Я народився у 1955 році і був третьою дитиною в сім’ї — в мене ще є двоє старших братів. Моє дитинство пройшло в місті Вантаа, що на південному узбережжі Фінляндії.

Мама стала Свідком Єгови за кілька років до мого народження. Батькові її нова віра не подобалась. Він забороняв мамі вивчати з нами Біблію і брати нас на зібрання. Але вона все одно розповідала нам про Єгову, тільки робила це тоді, коли батька не було поряд.

Ще маленьким хлопчиком я вирішив в усьому слухатися Єгови. Пам’ятаю, коли мені було сім років, у школі нам дали кров’яні млинці — традиційну фінську страву. Я навідріз відмовився їх їсти, і це дуже розлютило мою вчительку. Уявіть цю картину: однією рукою вона стискала мені щоки, щоб розкрити мого рота, а іншою намагалася впихнути в нього шматок млинця. Але я пручався як міг і зрештою вибив виделку з її руки.

Коли мені було 12, мій батько помер. Тоді в мене з’явилася можливість ходити на зібрання. Брати у зборі приділяли мені багато уваги, і це спонукувало мене рости духовно. Я почав кожного дня читати Біблію і з головою занурився у вивчення наших  публікацій. Завдяки цьому в 14-річному віці я охрестився. Це сталося 8 серпня 1969 року.

Закінчивши школу, я почав служити сталим піонером, а через кілька тижнів після цього переїхав у Піелавесі. Це місто лежить у центральній частині Фінляндії, і в той час там була велика потреба в проповідниках.

У Піелавесі я познайомився з дівчиною на ім’я Сіркка. Мене підкорила її скромність і духовність. Вона не шукала собі слави і не гналася за комфортним життям. Ми обоє хотіли якомога більше робити для Єгови і були готові прийняти від нього будь-яке завдання. Тож 23 березня 1974 року ми одружилися. Ми вирішили не влаштовувати собі медового місяця, а відразу переїхали в Карттулу, де потреба у проповідниках була ще більша, ніж в Піелавесі.

Дуже скоро ми з Сірккою переконалися: якщо шукати найперше Царства, Єгова дбатиме про всі твої матеріальні потреби (Матв. 6:33). Коли ми переїхали в Карттулу, в нас не було машини. Спочатку нам вистачало велосипедів. Але зими там такі холодні, а відстані такі великі, що без машини було просто не обійтися. От тільки вона була нам не по кишені.

Несподівано до нас приїхав мій брат. І знаєте що? Він залишив нам свою машину! Страховка була проплачена — заправляй і їдь. Ось так ми обзавелися власним транспортом.

Єгова показав нам, що дбати про наші матеріальні потреби буде він, а наша справа — служити інтересам Царства.

У 1978 році ми навчалися у Школі піонерів. Тоді Раімо Куоккенен a, який був нашим викладачем, заохотив нас подати заяву у «Гілеад». Тож ми поставили перед собою таку мету і взялися за англійську. Однак у 1980 році ми несподівано отримали запрошення служити у фінському Бетелі. Прийняти його означало відмовитись від «Гілеаду», адже в той час бетелівці  не навчалися в цій школі. Але ми хотіли служити там, де Єгова вважав за потрібне, тому поїхали в Бетель. Про «Гілеад» ми теж не забували і про всяк випадок продовжували вивчати англійську.

Через кілька років Керівний орган дозволив бетелівцям подавати заяви в «Гілеад», і ми одразу ж це зробили. Зрозумійте мене правильно: ми не збиралися втікати з Бетелю, нам там дуже подобалось. Ми просто хотіли дати Єгові можливість самому вирішити, де ми більше потрібні. Так ми опинилися у 79-му класі школи «Гілеад». У вересні 1985 року наше навчання закінчилося і ми отримали призначення в Колумбію.

У Колумбії нас призначили служити в Бетелі. Я дуже старався там прижитися, але через рік стало зрозуміло, що треба щось міняти. Уперше і востаннє у своєму житті я попросив братів дати нам інше призначення. Тож ми продовжили місіонерське служіння у місті Нейва (департамент Уїла).

Я завжди любив проповідувати. Коли був неодруженим піонером, я служив з ранку до ночі. Після одруження ми з Сірккою також могли проповідувати цілими днями. Іноді, опрацьовуючи віддалені території, ми ночували прямо в машині. Це дозволяло не витрачати час на дорогу і з самого ранку вирушати до людей.

У Нейві ми знову відчули ту радість від служіння, яку мали колись. Наш збір постійно зростав, а співпраця з місцевими братами і сестрами приносила велике задоволення. Ми завжди відчували їхню любов, повагу і вдячність.

Неподалік Нейви було кілька міст, в яких не жило жодного Свідка. Я постійно думав про те, як допомогти тим людям. Сам я туди поїхати не міг, адже точилася війна з повстанцями і чужим там було б небезпечно. Тож я молився, щоб Єгова допоміг комусь із тамтешніх жителів стати Свідком. Я уявляв, що це буде хтось, хто переїхав у Нейву. Тут він пізнає правду, духовно зміцніє і повернеться додому проповідувати. Але Єгова знайшов швидше вирішення.

Невдовзі я почав вивчати Біблію з хлопцем на ім’я Фернандо Гонсалес. Він жив у Альхесірасі — одному з тих міст, де не було жодного Свідка, а в Нейву, яка розташовувалась за 50 км, він їздив на роботу. Фернандо старанно готувався до кожного вивчення і відразу став відвідувати всі зібрання. Не пройшло і тижня з того часу, як ми почали вивчати, а він уже активно ділився своїми знаннями з усіма в Альхесірасі.

