Моє дитинство проходило в Торонто. Тато належав до Об’єднаної церкви Канади і був старійшиною у місцевій громаді. Кожних вихідних він відправляв мене з сестрою до недільної школи. Після занять, об 11:00, ми разом з ним ішли до церкви на проповідь, а по обіді мама брала нас до Залу Царства. Тож нам було нескладно побачити різницю між двома релігіями.

Мама поділилася своїми новими переконаннями з давніми друзями, Бобом і Маріон Гатчесонами, і вони теж прийняли правду. У 1958 році Гатчесони взяли мене разом з їхніми трьома синами на восьмиденний міжнародний конгрес «Божественна воля», що проходив у Нью-Йорку. Тепер я розумію, яких зусиль це їм коштувало, але той конгрес запам’ятався мені на все життя.

У мої підліткові роки ми жили на фермі. Мені дуже подобалося дбати про тварин, і я почав роздумувати над тим, щоб піти вчитися на ветеринара. Якось мама згадала про це в розмові з одним старійшиною. Тоді він по-дружньому нагадав мені, що ми живемо в «останні дні», і заохотив подумати, як багаторічне навчання в університеті вплине на мої стосунки з Єговою  (2 Тим. 3:1). Зрештою я вирішив відмовитися від вищої освіти.

Тож питання, чим мені займатися після закінчення школи, залишалося відкритим. Хоча я ходив у служіння кожних вихідних, мені не подобалося проповідувати і піонером я себе не бачив. Мій тато і дядько, які не були Свідками Єгови, переконували мене влаштуватись у провідну страхову компанію в Торонто. Дядько був там не останньою людиною, тому я вирішив погодитись.

На тій роботі я постійно працював понаднормово і багато часу проводив з невіруючими. Через це я пропускав зібрання і рідко ходив у служіння. Жив я тоді зі своїм дідусем, який теж не був Свідком. Згодом він помер і мені довелося шукати нове житло.

Тоді мене взяли до себе Гатчесони. Вони були для мене наче батьки і допомагали мені рости духовно. Я охрестився в 1960 році разом з їхнім сином Джоном. Невдовзі Джон почав служити піонером і заохочував мене теж бути активнішим у служінні. Тож я почав робити духовний поступ, це помітили брати у зборі, і зрештою вони призначили мене відповідальним за Школу теократичного служіння a.

У 1966 році я одружився з Ренді Палмер Берг — ревною піонеркою, яка палала бажанням служити там, де є більша потреба. Через деякий час нас запримітив районний наглядач і запропонував нам переїхати в місто Орілья (провінція Онтаріо), щоб допомогти тамтешньому зборові. Тож ми спакували речі і вирушили в дорогу.

Ще до переїзду Ренді встигла заразити мене своїм запалом, тож в Орільї я відразу приєднався до лав піонерів. Коли я став вкладати в проповідування усе серце, служіння почало приносити мені набагато більше радості. Це таке задоволення — показувати людям уривки з Божого Слова і бачити, як біблійні істини  торкаються їхнього серця! В Орільї ми навіть мали честь допомогти одному чудовому подружжю змінити своє життя і присвятитися Єгові.

Якось, під час поїздки до Торонто, я познайомився з братом Арнольдом Макнамарою, який служив у Бетелі. Він запитав, чи ми не хотіли би стати спеціальними піонерами. Я відразу ж відповів: «Звичайно! Тільки якщо нас не пошлють у Квебек». У той час англомовні канадці, в тому числі я, мали упередження до цієї франкомовної провінції. Там точилися громадянські заворушення і діяв політичний рух за від’єднання Квебеку від Канади.

У відповідь Арнольд сказав: «Але зараз філіал посилає спеціальних піонерів тільки у Квебек». Після цих слів я швидко передумав, тим більше що Ренді давно хотіла там служити. Згодом я зрозумів, що це було одне з найкращих рішень у нашому житті.

