Перш ніж ви дізнаєтеся, чим закінчилася ця історія, дозвольте розповісти, як я розпочав повночасне служіння.

Я народився 1942 року на прекрасному острові Кюрасао, що в Карибському морі. Мій батько був з Суринаму, а на Кюрасао перебрався в пошуках роботи. За кілька років до мого народження він став одним з перших Свідків Єгови, які охрестилися на цьому острові a. Пригадую, як кожного тижня тато збирав нас, п’ятьох дітей, і вивчав з нами Біблію, хоча, звичайно, це було нелегко. Згодом, коли мені було 14, ми всією сім’єю переїхали в Суринам, щоб доглядати за нашою бабусею.

У Суринамі я подружився з ревними братами й сестрами, які були на кілька років старші за мене і служили сталими піонерами. Я бачив, як сяяли їхні очі, коли вони розповідали цікаві випадки зі свого служіння. Після зібрань ми любили спілкуватися на біблійні теми і нерідко вели розмови, сидячи на вулиці під зоряним небом. Ці друзі допомогли мені зрозуміти, чого я хочу від життя, і я вирішив присвятити себе служінню Єгові. Тож у 16 років я охрестився, а у 18 став піонером.

Служачи сталим піонером, я здобув цінний досвід, який згодом став мені у пригоді в інших видах повночасного служіння. Перше, що я засвоїв,— треба завжди ділитися своїми знаннями з іншими. Коли я почав служити піонером, мене взяв під своє крило місіонер Віллем ван Сейл b. Він старанно вчив мене виконувати  різні обов’язки у зборі. Тоді я і не здогадувався, наскільки своєчасним було це навчання. Уже наступного року мене призначили спеціальним піонером, і я мав дбати про невеличкі групи, розкидані по джунглях Суринаму. Який же я був вдячний братам за те, що вони ділилися зі мною своїм досвідом! Відтоді я теж не шкодую часу, щоб навчати інших.

Друге, чого я навчився,— вести просте життя і добре все планувати. На початку кожного місяця ми з моїм напарником складали список усього, що нам потрібно на місяць. Потім один з нас вирушав у далеку подорож до столиці й робив покупки. Нам треба було мудро витрачати гроші, які ми отримували як спеціальні служителі, і розподіляти продукти так, щоб їх вистачило до кінця місяця. Ми були далеко від цивілізації, і якби нам чогось забракло, то навряд чи б нам хтось допоміг. Я впевнений, що навички, які я здобув тоді, ще будучи юнаком, допомогли мені зосереджуватися на служінні Єгові впродовж усього мого життя.

Третє, що я зрозумів,— людям краще проповідувати їхньою рідною мовою. Я з дитинства знав англійську, нідерландську, пап’яменту і сранан-тонго (мову, якою розмовляють у Суринамі). Але я помітив, що місцеві мешканці краще відгукуються на добру новину, якщо розмовляти з ними їхньою мовою. Тож я намагався опанувати місцеві мови, хоч деякі з них давалися мені важко, наприклад мова сарамакка, у якій є високі та низькі тони. Але мої зусилля не були марними. Проповідуючи добру новину різними мовами, я зміг торкнутися сердець багатьох людей.

Звичайно, не обходилося без курйозів. Наприклад, одного разу я хотів запитати зацікавлену, яка розмовляла мовою сарамакка, чи її досі турбують болі в животі, а насправді запитав, чи вона вагітна. Не дивно, що та жінка не оцінила моєї люб’язності. Я робив ще багато помилок, але все одно завжди старався розмовляти з людьми їхньою мовою.

У 1970 році мене призначили районним наглядачем. У перший рік свого служіння я відвідував віддалені групи і виголошував промову «Екскурсія по Всесвітньому центру Свідків Єгови», яка включала в себе показ слайдів. До цих груп я і ще кілька братів добиралися річками на довгому дерев’яному човні. На нього ми вантажили генератор, каністру з бензином, гасові лампи і проектор. Потім це все ще треба було якось донести до місця, де проводилося зібрання. Але найбільше з цих подорожей мені запам’яталися не труднощі, а те, який захват промова і слайди виклика́ли в людей. Я був такий щасливий, що міг ближче познайомити їх з Єговою і земною частиною його організації! Хоча я втомлювався фізично, зате дуже відсвіжався духовно.

З одного боку, я бачив переваги в тому, що був неодружений, а з іншого — відчував, що мені потрібна людина, яка буде поряд зі мною все життя. Тож я почав конкретно молитися про дружину, яку б не злякало повночасне служіння в джунглях і яка могла б зберігати радість за різних обставин. Десь через рік я почав зустрічатися з Етель — саможертовною спеціальною піонеркою. Вона з дитинства захоплювалася апостолом Павлом і хотіла так само, як він, віддавати служінню всю себе. У вересні 1971 року ми одружилися, і Етель приєдналася до мене в районному служінні.

