Мої тато і мама були ревними католиками. Але одного дня їм показали в Біблії Боже ім’я — і зрештою вони стали ревними Свідками Єгови. Тато вмів працювати з деревом. Раніше він різьбив статуетки Ісуса, але тепер це вміння знадобилося йому для іншої справи: він переробив перший поверх нашого будинку на Зал Царства. Це був перший Зал Царства в Сан-Хуан-дель-Монте — передмісті Маніли, столиці Філіппін.

Я народився у 1952 році. Батьки приділяли багато уваги духовному навчанню чотирьох моїх старших братів і трьох старших сестер. Так само вони виховували і мене. Коли я підріс, тато заохотив мене кожного дня читати по розділу з Біблії. А ще він вивчав зі мною багато наших публікацій. Час від часу батьки запрошували до нас на нічліг роз’їзних наглядачів і представників філіалу. Всі в нашій сім’ї з захопленням слухали підбадьорливі розповіді цих братів, і в нас росло бажання зробити служіння Єгові головною справою свого життя.

Батьки залишили мені прекрасний приклад віри. У 1971 році я втратив маму: її життя забрала хвороба. Того ж року ми з татом разом почали піонерське служіння. А в 1973-му, коли мені було 20, не стало і його. Смерть батьків була для мене болісним ударом. В серці утворилась порожнеча. Здавалось, я залишився зовсім сам. Але «певна й міцна» надія з Біблії стала моїм якорем: вона не давала мені втратити емоційну і духовну рівновагу (Євр. 6:19). Невдовзі після татової смерті мене призначили спеціальним піонером на острів Корон, що в провінції Палаван.

На острові Корон я немовби опинився в іншому світі. Мене, 21-річного міського  хлопця, дуже здивувало, що існують місця, де майже немає електрики і проточної води, а на вулицях рідко чути шум машин і мотоциклів. Я не мав постійного напарника і часом мені доводилося проповідувати самому. Весь перший місяць я страшенно сумував за рідними і друзями. Пам’ятаю, як вечорами дивився на зоряне небо, а по щоках котилися сльози. Хотілося все кинути і повернутись додому.

У ті важкі хвилини я виливав своє серце Єгові. А ще я пригадував підбадьорливі думки з Біблії і наших публікацій. Часто мені на думку спадав Псалом 19:14. Я побачив, що Єгова може бути «моєю Скелею і моїм Викупником». Мені тільки треба змінити напрямок думок — скерувати їх на його діла і риси. Великою допомогою стала стаття «Ти ніколи не сам» a у журналі «Вартова башта». Я перечитував її знову й знову і зрештою зрозумів: коли я на самоті — це власне той час, коли можна побути сам на сам з Єговою, помолитися, щось дослідити й обдумати.

Невдовзі мене призначили старійшиною — єдиним на острові Корон. Я проводив Школу теократичного служіння, службове зібрання, книговивчення у зборі, вивчення «Вартової башти», ще й кожного тижня виголошував публічну промову. Неважко здогадатися, що часу сумувати в мене просто не залишалося.

Служіння на острові Корон принесло прекрасні результати. Дехто з тих, з ким я вивчав Біблію, зрештою охрестився. Однак були й труднощі. Іноді я по пів дня ішов на територію, не знаючи, де потім заночую. У територію нашого збору входило багато маленьких островів. Я добирався до них на моторному човні, нерідко під час шторму, і це при тому, що не вмів плавати. Але Єгова завжди захищав і підтримував мене. Згодом я зрозумів, що це була підготовка до завдання, яке чекало мене попереду.

У 1978 році мене призначили до Папуа — Нової Гвінеї, гористої країни, що лежить на північ від Австралії. За площею вона майже як Іспанія. Особливо мене вразило те, що всього лиш тримільйонне населення розмовляло більш ніж 800 мовами. На щастя, більшість людей володіла меланезійським піджином. Цю мову також називають ток-пісин.

