Я НАРОДИВСЯ в 1934 році і щасливий, що виростав у християнській сім’ї. Мої батьки, Фред та Една Мологан, допомогли мені розвинути відданість Богові. На той час, коли я народився, вони вже 20 років були ревними Дослідниками Біблії (Свідками Єгови). Наша сім’я жила в невеликому місті Парсонс, що в південно-східній частині штату Канзас. Ми належали до збору, в якому майже всі були помазаними християнами. Мої батьки регулярно відвідували зібрання збору і проповідували іншим правду з Божого Слова. У суботу пополудні ми зазвичай виділяли час для праці на вулиці, як у ті дні називалось служіння в громадських місцях. Іноді ми втомлювались, але тато завжди після служіння пригощав нас морозивом.

Наш малий збір мав велику територію, яка охоплювала кілька містечок і багато ферм у поблизьких округах. Коли ми приїжджали до фермерів, ми часто обмінювали наші публікації на домашні овочі, свіжі яйця (прямо з гнізда) або навіть на живих курей. Оскільки тато жертвував гроші за літературу заздалегідь, усе це споживала наша сім’я.

Мої батьки придбали для проповідування патефон. Я був ще дуже малий, щоб користуватися ним, однак мені подобалося допомагати татові й мамі, коли вони програвали записи промов брата Рутерфорда під час повторних відвідин і на біблійних вивченнях.

Тато переробив наш автомобіль «Форд» 1936 року на машину з гучномовцями. Він прикріпив на даху автомобіля великий гучномовець. Ця машина неабияк допомагала поширювати звістку про Царство. Зазвичай, щоб привернути увагу людей, ми спочатку включали музику, а потім якусь біблійну  промову. Коли промова закінчувалася, ми пропонували наші публікації людям, які цікавилися.

У невеликому місті Черрівейл (штат Канзас) поліцейські сказали татові, що вони не дозволять використовувати машину з гучномовцями в міському парку, де по неділях відпочивало багато людей. Проте за межами парку це було дозволено. Тож, не заперечуючи, тато переїхав автомобілем на суміжну з парком вулицю. Звідти люди в парку могли добре чути промову. Мені завжди подобалося бути поряд з татом і моїм старшим братом Джеррі за таких обставин.

Наприкінці 1930-х років ми брали участь у так званих бліцкампаніях, швидко опрацьовуючи території, де люди чинили сильний опір. Ми вставали перед світанком (як це ми зробили в місті Джоплін) і тихо клали під двері помешкань трактати чи брошури. Пізніше ми зустрічалися за містом, щоб побачити, чи нікого не впіймали і не заарештували поліцейські.

Упродовж тих років іншою захопливою особливістю нашого служіння були «інформаційні марші». Щоб оголошувати Царство, ми одягали плакати і йшли колоною через місто. Пригадую один з таких маршів у нашому місті, коли брати і сестри несли плакати з написом «Релігія є пасткою та обманом». Вони пройшли через місто приблизно півтора кілометра і тоді повернулися назад до нашого дому. На щастя, ніхто не перешкоджав їхньому маршу. За братами і сестрами з цікавістю спостерігало багато людей.

Наша сім’я часто подорожувала з Канзасу в Техас, щоб відвідувати конгреси. Тато працював на залізниці Міссурі-Канзас-Техас, тому ми могли їхати поїздом безкоштовно, використовуючи його посвідчення працівника залізниці. Завдяки цьому ми мали змогу відвідувати наших родичів і разом бувати на конгресах. Старший брат моєї мами, Фред Вісмар, і його дружина Евлалія жили в Темплі (штат Техас). Дядько Фред пізнав правду на початку 1900-х років, коли був ще хлопцем. Він охрестився і почав ділитися правдою зі своїми рідними сестрами, в тому числі з моєю мамою. Його добре знали брати з усього центрального Техасу, де він колись служив зональним служителем (тепер це районний наглядач). Нам завжди було цікаво спілкуватися з дядьком Фредом — добрим і веселим чоловіком, ревним до правди. У мої юні роки він подав для мене хороший приклад.

У 1941 році наша сім’я поїхала поїздом до міста Сент-Луїс (штат Міссурі), де проходив великий конгрес. Усіх дітей попросили сісти разом у спеціально визначеному секторі перед сценою, щоб слухати промову брата Рутерфорда за назвою «Діти Царя». Наприкінці його промови кожна дитина була приємно здивована, отримавши особистий подарунок — нову книжку «Діти», яку роздавав брат Рутерфорд  і його помічники. На цій чудовій події було понад 15 000 дітей.

