Феліса. Я народилася в дуже релігійній сім’ї. По суті, 13 наших родичів були священиками або членами католицьких орденів. Папа Іван Павло II навіть беатифікував двоюрідного брата моєї мами, який був священиком і викладав у католицькій школі. Наша сім’я жила скромно. Тато був ковалем, а мама працювала на полі. Я була найстарша з восьми дітей.

Коли мені було 12 років, вибухнула громадянська війна в Іспанії. Після війни тата ув’язнили. Його вільнодумство не подобалось диктаторському уряду. Мама намагалася прогодувати сім’ю. Її подруга порадила віддати трьох моїх молодших сестер — Араселі, Лаурі і Рамоні — до монастиря у Більбао (Іспанія). Там принаймні вони б не голодували.

Араселі. Тоді ми мали 14, 12 і 10 років, і дуже важко було жити далеко від сім’ї. У Більбао ми прибирали. Через два роки монахині перевели нас до великого монастиря в Сарагосі, який доглядав за літніми людьми. Ми прибирали в кухні, що було виснажливим для підлітків.

Феліса. Коли мої сестри переїхали до Сарагоси, мама і місцевий священик, який також був моїм дядьком, вирішили, що мене теж треба відправити в той монастир. Вони думали, що так розлучать мене з хлопцем, який цікавився мною. Оскільки я була дуже  релігійна, мені сподобалась ідея пожити деякий час в монастирі. Я щодня приходила на месу і навіть думала стати місіонеркою, як мій двоюрідний брат, котрий був монахом в Африці.

Монахині зовсім не заохочували мене служити Богові десь за кордоном. У монастирі я почувалася як у в’язниці. Тож через рік я вирішила повернутися додому, щоб піклуватися про свого дядька, священика. Я займалася хатніми справами, і кожного вечора ми з дядьком молилися на чотках. Крім того, я дбала про квіти в церкві і прикрашала статуетки діви і «святих».

Араселі. Тим часом наше життя в монастирі змінилося. Після того як я прийняла перші обітниці, монахині вирішили розділити нас, сестер. Рамоні залишилась у Сарагосі, Лаурі поїхала до Валенсії, а мене відправили в Мадрид, де я прийняла другі обітниці. Монастир у Мадриді надавав житло студентам, людям похилого віку та іншим відвідувачам, тож роботи було багато. Я працювала в монастирській лікарні.

Щиро кажучи, я не так уявляла собі життя монашки. Я сподівалась, що буду читати і розуміти Біблію. Але ніхто не розмовляв про Бога або Ісуса і не використовував Біблії. Я лише вивчила трохи латинської, досліджувала життя «святих» і поклонялась Марії. Решта часу ми тяжко працювали.

Я почала відчувати внутрішній неспокій і звернулась до настоятельки. Я сказала їй, що не бачу змісту так важко працювати задля того, щоб інші набивали свої кишені, в той час як моя сім’я потребує допомоги. Вона закрила мене в келії, сподіваючись, що я зміню свій погляд і перестану думати про те, щоб покинути монастир.

Монахині тричі виводили мене з келії і кожного разу перепитували, чи я все ще хочу піти з монастиря. Я твердо вирішила піти, тому вони запропонували мені написати таку відмову: «Я йду з монастиря, бо хочу служити Сатані, а не Богові». Це мене просто приголомшило, і хоч я дуже хотіла піти з монастиря, однак не могла написати таких слів. Зрештою я сказала, що хочу поговорити з духівником, і розповіла йому про все, що сталося. Він отримав дозвіл єпархії, і мене перевели до монастиря в Сарагосі, де я була раніше. Через кілька місяців там мені дозволили залишити монастир. Незабаром Лаурі і Рамоні теж пішли з монастиря.

Феліса. З часом я вийшла заміж і переїхала до Кантабрії. Я продовжувала регулярно приходити на месу і одної неділі почула несподіване оголошення з кафедри. Священик гнівно вигукнув: «Бачите цю книжку?!» — і показав книжку «Правда, яка веде до вічного життя». Потім сказав: «Якщо ви маєте її, віддайте мені або викиньте!»

Я не мала цієї книжки, але дуже захотіла. Через кілька днів після того двоє Свідків постукали в мої двері і запропонували мені «заборонену» книжку. Я прочитала її за ніч і, коли ці жінки прийшли знову, погодилася вивчати з ними Біблію.

Правда швидко торкнулася мого серця. Моє колишнє бажання бути відданою Богові переросло в глибоку любов до Єгови і ревність у служінні. В 1973 році я охрестилась. Я намагалась ділитися правдою з рідними, як тільки випадала така нагода, що було нечасто. Як я вже згадувала на початку, рідні, особливо моя сестра Араселі, всіляко противились моїм віруванням.