Спочатку я служив в англомовному зборі у столиці — Порт-Морсбі, а потім приєднався до ток-пісинського збору й одночасно пішов на мовні курси. Нові слова я відразу використовував у служінні, і це допомагало мені швидше опановувати ток-пісин. Уже невдовзі я зміг виголосити публічну промову. Але я ніяк не сподівався, що, пробувши в Папуа — Новій Гвінеї менше року, стану районним наглядачем. Мене призначили відвідувати ток-пісинські збори у кількох великих провінціях.

Оскільки збори були розкидані, доводилося організовувати багато районних конгресів і постійно подорожувати. На початках  мені було самотньо: нова країна, нова мова, нові звичаї. Їздити наземним транспортом у гористій місцевості без доріг було неможливо, тому майже кожного тижня я літав маленькими одномоторними літаками. Здавалося, вони розсипляться прямо в повітрі. А я ж нерідко був єдиним пасажиром! Ці перельоти лоскотали мої нерви не менше, ніж подорожі човном.

Мало в кого тоді був телефон, тому єдиним засобом зв’язку зі зборами були листи. Часто я приїжджав раніше, ніж їх доставляли, і тоді доводилось розпитувати місцевих мешканців, де знайти Свідків. Але брати щоразу так тепло мене зустрічали, що я забував про всі свої негаразди. На кожному кроці я відчував підтримку Єгови і надзвичайно з ним зблизився.

Коли я вперше прийшов на зібрання на острові Бугенвіль, до мене підійшли чоловік з дружиною. Вони широко усміхнулися і запитали: «Ти нас впізнаєш?». І тоді я пригадав, що проповідував їм, коли тільки приїхав у Порт-Морсбі. Я вивчав з ними Біблію, а потім передав їх місцевому брату. Тепер вони були охрещені. Це лише одне з безлічі благословень, які я отримав за три роки служіння в Папуа — Новій Гвінеї.

Ще коли я служив на острові Корон, я познайомився з чарівною саможертовною сестрою, на ім’я Адела. Вона була піонеркою, виховувала двох дітей, Самуеля та Ширлі, і доглядала за літньою мамою. У травні 1981 року я повернувся на Філіппіни, щоб одружитися з Аделою. Після весілля ми разом служили піонерами і дбали про дітей та її маму.

Хоч я вже був сімейним чоловіком, у 1983 році мене знову призначили спеціальним піонером, цього разу на острів Лінапакан (провінція Палаван), де не було жодного Свідка. Ми переїхали туди всією сім’єю. Приблизно через рік померла мама Адели. Активне служіння допомогло нам пережити цю втрату. Невдовзі Біблію вивчало стільки людей, що можна було проводити зібрання. Тому ми власними силами побудували невеличкий Зал Царства. Всього лише через три роки після нашого приїзду аж 110 людей прийшло на Спомин. Нашій радості не було меж! Багато з них охрестилися вже після того, як ми поїхали.

У 1986-му мене попросили переїхати на острів Куліон, де була колонія для прокажених. Поки ми там служили, Аделу теж призначили спеціальним піонером. На початках ми боялися проповідувати людям, яких спотворила проказа. Але місцеві вісники запевнили нас, що хворі отримали лікування і ризик заразитися мінімальний. Дехто з цих хворих приходив на зібрання в дім нашої сестри. Невдовзі ми призвичаїлись до нових обставин і з великим задоволенням розповідали тим, хто почувався  покинутим і Богом, і людьми, про надію з Біблії. Їх захоплювало те, що в майбутньому вони матимуть досконале здоров’я (Луки 5:12, 13). Було так приємно бачити їхню радість!

Вам, мабуть, цікаво, як на Куліоні жилося нашим дітям. Ми з Аделою запросили до нас двох молодих сестер з острова Корон, тож у Самуеля і Ширлі були хороші друзі. Всі четверо мали дуже плідне служіння: вони вивчали з багатьма дітьми, а я й Адела — з їхніми батьками. Був період, коли вивчало 11 сімей. Невдовзі в нас було так багато учнів, що утворився новий збір!