У квітні 1943 року ми побували на невеликому, але визначному конгресі «Заклик до дії», який проходив у Коффівіллі (штат Канзас). На цьому конгресі було оголошено, що всі збори проводитимуть нову школу — Школу теократичного служіння. Крім того, оголосили про випуск брошури, яка містила 52 уроки і яку мали використовувати як посібник школи. Пізніше того ж року я виголосив свою першу учнівську промову. Цей конгрес був особливим для мене також тому, що я разом з кількома іншими чоловіками охрестився в холодному ставку на сусідній фермі.

Я закінчив навчання в школі 1951 року і мав прийняти деякі рішення щодо свого майбутнього. Я прагнув служити в Бетелі, де раніше служив Джеррі, тож я заповнив заяву на таке служіння. Це рішення принесло чимало духовних благословень. Невдовзі мене запросили в Бетель, і я розпочав своє служіння 10 березня 1952 року.

Я мріяв працювати в друкарні і допомагати у виготовленні журналів та інших публікацій. Але мене призначили офіціантом. Пізніше я став працювати на кухні. Мені подобалася така робота, і я багато чого навчився. Тож я ніколи не служив у друкарні. На кухні ми працювали позмінно, і завдяки цьому впродовж дня в мене було трохи вільного часу, який я міг присвятити особистому вивченню у великій бібліотеці Бетелю. Це посприяло моєму духовному росту і зміцнило мою віру, а також підсилило мою рішучість служити Єгові в Бетелі стільки, скільки я зможу. У 1949 році Джеррі припинив служіння в Бетелі та одружився з Патрицією. Вони жили недалеко від Брукліну і завжди підтримували та підбадьорювали мене протягом перших років мого служіння в Бетелі.

Через деякий час після мого приїзду в Бетель брати почали вибирати тих, кого можна було додати до списку промовців з Бетелю. Упродовж року братів з цього списку призначали відвідувати збори в радіусі 322 кілометрів від Брукліну, щоб виголошувати промови і співпрацювати з братами і сестрами в проповідницькому служінні. Я був одним з тих братів, яких додали до списку. Я хвилювався, як виголошу свою першу промову, яка тоді тривала годину. До зборів я їздив переважно поїздом. Добре пам’ятаю одну зимову подорож 1954 року. У неділю пополудні я сів на поїзд до Нью-Йорка і мав приїхати в Бетель надвечір. Але почалася сильна хуртовина і електродвигуни поїзда перестали працювати через коротке замикання. Поїзд прибув на станцію в Нью-Йорк у понеділок, коло п’ятої години ранку. Там я сів на метро і доїхав до Брукліну. У Бетелі я відразу пішов на роботу в кухню. Я трохи спізнився і був дуже втомлений після ночі, яку просидів у поламаному поїзді. Однак такі незручності були нічим у порівнянні з радістю, яку приносило таке спеціальне служіння протягом вихідних і знайомство з багатьма братами й сестрами.

Упродовж перших років мого служіння в Бетелі мене призначили працювати на радіостанції WBBR. Студії тоді були розміщені на другому поверсі будівлі на Колумбія-Хайтс, 124. Мене призначили брати участь у програмі вивчення Біблії, яку щотижня передавали по радіо. У цих радіопрограмах регулярно виступав Брат Макміллан, який багато років служив членом родини Бетелю. Його ласкаво називали «брат Мак». Нам, молодим бетелівцям, він подавав чудовий приклад витривалості у служінні Єгові.

У 1958 році моє завдання змінилося. Тепер моя робота була тісно пов’язана зі школою «Гілеад». Я допомагав випускникам отримати візи, а також організовував поїздки для цих вірних братів і сестер. У ті роки подорожі літаком коштували дуже дорого, тому зовсім мало випускників могли скористатися ними. Більшість тих, хто їхав до Африки і на Далекий Схід, добиралися туди вантажними  кораблями. Коли почалися пасажирські перевезення літаками, ціни на перельоти стали дешевші, і невдовзі більшість місіонерів подорожували літаком.

У 1960 році моє завдання розширилось. Я мав організовувати чартерні рейси зі США до Європи на міжнародні конгреси в 1961 році. На один з таких конгресів я полетів чартерним рейсом з Нью-Йорка до Гамбурга (Німеччина). Після конгресу я і троє інших братів-бетелівців винайняли автомобіль і поїхали з Німеччини до Італії, щоб відвідати філіал у Римі. Звідти ми поїхали у Францію, перетнувши Піренейські гори, а потім в Іспанію, де була заборонена праця проповідування. Ми змогли привезти нашим братам у Барселоні деякі публікації, загорнувши їх у подарункову обгортку. Якою ж приємною була наша зустріч! Згодом, прибувши в Амстердам, ми сіли на літак до Нью-Йорка.

Приблизно через рік мені доручили організовувати поїздки на спеціальні міжнародні конгреси, які проходили по всій землі. Це був конгрес 1963 року за назвою «Вічна добра новина». 583 делегати мали відвідати конгреси в Європі, Азії, у південній частині Тихого океану, в Гонолулу, на Гаваях і в Пасадені (штат Каліфорнія). Також вони зупинялися в Лівані та Йорданії, де для них були організовані екскурсії біблійними місцями. Наш відділ планував перельоти, резервував місця в готелях і дбав про отримання віз у деякі країни.

