Я народився в місті Сент-Пол (штат Міннесота, США) у 1954 році. Мої батьки були римо-католиками. Наша сім’я належала до середнього класу. Я був другим з п’яти дітей. Я навчався в католицькій школі, а також прислуговував у костелі біля вівтаря. Усе ж я майже нічого не знав про Біблію. Я вірив, що має бути Бог, який все створив, але повністю розчарувався в церкві.

Під час мого першого року навчання в Правовому коледжі імені Вільяма Мітчелла до мене додому завітало подружжя Свідків Єгови. Я був зайнятий пранням, і вони люб’язно погодилися прийти іншим разом. Коли вони повернулись, я поставив їм два запитання: «Чому поганим людям живеться ліпше, ніж добрим?» і «Що потрібно для щастя?» Свідки дали мені книжку «Правда, яка веде до вічного життя» і «Біблію. Переклад нового світу» в яскравій зеленій обкладинці. Також я погодився вивчати Біблію. У мене просто відкрилися очі. Я був вражений думкою про те, що Боже Царство — це саме той уряд, якого потребують люди на  землі. Я зрозумів, що людські уряди неспроможні вирішити проблеми у світі. Тому на землі стільки страждань, болю і несправедливості.

Я присвятився Єгові на початку 1982 року і пізніше того ж року охрестився на конгресі «Правда про Царство», який проходив у громадському центрі міста Сент-Пол. Наступного тижня в цьому ж громадському центрі я складав кваліфікаційний іспит для набуття права займатися адвокатською діяльністю. На початку жовтня я дізнався, що успішно склав цей іспит.

На конгресі «Правда про Царство» я зустрів брата Майка Річардсона, який служив у Бетелі в Брукліні. Він пояснив мені, що у Всесвітньому центрі створено юридичний офіс. Я пригадав слова ефіопського вельможі, записані в Дії 8:36, і запитав себе: «Що заважає мені попроситися працювати в юридичному офісі?» Тож я заповнив заяву на служіння в Бетелі.

Батькам не подобалося, що я став Свідком Єгови. Тато запитав мене, як робота на Товариство «Вартова башта» вплине на мою юридичну кар’єру. Я пояснив, що буду займатися волонтерською діяльністю і отримувати 75 доларів на місяць. Саме таке відшкодування тоді отримували в Бетелі.

Владнавши всі справи, пов’язані з моєю світською роботою, у 1984 році я розпочав бетелівське служіння в Брукліні (Нью-Йорк). Мене призначили в юридичний офіс, і це було дуже вчасно.

Театр «Стенлі» у Джерсі-Сіті (штат Нью-Джерсі) був придбаний у листопаді 1983 року. Брати звернулися за дозволом реконструювати системи електро- та водопостачання цієї будівлі. Зустрівшись з місцевими посадовцями, брати пояснили, що хочуть використовувати театр «Стенлі» для проведення конгресів Свідків Єгови. Виявилося, що не все так просто. Відповідно до норм, встановлених місцевою владою, культові споруди могли розташовуватися лише в житлових районах міста. Театр «Стенлі» належав до центральної ділової частини міста, тому міська влада відмовила в наданні дозволу. Брати подали скаргу на це рішення, але її не було прийнято до розгляду.

У перший тиждень мого служіння в Бетелі організація подала позов до федерального окружного суду, оскарживши відмову  в наданні дозволу. Оскільки перед тим я пропрацював два роки у федеральному окружному суді міста Сент-Пол (штат Міннесота), такі справи мені були добре знайомі. Один з наших адвокатів навів аргумент, що театр «Стенлі» використовувався для проведення різних громадських заходів — від показу фільмів до рок-концертів. Чому ж тоді закон забороняє проводити в ньому релігійні заходи? Федеральний окружний суд розглянув цю справу і постановив, що влада Джерсі-Сіті порушила нашу релігійну свободу. Суд зобов’язав місто видати нам необхідні дозволи. Тоді я побачив, що Єгова благословляє те, як наша організація використовує правові засоби, щоб сприяти виконанню його праці. Я дуже радів, що зміг зробити і свій внесок.

Брати здійснили грандіозну реконструкцію, і 8 вересня 1985 року, менш ніж через рік після початку реконструкції, у Залі конгресів Джерсі-Сіті відбувся випуск 79-го класу школи «Гілеад». Мені випала честь бути серед тих адвокатів, які тоді підтримали справи Царства своєю працею. Я отримав від цього набагато більше задоволення, ніж від юридичної діяльності, якою займався до Бетелю. Я і не здогадувався, скільки ще роботи чекає на мене в майбутньому. І я вдячний Єгові за те, що він удостоїв мене такої честі.

У 1980-х роках лікарні та окремі лікарі часто не зважали на бажання дорослих Свідків Єгови лікуватися без застосування препаратів крові. Ще важче в цьому плані було вагітним жінкам, оскільки судді нерідко вважали, що ці жінки не мають юридичного права відмовлятися від переливання крові. Судді наводили такий аргумент: якщо не перелити кров, новонароджена дитина може залишитися без матері.

Сестра Деніз Ніколо народила сина 29 грудня 1988 року. Після цього в неї почалася сильна кровотеча. Гемоглобін у неї впав нижче 50, і лікар запитав, чи вона погоджується на переливання крові. Сестра Ніколо відмовилася від переливання. Наступного ранку лікарня звернулася до суду, щоб отримати дозвіл на переливання крові, яке, на думку лікарів, було необхідним. Суддя без судового слухання надав лікарні такий дозвіл і навіть не повідомив про це ні сестрі Ніколо, ні її чоловіку.

