Пол. Нашій радості не було меж, коли в листопаді 1985 року ми сіли на літак у Ліберію: нас призначили туди місіонерами. Літак зробив зупинку в Сенегалі. Енн сказала: «Уявляєш, всього через годину ми будемо в Ліберії!». Але тут прозвучало оголошення: «Пасажири, які прямують у Ліберію, мають покинути літак. У Ліберії стався державний переворот, тому літак не буде робити там посадку». Протягом 10 днів ми залишалися в місіонерському домі в Сенегалі. У новинах повідомляли про масові вбивства в Ліберії, про те, що там введено комендантську годину і що тих, хто її порушує, розстрілюють на місці.

Енн. Ми не з тих, хто любить пригоди. А я взагалі з дитинства була страшна боягузка. Я і досі нервую, навіть коли просто переходжу дорогу. Хоча ми розуміли, що в Ліберії небезпечно, ми все одно збиралися туди їхати.

Пол. Ми з Енн народилися на заході Англії. Наші сім’ї жили дуже близько одна від одної — за вісім кілометрів. Відразу після закінчення школи і я, і Енн почали служити піонерами. Мої батьки і мама Енн завжди хотіли, щоб ми стали піонерами. І вони повністю підтримували наше бажання присвятити життя повночасному служінню. Коли мені було 19, мене запросили в Бетель. У 1982 році я одружився з Енн, і вона теж почала служити в Бетелі.

Енн. Ми любили Бетель, але завжди мріяли проповідувати там, де мало Свідків. Разом з нами у Бетелі були колишні місіонери. Спілкування з ними пробудило і в нас бажання стати місіонерами. Ми молились про це до Єгови кожного вечора протягом трьох років. Як же ми зраділи, коли у 1985 році нас запросили вчитися у 79-му класі «Гілеаду»! Після навчання нас призначили в Ліберію.

Пол. Як тільки відновили рейси в Ліберію, ми сіли на перший же літак. У країні далі було  неспокійно і діяла комендантська година. Люди жили в постійному напруженні. Паніку міг спричинити навіть звук гучного вихлопу машини на базарі. Щовечора ми читали книгу Псалмів, щоб не піддаватися страху. І все ж служіння в Ліберії нам дуже подобалось. Енн кожного дня проповідувала, а я працював у Бетелі. Мені пощастило співпрацювати з Джоном Черуком a. Цей брат давно жив у Ліберії і дуже добре знав обставини братів і сестер. Я багато від нього навчився.

Енн. Ми дуже швидко полюбили Ліберію. Наше серце підкорили брати і сестри: прості, щирі, відкриті, віддані Єгові. Вони стали нашою сім’єю. Вони допомагали нам пристосуватись до нових обставин і стали для нас великою підтримкою. А проповідування було суцільним задоволенням. Люди хотіли розмовляти з нами якнайдовше і ображалися, коли ми від них ішли. Прямо на вулиці люди обговорювали між собою біблійні думки. Кожен міг підійти і приєднатись до розмови. Ми мали дуже багато біблійних вивчень. Трудність була лише одна: встигати їх проводити.

Пол. У 1989-му, після чотирьох відносно спокійних років, у Ліберії вибухнула громадянська війна. 2 липня 1990 року бойовики захопили район, в якому був Бетель. Три місяці ми не мали зв’язку з нашими рідними і Всесвітнім центром. За межами Бетелю панував хаос, бракувало харчів, жінок ґвалтували. Війна не вщухала 14 років і охопила всю країну.

Енн. Люди з різних племен вбивали одні одних. Вулицями ходили озброєні до зубів бойовики у химерному одязі. Вони заходили в кожен дім і забирали все, що хотіли. Для них вбити людину було не важче, ніж зарізати курку. Багатьох вбивали на блокпостах — мертві тіла складали на купи. Це відбувалось і неподалік Бетелю. Серед загиблих були і Свідки Єгови, у тому числі два місіонери.

Ризикуючи життям, Свідки з різних племен переховували одні одних. Місіонери і бетелівці також переховували братів і сестер. Ті, хто знайшов прихисток в Бетелі, спали в коридорах і офісах на першому поверсі і в кімнатах бетелівців на другому. У нашій кімнаті ми прийняли сім’ю із сімох людей.

Пол. Кожного дня бойовики приходили в Бетель, щоб перевірити, чи ми не ховаємо когось. У нас було четверо чергових. Двоє виходили до  брами, а двоє спостерігали за ними з вікна. Ті, хто виходив, в разі небезпеки подавали сигнал. Якщо бойовики були агресивні, чергові схрещували руки за спиною. Це означало, що треба швидко сховати братів і сестер.

