У 1923 році організація запровадила нововведення, завдяки яким Дослідники Біблії по цілому світі могли однаково проводити свої зібрання. У «Вартовій башті» почали друкувати коментарі до уривків з Писань, які розглядалися на щотижневих «Зібраннях молитви, хвали і свідчення». Ці уривки можна було знайти в спеціальному календарі, який видавали Дослідники Біблії. У ньому також друкували номери гімнів, які можна було співати під час особистого вивчення чи сімейного поклоніння.

На своїх зібраннях Дослідники Біблії давали «свідчення»: розповідали випадки зі служіння, дякували Єгові, співали пісень і навіть молилися. Ті часи застала Єва Барні. В 1923-му вона якраз охрестилась. Тоді їй було 15. Сестра Барні розповідала: «Якщо хтось хотів дати свідчення, він вставав і казав щось на зразок: “Хочу подякувати Господу за все добро, яке він мені зробив”». Деякі брати дуже любили свідчити. Сестра Барні пригадувала: «Наш дорогий старенький брат Годвін міг дякувати Господу безкінечно. Коли його дружина помічала, що ведучий втрачає терпець, вона смикала чоловіка за полу його сюртука, і той сідав».

Раз на місяць кожен гурток (так тоді називалися збори) проводив особливе «Зібрання молитви, хвали і свідчення». Ось яка вказівка давалася у «Вартовій башті» за 1 квітня 1923 року: «Половина зібрання має бути присвячена свідченням, які пов’язані з проповідницькою працею і заохочують робітників [тобто вісників] брати в ній активну участь... Впевнені, що таке зібрання ще більше нас об’єднає».

Ці особливі зібрання дуже допомогли 19-річному Чарлзу Мартіну з Ванкувера (Канада). Пізніше він пригадував: «На них я дізнався, як починати розмову при дверях. Часто хтось розказував випадки зі служіння від дому до дому. З цього я черпав ідеї, на які теми можна говорити з людьми і що казати, коли хтось намагається припинити розмову».

Єдності організації неабияк посприяли так звані «дні служіння». У «Вартовій башті» за 1 квітня 1923 року говорилося: «Щоб виконувати працю раменом одним... починаючи з 1 травня 1923 року, кожен перший вівторок місяця буде “днем служіння”... Усі члени всіх гуртків повинні брати участь в Господній праці».

Навіть юні Дослідники Біблії активно проповідували. Гейзел Берфорд, якій тоді було лише 16, розповідала: «В “Бюлетені” a друкувалися зразки вступів, які ми вивчали напам’ять. Я з великим завзяттям ходила до праці зі своїм дідусем». Однак невдовзі сестра Берфорд стикнулася з протидією, причому від тих, від кого зовсім не чекала. Вона пригадувала: «Один старенький брат був категорично проти того, щоб я розмовляла з людьми. У той час дехто не розумів, що всі Дослідники Біблії, в тому числі “юнаки і дівиці”, повинні прославляти нашого величного Творця» (Пс. 148:12, 13). Але сестру Берфорд це не зупинило. Через деякий час вона закінчила другий клас школи «Гілеад» і отримала призначення місіонеркою в Панаму. А брати зрештою усвідомили, що їхній погляд був неправильним.

Свій внесок у єдність Божого народу зробили і конгреси. В програму багатьох із них включалися спеціальні «дні служіння». Так було і під час одного конгресу в канадському місті Вінніпег. Тоді всіх присутніх запросили приєднатися до «бомбардування Вінніпега» — проповідницької кампанії, яка пройшла 31 березня. Завдяки таким «дням служіння» було дано свідчення величезній кількості людей. І це принесло хороші результати. П’ятого серпня у Вінніпезі відбувся ще один конгрес, який відвідало аж 7000 людей. Для Канади це був рекорд.

Найвизначніший конгрес 1923 року пройшов у Лос-Анджелесі (штат Каліфорнія) з 18 по 26 серпня. Протягом кількох тижнів перед конгресом газети друкували  оголошення про цю подію, а Дослідники Біблії розповсюдили понад 500 000 запрошень. Афіші, в яких повідомлялося про наближення конгресу, можна було побачити навіть на трамваях і автівках.

В суботу, 25 серпня, брат Рутерфорд виголосив промову за назвою «Вівці і козли». У ній він пояснив, що «вівці» — це люди, які люблять праведність і які будуть жити на райській землі. Також він зачитав резолюцію, яка називалась «Пересторога». Вона засуджувала християнські церкви і заохочувала щиросердих людей вийти з «Вавилона Великого» (Об’яв. 18:2, 4). Пізніше завдяки об’єднаним зусиллям ревних Дослідників Біблії по цілому світі було розповсюджено мільйони примірників цієї резолюції.