У п’ятницю 30 грудня лікарі перелили кров сестрі Ніколо, незважаючи на заперечення її чоловіка та інших родичів, які були поруч з нею. Того ж вечора кількох родичів  і старійшин заарештували, звинувативши їх у тому, що вони оточили ліжко сестри Ніколо та не дозволяли лікарям перелити кров. У суботу зранку 31 грудня інформаційні агентства Нью-Йорка і Лонг-Айленду повідомили про їхній арешт.

У понеділок зранку я поговорив з головуючим суддею Мілтоном Молленом. Я виклав йому факти цієї справи, наголосивши, що суддя, який дав дозвіл на переливання крові, не провів слухання. Суддя Моллен попросив мене зайти до нього після обіду, щоб обговорити факти і закони, які стосуються справи. До судді Моллена я пішов з моїм наглядачем Філіпом Брамлі. Суддя також запросив на нашу розмову адвоката лікарні. Дискусія була напруженою. В якийсь момент брат Брамлі написав мені у своєму записнику: «Говори спокійніше». Тепер я розумію, що це була хороша порада, оскільки я занадто завзято спростовував аргументи адвоката.

Приблизно після годинної розмови суддя Моллен сказав, що наступного ранку ця справа буде розглядатися першою. Коли ми вже виходили, суддя Моллен сказав, що адвокату лікарні «завтра буде непереливки». Це означало, що адвокату нелегко буде довести свою позицію. Я відчув, наче Єгова запевняє мене, що в нас є всі шанси на перемогу. Як же мені було приємно, що Єгова послуговується нами для виконання своєї волі!

Ми до пізньої ночі готувалися до судового засідання. Будинок суду був лише в кількох кварталах від бруклінського Бетелю. Тому більшість з тих, хто працював у нашому невеликому юридичному офісі, пішли туди пішки. Коли четверо суддів вислухали наші аргументи, вони скасували рішення, яке дозволяло переливання крові. Суд виніс рішення на користь сестри Ніколо і постановив, що отримання судового рішення або проведення судового слухання без повідомлення відповідача порушує основні конституційні права.

Зрештою найвищий суд штату Нью-Йорк підтвердив право сестри Ніколо на безкровне лікування. Це одна з чотирьох виграних нами справ щодо безкровного лікування, які розглядалися судами в різних штатах США. І я дуже радів, що міг брати в них участь.  (Дивіться інформацію в рамці  «Перемоги у Верховних судах».) Крім того, разом з іншими адвокатами з Бетелю я був залучений у розгляд справ, пов’язаних з правом батьківської опіки, розлученням, нерухомим майном та використанням територій і споруд.

Коли я познайомився зі своєю майбутньою дружиною Деніз, вона була розлучена і сама виховувала трьох дітей. Вона працювала на світській роботі і служила піонером. У неї було нелегке життя, і мене дуже вразила її ревність у служінні Єгові. У 1992 році ми відвідали обласний конгрес «Носії світла» у Нью-Йорку, і я запропонував їй ближче познайомитися. Через рік ми одружилися. Моя дружина має духовний склад розуму і почуття гумору. Вона справжній дар від Єгови. Деніз винагороджує мене добром усі дні нашого спільного життя (Присл. 31:12).

Коли ми одружилися, дітям було 11, 13 і 16 років. Я хотів стати для них хорошим батьком, тому уважно прочитував і застосовував усі поради для нерідних батьків, які знаходив у наших публікаціях. Звичайно, виникали і труднощі. Але я радію, що діти почали ставитися до мене як до надійного друга і люблячого батька. Двері нашого дому були відкриті для друзів наших дітей, і нам дуже подобалося, що у нас завжди було повно молоді.

У 2013 році ми з Деніз переїхали у Вісконсин, щоб піклуватися про літніх батьків. На моє здивування, я зміг і далі служити в Бетелі. Мене запросили як тимчасового добровольця допомагати організації в юридичних питаннях.

У вересні 2018 року я помітив, що часто кашляю. Місцевий лікар оглянув мене, але так і не зрозумів, у чому причина. Пізніше інший лікар порадив мені звернутися до невролога. У січні 2019 року невролог попередньо діагностував у мене рідкісне захворювання нервової системи, яке називають прогресуючим супрануклеарним паралічем (ПСП).

Через три дні, катаючись на ковзанах, я зламав собі правий зап’ясток. Я катався на ковзанах усе своє життя, і це була для мене звична справа. Тож я зрозумів, що в мене починається порушення рухових функцій. Я просто дивувався, як швидко прогресує моє захворювання, яке вражає мою здатність розмовляти, рухатися і ковтати.

Я дуже тішуся, що як адвокат міг робити свій скромний внесок у підтримку справ Царства. Крім того, я не раз мав можливість публікувати свої статті в професійних виданнях, а також виступати на семінарах з судової медицини, які проходили в різних країнах світу. Так я захищав право служителів Єгови вибирати безкровні методи терапевтичного і хірургічного лікування. Якщо перефразувати слова з Луки 17:10, то «я нікчемний раб, бо зробив те, що повинен був зробити».