1963 рік став особливим для мене ще з іншої причини — 29 червня я одружився з Лілою Роджерс. Вона походила з Міссурі і розпочала служіння в Бетелі в 1960 році. Через тиждень після нашого одруження ми з Лілою теж вирушили в навколосвітню подорож і відвідали конгреси в Греції, Єгипті та Лівані. Ми полетіли з Бейрута в Йорданію. У цій країні наша праця була заборонена, і нам сказали, що Свідкам Єгови не дають візи. Тож ми думали, що́ нас там чекає. Ми були приємно здивовані, коли в малому аеропорту побачили групу братів і сестер, які стояли на плоскому даху термінала. У руках вони тримали плакат з написом «Ласкаво просимо, Свідки Єгови!» Як же захопливо було побачити на власні очі біблійні місця! Ми побували там, де жили стародавні патріархи, де проповідував Ісус та апостоли і звідки почало поширюватися християнство аж до кінців землі (Дії 13:47).

Уже 55 років Ліла віддано підтримує мене в усіх моїх завданнях. Ми мали змогу кілька разів побувати в Іспанії та Португалії, коли наша праця там була під забороною. Ми могли підбадьорювати одновірців і привозити їм наші публікації та інші необхідні речі. Нам навіть вдалося відвідати деяких братів, ув’язнених у старому військовому форті в Кадісі (Іспанія). Моє серце переповнювалось радістю, коли я мав змогу зміцнити їх, виголосивши біблійну промову.

 Починаючи з 1963 року я мав честь допомагати організовувати поїздки на міжнародні конгреси в Африку, Австралію, на Гаваї, Далекий Схід, в Європу, Нову Зеландію, Пуерто-Рико та Центральну і Південну Америку. Ми з Лілою побували на багатьох незабутніх конгресах, зокрема на конгресі у Варшаві (Польща), який проходив у 1989 році. Багато братів з Радянського Союзу вперше відвідали такий великий конгрес. Ми зустріли декількох братів і сестер, які за свою віру чимало років відсиділи у радянських в’язницях.

Для мене надзвичайною честю було відвідувати філіали по всьому світі, щоб зміцнювати і підбадьорювати бетелівців та місіонерів. Під час нашого останнього візиту у філіал у Південній Кореї ми мали змогу зустрітися з 50 нашими братами, ув’язненими в Сувоні. Усі ці брати мали позитивний склад розуму і з нетерпінням чекали часу, коли знову зможуть взяти участь у служінні. Зустріч з ними дуже підбадьорила нас (Рим. 1:11, 12).

Я бачив, як Єгова благословляє свій народ упродовж багатьох років. У 1943 році, коли я охрестився, було приблизно 100 000 вісників. Тепер понад 8 000 000 вісників служить Єгові в 240 країнах і територіях. Великою мірою цьому росту посприяла проповідницька праця випускників школи «Гілеад». Мені було дуже приємно впродовж років тісно співпрацювати з багатьма цими місіонерами і допомагати їм діставатися до місця свого закордонного служіння.

Я щасливий, що в юності прийняв рішення розширити своє служіння, заповнивши заяву на бетелівське служіння. Єгова рясно поблагословив кожен мій крок. Крім служіння в Бетелі, ми з Лілою протягом багатьох десятиліть мали змогу проповідувати зі зборами в Брукліні, в яких у нас чимало хороших друзів.

Я продовжую служити в Бетелі, і мене кожного дня підтримує Ліла. Хоча мені минуло 84 роки, я все ще можу повноцінно працювати, допомагаючи з кореспонденцією у філіалі.

Яка ж це надзвичайна честь — належати до чудової організації Єгови і бачити чітку різницю між тими, хто служить Єгові, і тими, хто йому не служить! Ми ще ліпше розуміємо слова з Малахії 3:18: «Ви знову побачите різницю між людиною праведною і безбожною, між тим, хто служить Богові, і тим, хто йому не служить». Кожного дня ми бачимо, як розвалюється світ Сатани, в якому люди не мають надії і справжньої радості в житті. Однак ті, хто любить Єгову і служить йому, ведуть щасливе життя навіть у ці скрутні часи і мають тверду надію на майбутнє. Нам доручена велика честь поширювати добру новину про Царство! (Матв. 24:14). Ми з нетерпінням чекаємо дня, який невдовзі прийде, коли Боже Царство покладе край цьому старому світу і встановить новий світ, в якому всі обіцяні благословення стануть дійсністю, в тому числі досконале здоров’я і нескінченне життя. Тоді вірні служителі Єгови будуть вічно насолоджуватися життям на землі.