Араселі. Оскільки в монастирі до мене ставилися погано, я озлобилась. Однак продовжувала щонеділі відвідувати месу і щодня молилася з чотками. Я все ще прагнула розуміти Біблію і просила Бога допомогти мені. Проте коли моя сестра Феліса розповідала про свої нові вірування, то робила це настільки невгамовно, що здавалася мені фанаткою. Я сильно сперечалася з нею.

Через кілька років я повернулася в Мадрид, де влаштувалась на роботу і вийшла заміж. Згодом я стала дуже скептичною. Я помітила, що люди, які регулярно приходять на месу, не живуть згідно з євангельськими вченнями. Тож я перестала ходити до церкви. Я вже не вірила у «святих» та в пекло і перестала сповідатися. Я навіть позбулася всіх образів. Тоді я не знала, чи роблю правильно. Я почувалась розчарованою, але не переставала просити в молитві Бога: «Я хочу пізнати тебе. Допоможи мені!» Пригадую, що Свідки Єгови  кілька разів приходили до мого дому, однак я не відчиняла їм. Я не довіряла жодній релігії.

На початку 1980-х років мої сестри Лаурі і Рамоні (одна жила у Франції, а друга в Іспанії) почали вивчати Біблію зі Свідками. Я вважала, що їх, подібно до Феліси, введено в оману. Пізніше мені стала близькою подругою моя сусідка, Ангелінес. Вона теж була Свідком Єгови. Ангелінес з чоловіком неодноразово просили мене вивчати Біблію. Вони розуміли, що за моїм скептицизмом стоїть палке бажання набути біблійного знання. Зрештою я сказала їм: «Добре, але я погоджуся вивчати лише за допомогою своєї власної Біблії». Я мала на увазі переклад Біблії Накара-Колунги.

Феліса. Коли я охрестилася 1973 року, приблизно 70 Свідків служило в місті Сантандер — столиці провінції Кантабрія (Іспанія). Наша територія була великою, і, щоб проповідувати, ми їздили автобусом і машиною по всій провінції. Ми ходили від села до села, поки не відвідали сотні сіл у регіоні.

Впродовж років я мала честь проводити багато біблійних вивчень і 11 зацікавлених охрестилося. Більшість із них були католиками. Колись я сама була завзятою католичкою, тому знала, що мушу виявляти терплячість і розуміння. Я усвідомлювала, що їм потрібний час, аби позбутися глибоко вкорінених переконань і дозволити Біблії та святому духу Єгови торкнутися їхніх сердець і допомогти їм пізнати правду (Євр. 4:12). Мій чоловік Б’єнвенідо, який був поліцейським, охрестився в 1979 році, а моя мама почала вивчати Біблію незадовго до своєї смерті.

Араселі. Коли я почала вивчати Біблію зі Свідками, то ставилась до них з недовірою. Але минали тижні, і я помітила, що моє почуття озлобленості зникло. Найбільше мене вразило у Свідках те, що вони дотримуються того, чого навчають. Замість скептицизму з’явилась віра, і я почувалася щасливішою. Навіть деякі сусідки казали мені: «Араселі, далі тримайся дороги, яку обрала!»

Пам’ятаю, як я молилась: «Дякую тобі, Єгово, що не забув про мене і дав чимало нагод знайти те, що я шукала,— правдиве знання з Біблії». Я попросила вибачення у своєї сестри Феліси за прикрі слова. Ми більше не вели дискусій, а, навпаки, підбадьорливо розмовляли на основі Біблії. У 1989 році я охрестилася, коли мені був 61 рік.

Феліса. Тепер мені 91 рік, я вдова і не маю стільки сил, як раніше. Все ж я читаю Біблію кожного дня, відвідую зібрання, якщо дозволяє здоров’я, і беру посильну участь у служінні.

Араселі. Мабуть, тому, що я була монашкою, мені подобається проповідувати всім священикам і монахам, яких зустрічаю у служінні. Я залишаю їм багато публікацій і маю цікаві розмови. Пригадую одного священика, який після кількох розмов сказав мені: «Араселі, я повністю погоджуюся з вами, але куди я піду у своєму віці? Що скажуть мої парафіяни і моя сім’я?» Я відповіла: «А що скаже Бог?» Він з сумом покивав головою — на той час він не знайшов у собі сил далі шукати правду.

Я пам’ятаю особливу подію в моєму житті, коли мій чоловік вперше сказав, що хоче піти зі мною на зібрання. Хоча йому було за 80, відтоді він ніколи не пропускав зібрань. Мій чоловік почав вивчати Біблію і став неохрещеним вісником. Я з приємністю згадую, як ми разом ішли на зібрання. Він помер за два місяці до дня, коли збирався охреститися.

Феліса. Одне з найбільших задоволень у житті — це бачити, як три мої молодші сестри, які спочатку противилися мені, стали моїми духовними сестрами. Нам надзвичайно подобається бути разом, розмовляти про нашого дорогого Бога Єгову і його Слово. Нарешті мої сестри і я об’єдналися духовно *.