В останній день конгресу понад 30 000 присутніх почули публічну промову брата Рутерфорда «Всі народи крокують до Армагеддону, але мільйони, які тепер живуть, ніколи не помруть». Дослідники Біблії розуміли, що охочих послухати цю промову буде багато, і тому орендували новозбудований стадіон «Лос-Анджелес Колізеум». На ньому була встановлена новітня звукопідсилювальна система, завдяки чому присутнім було все добре чути. Крім того, багато хто слухав програму по радіо.

У 1923 році праця проповідування набрала обертів в Африці, Європі, Індії та Південній Америці. Наприклад, в Індії брат Адавіманнату Джозеф, маючи дружину і шістьох дітей, дбав про друк літератури аж п’ятьма мовами — гінді, малаялам, тамільською, телугу та урду.

Дослідники Біблії Альфред Джозеф і Леонард Блекмен, які служили в Сьєрра-Леоне, написали у Всесвітній центр у Брукліні (Нью-Йорк) і попросили допомоги в опрацюванні території. Відповідь вони отримали 14 квітня 1923 року. «В суботу пізно ввечері,— розповідав Альфред,— мені зателефонували». У слухавці він почув гучний голос, який запитав: «Це ви писали до Товариства “Вартова башта” і просили прислати проповідників?» «Так»,— відповів Альфред. «Вони прислали мене». Це телефонував Вільям Браун. Він приїхав з Карибських островів разом з дружиною Антонією та двома маленькими донечками, Луїзою і Люсі. На зустріч з Браунами братам не довелося довго чекати.

 Альфред пригадував: «Вранці, коли ми з Леонардом проводили наше щотижневе вивчення Біблії, у дверях з’явилася висока постать. То був брат Браун. Він просто палав ревністю до правди і захотів уже наступного дня виголосити публічну лекцію». Менше ніж за місяць брат Браун розповсюдив усю літературу, яку з собою привіз. Тоді йому прислали ще 5000 книжок, але невдовзі і ці запаси були вичерпані. Разом з тим його знали не як торговця книжками, а як промовця, який завжди посилається на Біблію. Саме тому його прозвали Біблійним Брауном.

А тим часом філіал Дослідників Біблії в Бармені (Німеччина) зіткнувся з двома серйозними проблемами. По-перше, в ньому вже стало занадто тісно, а по-друге, над Барменом нависла загроза вторгнення з боку Франції. Тож брати знайшли комплекс будівель у Магдебурзі, які видавались ідеальними для розміщення друкарні. Дев’ятнадцятого червня вони закінчили пакувати друкарське обладнання та інші речі і переїхали в новий Бетель у Магдебурзі. Вже наступного дня після того, як брати повідомили Всесвітній центр, що переїзд завершено, в газетах з’явилось оголошення про те, що французькі війська увійшли в Бармен. Для братів цей випадок був яскравим доказом того, що Єгова їх захищає і благословляє.

Того ж року Джордж Янґ, який багато подорожував для того, щоб поширювати добру новину, відкрив у Бразилії новий філіал і почав видавати «Вартову башту» португальською мовою. Лише за кілька місяців він розповсюдив понад 7000 журналів та буклетів. Його приїзд в Бразилію відіграв важливу роль у житті жінки, яку звали Сара Фергусон. Вона читала «Вартову башту» з 1899 року, але не мала можливості засвідчити своє присвячення хрещенням. І от нарешті в неї та її чотирьох дітей з’явилась нагода зробити цей важливий крок.

Зміни в поклонінні, запроваджені 1923 року, позитивно вплинули на Дослідників Біблії. Ось що про це говорилося у «Вартовій башті» за 15 грудня: «Неважко побачити, що гуртки... перебувають у доброму духовному стані... Тож підпережімося і приготуймо свою зброю, щоб і наступного року з ревністю та непохитністю служити Господу. І нехай з нами завжди буде радість».

Наступний рік теж був визначним в історії Дослідників Біблії. На початку 1924 року після багатьох місяців роботи брати з Бетелю завершили будівництво нового комплексу на острові Статен, який був недалеко від бруклінського Всесвітнього центру. Відтоді ці будівлі неабияк посприяли об’єднанню нашого братства і ще більшому поширенню доброї новини.