Якийсь час я був єдиним старійшиною в тих краях, тому філіал попросив мене проводити щотижневі зібрання для восьми вісників у муніципалітеті Куліон і потім для дев’яти вісників у селі під назвою Мерилі (до нього треба було три години добиратися човном). Після зібрань ми всією сім’єю кілька годин ішли через гірську місцевість до села Галсі, де проводили біблійні вивчення.

Зрештою в Мерилі й Галсі правду пізнало так багато людей, що і там, і там ми побудували по Залу Царства. Як і на Лінапакані, місцеві брати та зацікавлені надали більшість матеріалів і виконали основну частину робіт. Зал у Мерилі вміщав 200 осіб і його було легко розширити, тому там проводились конгреси.

У 1993 році, коли діти вже були дорослі, ми з Аделою почали районне служіння на Філіппінах. А потім, у 2000-му, я пройшов навчання у Школі удосконалення служіння, щоб стати в ній викладачем. Мені здавалося, що я не підходжу для цього завдання, але Адела завжди мене підбадьорювала. Вона нагадувала, що Єгова неодмінно дасть мені сил добре виконувати нові обов’язки (Філ. 4:13). Адела знала, про що говорить, адже, маючи серйозні проблеми зі здоров’ям, продовжувала активно служити Єгові.

 У 2006 році в Адели діагностували хворобу Паркінсона. Ми були приголомшені. Я хотів відмовитись від обов’язків викладача заради того, щоб дбати про неї, але вона просто попросила знайти для неї лікаря і сказала: «Я знаю, Єгова допоможе нам служити далі». Наступні шість років моя дружина служила Єгові без жодних нарікань. Коли Адела вже не могла ходити, вона проповідувала, сидячи в інвалідному візку; а коли їй стало важко говорити — давала коментарі на зібраннях одним-двома словами. Брати і сестри часто писали їй про те, як їх підбадьорює її стійкість. Адела отримувала такі листи до самої смерті у 2013 році. Більше ніж 30 років моя вірна дружина дарувала мені свою любов і теплоту. Тому, коли її не стало, мене знову охопили смуток та самотність.

Я продовжив своє служіння, адже знав, що Адела цього хотіла б. Я був постійно зайнятий, і завдяки цьому мені було не так самотньо. З 2014 по 2017 рік я відвідував тагальськомовні збори у країнах, де наша діяльність була обмежена, а після цього — тагальські збори на Тайвані, у Сполучених Штатах і в Канаді. У 2019-му я викладав англійською у Школі для проповідників Царства в Індії і в Таїланді. Всі ці завдання принесли мені велику радість. По-справжньому щасливий я тільки тоді, коли з головою занурююсь у служіння Єгові.

Усюди, де мені доводилось служити, я прикипав до братів і сестер цілим серцем. Розставатися з ними завжди було важко, зате я навчився повністю довіряти Єгові. Він ніколи не переставав мене підтримувати, тому мені вдавалось пристосовуватись до всіх перемін у житті. Тепер я служу спеціальним піонером на Філіппінах. Я прижився у своєму новому зборі. Брати і сестри щиро про мене дбають. Вони стали мені як рідні. А ще я пишаюся Самуелем і Ширлі, адже вони розвинули таку ж віру, як їхня мама (3 Ів. 4).

У своєму житті я зазнав немало смутку і горя. Особливо боляче було бачити, як виснажлива хвороба забирає життя моєї коханої дружини. Багато разів я мусив пристосовуватися до нових обставин. Але на власному досвіді я переконався в тому, що Єгова «недалеко від кожного з нас» (Дії 17:27). Божа рука «не... закоротка» (Ісаї 59:1). Він завжди може підтримати і зміцнити своїх служителів, хоч би в яких закамарках світу вони жили. Єгова — моя Скеля. Він був зі мною все моє життя, і я надзвичайно йому вдячний. Я ніколи не залишався сам.