Я народився 1927 року в невеличкому містечку біля Чикаго (штат Іллінойс). У батьків нас було п’ятеро: Джеса, Дон, я, Карл і Джой. І всі ми п’ятеро вирішили служити Єгові цілим серцем. Джеса закінчила другий клас школи «Гілеад» у 1943 році. Дон, Карл і Джой почали служити в бруклінському Бетелі в 1944, 1947 і 1951 роках відповідно. Приклад моїх батьків, а також рідних братів і сестер справив на мене сильне враження.

Тато з мамою читали Біблію і любили Бога. Вони прищепили цю любов нам, дітям. А втім, тато розчарувався в церкві. Це сталося після того, як він воював у Європі під час Першої світової війни. Мама, яка була дуже щаслива, що він повернувся з фронту живим, якось сказала йому: «Карле, ходімо до церкви, як колись». Тато відповів: «Я тебе проведу, але всередину заходити не буду».— «Чому?» — запитала вона. Тато пояснив: «Під час війни священники тої самої релігії благословляли солдатів і їхню зброю на те, щоб вони вбивали одні одних. На чиєму боці був Бог?».

Одного разу, коли мама була в церкві, до нас додому прийшли двоє Свідків Єгови. Вони запропонували татові двотомний посібник «Світло», в якому пояснювалася біблійна книга Об’явлення. Татові стало цікаво, і він взяв обидва томи. Побачивши книжки, мама відразу почала їх читати. Якось у місцевій газеті вона помітила оголошення, що проводяться вивчення Біблії за допомогою книжок «Світло» і запрошуються всі охочі. Тож вона вирішила піти за вказаною адресою. Двері відчинила літня жінка. Тримаючи книжки в руках, мама запитала: «Ви тут це вивчаєте?». Жінка відповіла: «Так, доню, заходь». Наступного тижня мама взяла з собою нас, дітей, і відтоді ми ходили туди регулярно.

На одному зібранні ведучий попросив мене прочитати Псалом 144:15, де говориться, що ті, хто поклоняється Єгові, щасливі. Цей вірш дуже вразив мене, як і два інших —  1 Тимофія 1:11, де сказано, що Єгова є «щасливим Богом», та Ефесян 5:1, який заохочує «наслідувати Бога». Я зрозумів, що буду щасливим, якщо служитиму своєму Творцю, і що я маю бути йому вдячним за таку честь. Ці дві думки керували мною усе моє життя.

Найближчий збір був за 32 кілометри від нас, у Чикаго. Але ми завжди старались відвідувати зібрання, і це допомагало мені краще розуміти Біблію. Пригадую, як на одному зібранні Джеса відповіла на запитання. Слухаючи її, я подумав: «Я теж це знав і теж міг підняти руку!». Відтоді я почав готуватись до зібрань і давати коментарі. А найголовніше, що я, дві мої сестри і двоє братів зростали духовно. У 1941 році я охрестився.

Мені особливо запам’ятався конгрес, який проходив у 1942 році в Клівленді (штат Огайо). За допомогою телефонного зв’язку програма транслювалася в понад 50 інших міст країни. Ми ночували в наметах у трейлерному містечку, яке брати організували неподалік місця проведення конгресу. Друга світова війна була в розпалі, і Свідки Єгови стикалися з чимраз більшою протидією. Увечері я побачив, що брати паркують свої машини так, щоб фари були спрямовані назовні табору. Вони домовилися, що в кожній машині хтось буде чергувати цілу ніч. У разі небезпеки брати мали ввімкнути фари, щоб засліпити нападників, і натиснути на автомобільний сигнал. Тоді інші могли відразу прийти на допомогу. Я подумав: «Народ Єгови добре підготовлений до будь-чого». З цією думкою я міцно заснув. Все пройшло спокійно.

Через роки, пригадуючи цей конгрес, я усвідомив, що мама тоді зовсім не переживала і нічого не боялась. Вона повністю довіряла Єгові та його організації. Її приклад завжди мене надихав.

Незадовго до конгресу мама почала служити сталим піонером. Тому вона уважно слухала промови про повночасне служіння. По дорозі додому мама сказала нам: «Я б дуже хотіла далі служити піонером, але мені ще й треба дбати про наш дім». Тож вона попросила нас більше їй допомагати. Ми погодились, і мама доручила кожному з нас прибирати одну-дві кімнати перед сніданком. Після того як ми йшли до школи, вона переконувалась, що в домі порядок, і вирушала в служіння. Вона мала багато різних справ, але ніколи не занедбувала дітей. Коли ми приходили на обід чи поверталися після уроків, мама завжди була вдома. Іноді після школи ми ходили разом з нею в служіння. Так ми краще розуміли, що таке бути піонером.

У 16 років я став піонером. Хоча тато ще не був Свідком, він іноді цікавився, як там моє служіння. Одного вечора я розповів йому, що попри всі мої зусилля ніхто не погоджується на біблійне вивчення. Зробивши невелику паузу, я запитав: «А, може, ти би  хотів вивчати зі мною?». Він на мить задумався і сказав: «Не бачу причин, чому я мав би відмовитись». Тож моїм першим учнем був тато. Це було для мене щось особливе!