Після п’ятитижневого курсу французької мови я, Ренді і ще одне подружжя поїхали до Рімускі. Це місто розташовується приблизно за 540 км на північний схід від Монреаля, найбільшого міста в провінції Квебек. Хоч ми і пройшли навчання, наша французька була, м’яко кажучи, не ідеальна. Пам’ятаю, як на одному зібранні я зачитував оголошення, в якому говорилося, що на найближчому конгресі буде багато «делегатів з Австрії». Але я обмовився і оголосив, що на конгрес приїдуть «делегати-страуси».

В Рімускі ми поселилися у великому будинку із сімома спальнями. Окрім нас чотирьох там ще жило подружжя Юбердо, яке винаймало той будинок, дві їхні доньки і чотири ревні незаміжні сестри. Ми всі разом скидалися на оренду. Наш будинок мав колони і був білого кольору, тому ми називали його «Білим домом». Зазвичай нас там мешкало від 12 до 14 осіб. Як спеціальні піонери, ми з Ренді ходили в служіння зранку, в обід і ввечері. Тому ми тішилися, що в нас завжди були напарники, навіть холодними зимовими вечорами.

Ті віддані піонери стали для нас як рідні. Ми любили разом проводити час: іноді сиділи біля багаття, а іноді влаштовували день вареників — збиралися на кухні, місили тісто і ліпили вареники з різними начинками. Один з братів був музикантом, тож по суботніх вечорах ми собі співали і танцювали.

Місто Рімускі виявилося дуже плідною територією. За п’ять років, які ми там провели, охрестилося кілька наших зацікавлених, і це принесло нам багато радості. У результаті збір виріс десь до 35 вісників.

Служіння в Квебеку було для нас прекрасною школою. Ми бачили, як Єгова благословляв наші зусилля в проповідуванні і допомагав нам задовольняти свої матеріальні потреби. Крім того, ми полюбили франкомовних людей, їхню мову та культуру, а завдяки цьому навчилися ширше «відкривати свої серця» (2 Кор. 6:13).

Але несподівано філіал попросив нас переїхати в місто Тракаді, що на східному узбережжі провінції Нью-Брансвік. Однак було кілька проблем. Якраз перед тим ми уклали угоду про  оренду житла, а я ще й кілька годин на тиждень працював шкільним учителем. До того ж ми хотіли допомогти своїм зацікавленим, які недавно стали вісниками. А ще наш збір якраз почав будувати Зал Царства.

Ми молилися всі вихідні і вирішили поїхати до Тракаді в розвідку. Це місто дуже відрізнялося від Рімускі, але ми подумали так: якщо Єгова хоче, щоб ми туди переїхали, то ми переїдемо. Ми випробували Єгову і побачили, як він усуває кожну перешкоду на нашому шляху (Мал. 3:10). Як завжди, духовність моєї Ренді, її саможертовний дух і відмінне почуття гумору зробили наш переїзд набагато приємнішим.

Єдиним старійшиною в тамтешньому зборі був Роберт Росс. Вони з дружиною Ліндою переїхали в Тракаді як піонери і вирішили залишитися там навіть після народження дитини. При тому, що Роберт з Ліндою виховували сина, вони ще й примудрялися часто приймати гостей і активно проповідувати. Це подружжя було справжнім прикладом для нас.

Після двох років служіння в Тракаді ми знову отримали несподіване запрошення — в роз’їзне служіння. Перші сім років ми відвідували англомовні збори, а потім нас призначили у франкомовний район в Квебеку. Леонс Крепо b, який служив там обласним наглядачем, завжди хвалив мене за мої промови, але потім додавав: «Як би зробити їх ще практичнішими?» Завдяки йому я навчився доносити думки більш конкретно і зрозуміло.