Етель виростала в незаможній сім’ї, тому вона швидко пристосувалася до роз’їзного служіння в джунглях. Вирушаючи до зборів, ми брали з собою лише найнеобхідніші речі. Для нас стало звичною справою митися і прати одяг у річці. А ще ми привчилися їсти все, що нам готували господарі,— ігуан, піраній чи щось інше, що можна було зловити в місцевих лісах та річках. Якщо не було тарілок, ми використовували бананове листя, а якщо не було приборів, їли руками. Нам доводилося іти на багато жертв, але це лише допомагало нам плести міцну потрійну мотузку — зближатися з Єговою та одне з одним (Еккл. 4:12). Ми дуже цінуємо ті роки і ні на що їх не проміняли б!

Випадок, який я згадав на початку, стався, коли ми поверталися додому після візиту до однієї віддаленої групи. На якийсь момент наш човен повністю занурився під воду. Я сильно злякався, але, на щастя, ми не випали за борт, та й на нас були рятувальні жилети. Хоча ми і залишилися на плаву, човен був повен води, і її треба було чимось вичерпати. З підхожих ємностей у нас були тільки  каструлі з їжею, тож нею довелося пожертвувати.

Залишившись без їжі, ми вирішили зловити якоїсь риби, але в нас нічого не виходило. Тоді ми помолилися до Єгови і попросили дати нам «хліба на цей день». Відразу після цього один брат закинув волосінь і зловив велику рибину, якої вистачило на нас п’ятьох. Тож того вечора ми лягли спати ситими.

Провівши п’ять років у роз’їзному служінні, ми з Етель отримали несподіване благословення: ми дізналися, що станемо батьками. Моїй радості не було меж! Водночас я трохи переживав, як складеться наше подальше життя. В будь-якому разі ми хотіли залишатися в повночасному служінні якомога довше. У 1976 році народився наш старший син, Етніїл, а через два з половиною роки — молодший, Джованні.

У той час в Суринамі була велика потреба в братах, і філіал все так організував, щоб я міг продовжувати служити районним наглядачем і дбати про сім’ю. Поки сини були малі, мене призначали в райони з меншою кількістю зборів. Пару тижнів на місяць я виконував обов’язки районного наглядача, а решту часу проводив з сім’єю і служив піонером у зборі, в який нас призначили. Коли я робив візити по сусідству, то брав Етель та хлопців з собою, а коли вирушав у джунглі, вони залишалися вдома.

Мені доводилось поєднувати відразу три ролі: чоловіка, батька і районного наглядача. А це вимагало організованості й доброго планування. Кожного тижня в нашій сім’ї проходило вивчення Біблії. Коли я був удома, то проводив його сам, а коли відвідував збори в джунглях, за мене це робила Етель. Ми старались якомога більше часу проводити всією сім’єю: грали з хлопцями в ігри або ходили гуляти. Готуючись до своїх теократичних завдань, я нерідко засиджувався до пізньої ночі. А Етель, як добра дружина з Прислів’я 31:15, вставала ще перед світанком, щоб приготувати нам сніданок. Завдяки цьому ми встигали разом поснідати й обговорити денний вірш ще до того, як хлопці йшли до школи. Який  я радий, що в мене така саможертовна дружина, яка завжди допомагає мені виконувати мої обов’язки!

Ми з Етель доклали немало зусиль, щоб прищепити нашим хлопцям любов до Єгови і до служіння. Нам дуже хотілося, щоб вони служили повночасно і щоб це було їхнє власне рішення. Звичайно, коли ми розповідали їм про повночасне служіння, то не малювали все в рожевих фарбах, але завжди підкреслювали, скільки воно приносить радості і як Єгова благословляє нашу сім’ю. Також ми знайомили наших синів з братами й сестрами, які ставили Єгову на перше місце у своєму житті.

Єгова завжди дбав про нашу сім’ю. Звичайно, я теж не сидів без діла. Мені дуже допомагало вміння планувати свої витрати, яке я здобув, коли служив спеціальним піонером у джунглях. Але іноді нам все одно було важко зводити кінці з кінцями. Наприклад, під кінець 1980-х — на початку 1990-х у Суринамі точилася громадянська війна. Тоді було складно дістати навіть найнеобхідніші речі. Усе ж Єгова нас не покинув. Ми можемо розповісти багато випадків, коли ми відчували на собі його руку (Матв. 6:32).

Служіння Єгові зробило наше життя щасливим і насиченим. Ми завжди бачили, як він підтримує нас. Ми пишаємося своїми синами й дуже раді, що змогли виховати їх у правді. Вони пішли нашими стопами і теж служать повночасно. Етніїл і Джованні отримали навчання в теократичних школах, а зараз разом із дружинами служать в суринамському філіалі.

Ми з Етель уже не молоді, але й далі активно служимо Єгові, тепер — як спеціальні піонери. Ми настільки зайняті, що я й досі не маю часу навчитися плавати! Але мені подобається таке життя. Озираючись назад, можу впевнено сказати, що я ні про що не шкодую. Розпочавши повночасне служіння в юні роки, я прийняв найліпше рішення у своєму житті.