Ми вивчали книжку «Правда визволить вас». Через деякий час я зрозумів, що батько допомагає мені ставати кращим дослідником Біблії і кращим вчителем. Наприклад, якось під час вивчення, після того як ми зачитали абзац, він сказав: «Я бачу, що написано в книжці, але звідки ти знаєш, що це правда?». Я був неготовий до такого питання і тому сказав: «Зараз я не можу це довести, але до наступного вивчення знайду докази». І таки знайшов — я підібрав біблійні вірші, які підтверджували те, що ми обговорювали. Відтоді я став ретельніше готуватися до наших вивчень і навчився робити пошуки. Це сприяло і моєму, і татовому духовному росту. Він застосовував набуті знання і в 1952 році охрестився.

У 17 років я поїхав з дому. Джеса a стала місіонеркою, а Дон — бетелівцем. Їм обом дуже подобалось їхнє служіння, і це було чудовим стимулом для мене. Тож я заповнив заяву як в Бетель, так і на навчання в школі «Гілеад». А тоді залишив усе в руках Єгови. Що було далі? У 1946 році мене запросили в Бетель.

За 75 років мого служіння в Бетелі я виконував найрізноманітнішу працю і мав можливість багато чого навчитися. Я освоїв друкарську справу, бухгалтерський облік, а також імпортні та експортні операції. Але найбільше мені подобалось духовне навчання, яке бетелівці отримують під час ранкового поклоніння та інших програм.

Також я багато чого навчився від свого молодшого брата Карла, який прийшов у Бетель в 1947 році. Він був прекрасним дослідником Біблії і вчителем. Якось я попросив його допомогти мені з промовою. Я пояснив Карлові, що зібрав багато матеріалу і тепер не знаю, що з цього використати. Він поставив мені одне просте запитання: «Джоуеле, а яка в тебе тема?». Я одразу зрозумів, до чого він веде: треба лишити той матеріал, який безпосередньо стосується теми, а решту забрати. Ніколи не забуду його пораду.

Я зрозумів, що для того, аби бути щасливим в Бетелі, потрібно залишатись активним  у проповідницькому служінні. Деколи стаються цікаві випадки. Я досі пам’ятаю один з них. Якось ввечері ми з одним братом проповідували в Бронксі, районі Нью-Йорка. Ми зайшли до жінки, яка раніше взяла «Вартову башту» і «Пробудись!». Розмову почали такими словами: «Сьогодні ввечері ми ділимося з людьми підбадьорливими думками з Біблії».— «Ну, якщо з Біблії, то заходьте»,— відповіла господиня. Ми зачитали та обговорили кілька біблійних уривків про Боже Царство і прийдешній новий світ. Ці слова її явно зацікавили, бо наступного тижня вона запросила кількох друзів, щоб і вони нас послухали. Згодом ця жінка та її чоловік охрестилися і віддано служили Єгові.

Приблизно 10 років я шукав сестру, яка могла б стати мені хорошою парою. Що мені допомогло її знайти? Я багато молився до Єгови і ставив собі запитання: «Чим я хочу займатися після одруження?».

У 1953 році після конгресу на стадіоні «Янкі» я зустрів сестру, яку звали Мері Аньол. Вона вчилася разом з моєю сестрою Джесою в другому класі школи «Гілеад». Мері була її напарницею в місіонерському служінні. З великим ентузіазмом вона розповідала про своє служіння на островах Карибського моря і про свої біблійні вивчення, які проводила за ті роки. Знайомлячись ближче, ми побачили, що в нас однакові духовні цілі. Наші почуття росли, і у квітні 1955 року ми одружились. Мері була для мене справжнім подарунком від Єгови і чудовим прикладом для наслідування. Вона вміла тішитися будь-яким дорученням в організації Єгови. Мері була дуже працьовита, щиро дбала про інших і завжди ставила інтереси Царства на перше місце в житті (Матв. 6:33). Три роки ми провели в районному служінні, а в 1958-му нас запросили в Бетель.

Я багато чого навчився від Мері. На початку нашого сімейного життя ми вирішили читати Біблію разом, приблизно по 15 віршів за раз. Хтось з нас читав уривок, а потім ми обговорювали, як застосовувати ці вірші в нашому житті. Мері часто розповідала, чого вона навчилася в «Гілеаді» або під час місіонерського служіння. Те, що я дізнавався від неї, допомагало мені покращувати свої промови і вміліше підбадьорювати сестер (Присл. 25:11).

У 2013 році моєї коханої Мері не стало. Як же я чекаю зустрічі з нею в новому світі! А поки що я рішуче налаштований далі вчитися і всім своїм серцем надіятися на Єгову (Присл. 3:5, 6). Я люблю роздумувати про те, скільки всього цікавого нас чекає в новому світі! Такі роздуми розвіюють мій сум. У Раю ми дізнаємося багато нового від і про нашого Величного Вчителя. Я не можу надякуватися Єгові за все, чого він мене навчав і за всю його незаслужену доброту!