Енн. Одного дня в Бетель увірвалася група розлючених бойовиків. Ми з однією сестрою зачинилися у ванній кімнаті. Там у нас була шафа з потайним відсіком, куди протиснулася сестра. Бойовики з автоматами почали гримати у двері ванної. Пол намагався їх зупинити: «Там моя дружина. Вона зараз вийде». Тим часом я поспіхом закривала потайний відсік і ставила на місце полички та все, що на них було. Бойовики могли почути шум і щось запідозрити. Мене почало трясти з голови до ніг. Я боялася відкрити двері у такому стані. Я мовчки помолилася до Єгови про допомогу. Коли я нарешті відкрила двері, то була навдивовижу спокійна. Я привіталася з бойовиками. Один з них відштовхнув мене, пішов прямо до шафи, відкрив її і поперевертав усе на полицях. На диво, він нічого підозрілого не помітив. Бойовики обшукали інші кімнати, обійшли горище, але нікого не знайшли.

Пол. Кілька місяців було обмаль їжі. Часто ми не мали чим поснідати, але в нас завжди було ранкове поклоніння. Думки з Біблії давали нам сил прожити ще один день.

Якби в нас закінчилися всі запаси і нам довелося піти на пошуки їжі та води, ті, кого ми переховували, могли загинути. Але Єгова робив для нас чудеса: ми отримували те, що потрібно, і тоді, коли потрібно! Єгова піклувався про нас і допомагав не піддаватися страху.

Ситуація в країні погіршувалася, і серед мороку війни світло правди сяяло ще яскравіше. Братам і сестрам не раз доводилося тікати, щоб врятувати своє життя. І все ж тяготи війни не зламали їхньої віри. Вони навіть казали, що війна — це підготовка до великого лиха. Старійшини та молоді брати мужньо допомагали іншим вісникам. Свідки трималися разом, хоч би де опинялися. Усі ревно проповідували. Також вони споруджували Зали Царства з підручних матеріалів і проводили там зібрання. Серед океану розпачу зібрання були острівцями розради і надії. Проповідування теж додавало братам і сестрам емоційних сил. Мене дуже зворушувало, що, коли ми розподіляли гуманітарну допомогу, брати і сестри в першу чергу просили сумки для проповідування, а не одяг. Добра новина несла розраду травмованим війною людям. Вони помічали, що Свідки вирізняються добротою і не втрачають надії на краще. Свідки були наче світло в темряві (Матв. 5:14—16). Завдяки тому що брати і сестри постійно проповідували, правду пізнав навіть дехто з бойовиків.

Пол. П’ять разів нам доводилося покидати Ліберію: три рази на короткий час і ще два рази — по року. Одна місіонерка добре виразила наші почуття: «В “Гілеаді” нам говорили, що треба всім серцем полюбити братів і сестер в країні, куди нас призначено. І ми щиро їх полюбили. Тому біль від розлуки розривав серце». Ми переїжджали недалеко — в сусідні країни. І, на щастя, в нас була можливість далі допомагати братам і сестрам в Ліберії.

Енн. Одного дня у травні 1996 року ми і ще двоє Свідків виїхали з філіалу на бетелівському автомобілі. Ми мали з собою багато важливих документів філіалу. Ми планували дістатися в інший кінець міста — за 16 кілометрів від Бетелю, де було безпечніше. У той час в місті почалися вуличні бої. Розлючені бойовики почали стріляти в повітря, зупинили нашу машину, трьох із нас витягнули з неї, а Пол залишився всередині. Бойовики сіли в машину і поїхали з ним геть. Ми стояли в заціпенінні. Раптом ми побачили, як, пробираючись крізь натовп, до нас іде Пол. З його чола текла кров. Нас огорнув жах: Пола застрелили! Але він ішов — значить, він живий! Виявилось, один з бойовиків ударив його, коли виштовхував з машини. На щастя, рана була неглибока.

Неподалік від нас стояла військова вантажівка, в яку набилося багато людей. Усі були налякані. Всередині не лишилося місця, тож ми як могли вхопилися за кузов. Водій рвонув з місця — і ми ледь не попадали на землю. Ми благали його зупинитися, але він зі страху нікого не слухав. Усю дорогу ми з усіх сил трималися за кузов. А коли нарешті вантажівка зупинилася, нас трясло від фізичного і нервового перенапруження.

Пол. Виснажені, у брудному рваному одязі ми дивилися один на одного і не могли повірити, що живі. Заночували ми просто неба біля продірявленого кулями вертольота. Хоч він і виглядав украй ненадійно, наступного дня ми дісталися на ньому в Сьєрра-Леоне. Ми були раді, що залишилися в живих, але дуже переживали за братів і сестер в Ліберії.