У січні 1990 року, провчившись шість місяців, Фернандо охрестився. Невдовзі він почав піонерське служіння. Тепер в Альхесірасі був місцевий вісник, і філіал міг призначити в цю територію спеціальних піонерів, не переживаючи за їхню безпеку.  У лютому 1992 року там було сформовано збір.

Фернандо проповідував не тільки у своєму рідному місті. Одружившись, він зі своєю жінкою Ольгою переїхав у Сан-Вісенте-дель-Кагуан, у якому також не було Свідків Єгови. З їхньою допомогою у тому місті теж з’явився збір. У 2002 році Фернандо призначили районним наглядачем, і вони з Ольгою залишаються в цьому служінні дотепер.

Цей випадок показав мені, наскільки важливо бути конкретним, молячись про справи, які стосуються служіння. Єгова може зробити те, що не під силу нам. Зрештою, це він є «Господарем жнив», а не ми (Матв. 9:38).

У 1990 році нам доручили виконувати роз’їзну працю. Наш перший район розташовувався у столиці Колумбії, Боготі. Спочатку ми переживали, що не впораємося з цим завданням. Ми з дружиною — звичайні люди без особливих талантів. До того ж ми не звикли до життя у метушливому мегаполісі. Але на нас сповнилися слова з Філіппійців 2:13, де сказано: «Бог, роблячи те, що йому до вподоби, зміцнює вас, щоб ви мали і бажання, і силу діяти».

Пізніше нас призначили в район, до якого належав Медельїн — місто, про яке я згадав на початку. Тамтешні мешканці настільки звикли до вуличного насилля, що воно їх зовсім не тривожило. Якось я вивчав Біблію з одним чоловіком, аж раптом на вулиці почалася стрілянина. Я вже був готовий впасти на підлогу, але чоловік, з яким я вивчав, незворушно читав абзац. Дочитавши, він вибачився і вийшов надвір, а потім повернувся з двома маленькими хлопцями і сказав: «Пробачте, але я мав забрати своїх дітей».

Це був далеко не єдиний випадок, коли нам було страшно. Одного разу під час служіння від дому до дому до мене підбігла Сіркка, бліда і налякана. Вона сказала, що в неї стріляли! Я аж здригнувся. Хоча пізніше ми зрозуміли, що стріляли не в неї, а в чоловіка, який проходив поряд.

Поступово ми навчилися жити в тих реаліях. Нас дуже заспокоювала сміливість і стійкість місцевих братів та сестер, які стикалися і з куди гіршими ситуаціями. Тож ми вирішили: якщо Єгова допомагає їм, він допомагатиме і нам. Ми з Сірккою прислуха́лися до порад місцевих старійшин, дотримувалися заходів безпеки, а решту залишили в руках Єгови.

Звичайно, не всі ситуації були такими страшними, як нам здавалося. Якось я розмовляв з одним чоловіком у нього вдома і почув, як надворі сваряться дві жінки. Мені зовсім не хотілося встрявати в чужу сварку, але той чоловік наполіг, щоб я пішов подивитись. Виявилося, що це кричали двоє папуг. Вони навчилися «сваритись» від жінок, які жили по сусідству.

У 1997 році мене призначили викладачем у Школі удосконалення служіння b. Мені завжди подобалося навчатися у теократичних школах, але я навіть уявити не міг, що матиму честь викладати в одній з них.

Пізніше я служив обласним наглядачем, а коли цей вид служіння скасували, знову став районним. Тож останні 30 років мого життя дуже насичені. Служіння роз’їзним наглядачем і викладачем у школах приносить мені багато радості. Щоправда, все не завжди йде так, як мені хотілося б.

Річ у тім, що в мене досить твердий характер. Він не раз допомагав мені у важких ситуаціях. Але часто від нього було більше шкоди, ніж користі, особливо коли мені доводилось вирішувати проблеми у зборах. Бувало, я так завзято заохочував інших до любові і поміркованості, що перегинав палицю. У ті моменти ставало очевидно, що мені й самому бракує цих рис (Рим. 7:21—23).

Бачити свої недоліки дуже неприємно. Іноді в мене просто опускалися руки (Рим. 7:24). Пам’ятаю, як одного разу я сказав Єгові, що з мене ніякий місіонер і, мабуть, мені ліпше повернутися у Фінляндію. Якраз того вечора в нас було зібрання. Те, що я на ньому почув, переконало мене, що я мушу продовжувати своє служіння і далі працювати над своїм характером. Мене досі вражає, як чітко Єгова відповів на мою молитву. А ще я дуже йому вдячний за те, що він так терпеливо допомагає мені боротися з моїми слабкостями.

Єгова дозволив нам з Сірккою більшу частину свого життя провести у повночасному служінні, і за це ми перед ним у неоплатному боргу. Також я не перестаю дякувати Єгові за мою прекрасну дружину, яка всі ці роки вірно мене любила і підтримувала.

Скоро мені виповниться 70, і я вже не зможу викладати в школах і служити роз’їзним наглядачем. Але мене це зовсім не засмучує. Я твердо переконаний, що для Єгови головне, аби ми скромно йому служили і любили його всім серцем (Мих. 6:8; Марка 12:32—34). А для цього не потрібно бути у світлі софітів.

Озираючись назад, я розумію, що всі свої завдання я отримував не тому, що кращий від інших або маю якісь надзвичайні здібності. Скоріше це був вияв незаслуженої доброти Єгови. Я маю багато недоліків, але попри це Єгова довіряв мені і допомагав виконувати моє служіння. Тож можна сказати, що завдяки моїм слабкостям стала явною сила Бога (2 Кор. 12:9).