Один з моїх найяскравіших спогадів пов’язаний з міжнародним конгресом «Переможна віра», який проходив 1978 року в Монреалі. Тоді я служив у відділі харчування. Мало того, що ми чекали аж 80 000 делегатів, та ще й наша робота була організована по-новому. Змінилося все: і обладнання, і меню, і метод приготування їжі. У нас було приблизно 20 величезних холодильників, які періодично виходили з ладу. Підготовку до першого дня конгресу довелося починати після півночі, тому що перед тим на стадіоні проходив спортивний матч. Щоб вчасно приготувати сніданок, ми починали розігрівати духовки ще вдосвіта. Робота забирала всі сили, але мене надихав приклад моїх співпрацівників, у яких  старанність та зрілість доповнювалися добрим почуттям гумору. Ми дуже здружилися за ці дні і досі підтримуємо близькі стосунки. Я безмежно радий, що міг взяти участь у цьому конгресі. Для Квебеку це була історична подія, адже в 1940-х і 50-х роках у цій провінції нас жорстоко переслідували.

Я багато чого навчився від братів, з якими співпрацював під час великих конгресів у Монреалі. Одним з них був Дейвід Сплейн, який тепер служить у Керівному органі. Колись він був наглядачем конгресу, а потім цей обов’язок доручили мені, але брат Дейвід дуже мене підтримував і в усьому мені допомагав.

У 2011 році, після 36 років роз’їзного служіння, мене призначили викладачем Школи для старійшин збору. За два роки ми з Ренді переїжджали 75 разів, але ці жертви були того варті. Я бачив, як під кінець кожного тижня старійшин переповнювала вдячність. Вони були вражені тим, як сильно Керівний орган турбується про їхню духовність.

Пізніше я був викладачем у Школі для проповідників Царства. Під час навчання у студентів був дуже напружений графік: треба було кожного дня сім годин сидіти в класі, потім три години займатися вдома, а ще й готувати чотири-п’ять виступів на тиждень. Багатьом братам і сестрам такий темп давався важко, і ми з іншим викладачем казали їм, що без допомоги Єгови його дійсно не витримати. І кожного разу студенти переконувалися, що, коли покладаєшся на Єгову, неможливе стає можливим.

Мама приділяла багато уваги своїм зацікавленим, і це допомагало їм робити духовний поступ. Їй навіть вдалося змінити татове ставлення до правди. Через три дні після її смерті тато здивував нас тим, що прийшов на публічну промову. Він продовжував ходити на зібрання наступні 26 років. Хоча тато так і не охрестився, старійшини розповідали мені, що він завжди першим приходив до Залу Царства.

Приклад мами неабияк вплинув і на моїх трьох сестер. Усі вони разом з чоловіками вірно служать Єгові. Дві з них трудяться в Бетелі — одна в Португалії, а інша в Гаїті.

Зараз ми з Ренді служимо спеціальними піонерами в Гамільтоні (провінція Онтаріо). Коли ми були в роз’їзному служінні, то ходили на повторні відвідини і біблійні вивчення інших вісників. А тепер ми із задоволенням спостерігаємо за духовним ростом наших зацікавлених. У зборі ми знайшли багато нових друзів і дуже підбадьорюємося, коли бачимо, як Єгова підтримує їх і в сумні, і в радісні періоди життя.

Я надзвичайно вдячний усім братам і сестрам, які цікавилися мною і приділяли мені так багато уваги. Ми з Ренді теж стараємося щиро турбуватися про інших і допомагати їм реалізовувати свій духовний потенціал (2 Кор. 7:6, 7). Наприклад, в одній сім’ї мама, син і донька служили сталими піонерами. Я поцікавився в батька, чи він не хотів би до них приєднатись. Він відповів, що хтось же має дбати про цих трьох піонерів. А я запитав: «Невже ти можеш подбати про них краще, ніж Єгова?» За півроку він вже був піонером.

Ми з Ренді будемо і далі розповідати «поколінню прийдешньому» про «дивовижні діла» Єгови (Пс. 71:17, 18). Сподіваємося, служіння принесе їм стільки ж радості, скільки і нам.