Енн. В Бетелі у Фритауні (столиці Сьєрра-Леоне) ми були у безпеці. Нас оточили турботою. Але в мене почали виникати флешбеки — яскраві нав’язливі спогади про пережиті жахіття. Вдень я була перезбуджена, постійно відчувала страх. Усе навколо здавалось несправжнім. Вночі мене починало трусити, кидати в холодний піт. З’являлося відчуття, що от-от станеться щось жахливе. Було важко дихати. Пол обіймав мене і молився зі мною. Ми співали пісні Царства, доки я не переставала тремтіти. Мені здавалося, що я божеволію. Я сумнівалася, що зможу служити місіонеркою.

А далі сталося щось дивовижне. Не минуло й тижня, як ми отримали два журнали. Один — «Пробудись!» за 8 червня 1996 року. В ньому я прочитала статтю «Як жити з приступами паніки». Я зрозуміла, що́ зі мною відбувається. А в другому журналі, у «Вартовій башті» за 15 травня 1996 року, була стаття «Звідки в них береться сила?». На ілюстрації було зображено метелика з пошкодженим крильцем. Метелик може літати і збирати нектар, навіть якщо з його крилець майже нічого не лишилося. Ті, хто має глибокі душевні рани, можуть, так би мовити, літати і навіть допомагати іншим завдяки духу Єгови. Через ці журнали Єгова дав мені те, чого я найбільше тоді потребувала (Матв. 24:45). Я шукала схожі статті, і з часом у мене зібралася ціла колекція. Думки з цих статей дуже мені допомагали. З часом симптоми посттравматичного синдрому почали зникати.

Пол. Ми кожного разу з радістю поверталися додому в Ліберію. У 2004 році минуло майже 20 років відтоді, як ми почали служити в Ліберії. Війна закінчилась. Планувалася реконструкція філіалу. Але несподівано нас призначили в іншу країну.

Спочатку ця новина засмутила нас. Ми дуже прив’язалися до місцевих братів і сестер. Вони стали нам як рідні. Нам так не хотілося розлучатися з ними! Але ми пригадали, що вже  розставалися з дорогими нам людьми — тоді, коли їхали вчитися у школі «Гілеад». Ми переконалися, що, коли робиш так, як хоче Єгова, він обов’язково благословить тебе. З такими думками ми поїхали в сусідню Гану.

Енн. Ми не могли стримати сліз, коли їхали з Ліберії. Один літній брат на ім’я Френк на прощання сказав: «Забудьте про нас». І відразу додав: «Ми знаємо, ви нас ніколи не забудете. Але вам тепер треба всім серцем полюбити братів і сестер там, де ви будете служити. Це воля Єгови». Його слова допомогли нам настроїтись на життя в незнайомій країні, де нас майже ніхто не знав.

Пол. Ми відразу полюбили братів і сестер в Гані. У цій країні було багато Свідків. Вони були віддані Єгові і міцні духовно. Ми багато чого від них навчились. Після того як ми прослужили в Гані 13 років, нас знову чекала зміна. Нас призначили в Кенію, у східноафриканський філіал. Хоча ми сумували за нашими друзями в Ліберії і Гані, ми швидко заприязнилися з братами і сестрами в Кенії. Територія, за якою наглядає східноафриканський філіал, велика, і тут є багато роботи.

Енн. В моєму житті було багато ситуацій, коли мене охоплював страх. Небезпека для життя і сильний стрес не можуть не впливати на фізичне та емоційне здоров’я. Служителі Єгови не мають надприродного захисту. Коли я чую якісь постріли, мене починає нудити і німіють руки. Але я навчилась покладатися на силу Єгови, на його поради, на підтримку братів і сестер. Молитва, вивчення Біблії, зібрання і проповідування — усе це допомагає мені залишатись місіонеркою.

Пол. Іноді нас питають: «Вам подобається служити в різних країнах?». Країни можуть бути гарними і цікавими, але в будь-якій з них можуть виникнути проблеми, і жити в них буде небезпечно. Ми прив’язуємось не до країни, а до братів і сестер. Хоча в нас різна культура і виховання, нас об’єднує любов до Єгови. Коли ми почали служити місіонерами, то думали, що будемо опорою для місцевих братів і сестер, а вийшло так, що вони стали опорою для нас.

Наше братство — це чудо від Єгови. Ми переконуємося в цьому кожного разу, коли переїжджаємо в іншу країну. Хоч би де ми опинилися, збір стає нам сім’єю і домом. І хоч би що з нами сталося, Єгова є нашою підтримкою. Якщо ми покладаємось на нього, він ніколи нас не покине (Філ. 4:13).