися безпорадними і не знали, що буде далі. Потім інший онколог погодився лікувати Даніель. Це було так, наче сам Єгова дав нам вихід, щоб ми побороли наші тривоги.

Ми навчилися долати тривоги, не переживаючи про завтра. Як сказав Ісус, «кожен день має досить своїх клопотів» (Матв. 6:34). Також нам допомагав позитивний склад розуму і почуття гумору. Приміром, коли Даніель залишилася на два місяці без хіміотерапії, вона, усміхаючись, сказала мені: «Знаєш, я ніколи не почувалася так добре!» (Присл. 17:22). Незважаючи на біль, вона впевненим голосом із задоволенням репетирувала нові пісні Царства.

Її позитивний склад розуму допомагав і мені давати собі раду. Відверто кажучи, впродовж 57 років подружнього життя Даніель дбала про всі мої потреби. Вона навіть не хотіла показувати мені, як посмажити собі яйце! Тож, коли Даніель уже не могла майже нічого робити, мені довелося вчитися мити посуд, прати і готувати щось простеньке. При цьому я побив кілька склянок, але дуже радів, що можу зробити щось для неї *.

Коли виникають проблеми зі здоров’ям і настає похилий вік, це обмежує наші можливості. Однак з цього я багато чого навчився. По-перше, попри свою зайнятість необхідно завжди дорожити нашими коханими. Треба якнайліпше використовувати роки, коли ми повні сил, щоб піклуватися про них (Еккл. 9:9). По-друге, нам не варто надмірно хвилюватися про дрібниці. Інакше ми можемо не помітити чимало благословень, які отримуємо кожного дня (Присл. 15:15).

Роздумуючи про наше життя в повночасному служінні, я чітко бачу, що Єгова поблагословив нас так, як ми собі ніколи навіть не могли уявити. Я погоджуюся зі словами псалмоспівця, який сказав: «Єгова зробив мені добро» (Пс. 116:7).