«ЯКИЙ же ти жорстокий батько! — кричав слідчий КДБ *.— Ти покинув вагітну дружину і маленьку доньку. Хто їх буде годувати? Хто про них подбає? Зречись того, чим займаєшся, та їдь додому!» Я відповів: «Я не покидав сім’ю. Це ви мене заарештували! І за що?» Тоді слідчий різко сказав: «Краще б ти вчинив злочин, ніж був Свідком».

Така розмова відбулася 1959 року у в’язниці міста Іркутська (Росія). Дозвольте мені розповісти, чому я і моя дружина Марія були готові «постраждати за праведність» і які благословення ми отримали, залишаючись вірними (1 Пет. 3:13, 14).

Я народився 1933 року в Україні, у селі Золотники. У 1937 році моя тітка та її чоловік, які були Свідками Єгови, приїхали до нас у гості з Франції і привезли нам книжки «Правительство» і «Визволеннє», видані Товариством «Вартова башта». Коли мій батько прочитав ці книжки, вони пробудили в ньому віру в Бога. На жаль, 1939 року він сильно захворів. Перед смертю він сказав матері: «Це правда. Навчай цього дітей».

У квітні 1951 року влада почала висилати Свідків із західних регіонів СРСР до Сибіру. Нас з мамою і молодшим братом Григорієм вивезли із Західної України. Ми проїхали поїздом 6000 кілометрів і опинилися в сибірському місті Тулун. Через два тижні мого старшого брата Богдана привезли в сусіднє місто Ангарськ. Його засудили до 25 років таборів.

Моя мама, я і Григорій проповідували у поселеннях довкола Тулуна. Але ми мали бути винахідливими. Наприклад, ми питали, чи не продає хтось корову. Коли ми знаходили того, хто продавав корову, то звертали його увагу на те, як чудово створена ця тварина. Так ми починали розмову про Творця. У той час у газеті написали, що Свідки розпитують про корів, а насправді ми шукали «овечок» і дійсно знаходили їх. Нам дуже подобалося вивчати Біблію зі смиренними і гостинними людьми в тій непризначеній території. Сьогодні в Тулуні є збір, в якому служить понад сто вісників.

Моя дружина Марія пізнала правду в Україні під час Другої світової війни. Коли їй було 18 років, офіцер КДБ почав домагатися її. Він хотів змусити Марію вчинити з ним розпусту, але вона рішуче відкидала його пропозиції. Одного дня, коли Марія повернулась додому, цей чоловік лежав у її ліжку. Марія втекла. Розлючений офіцер пригрозив, що заарештує її за те, що вона Свідок. Так і сталося: 1952 року Марію засудили до десяти років позбавлення волі. Вона почувалася подібно до Йосипа, якого кинули у в’язницю за його непорочність (Бут. 39:12, 20). Водій, який віз Марію із залу суду до в’язниці, сказав їй: «Не бійся. Люди в тюрму йдуть і людьми повертаються». Ці слова зміцнили Марію.

З 1952 по 1956 рік Марія була у виправно-трудовій колонії біля міста Горький (тепер Нижній Новгород, Росія). Вона мала корчувати дерева навіть у сильний мороз. Через це її здоров’я похитнулось. Але в 1956 році Марію звільнили, і вона поїхала в Тулун.

Один брат сказав, що в Тулун приїжджає якась сестра, і я вирішив допомогти їй з багажем. Тож я сів на велосипед і поїхав на автобусну зупинку. Марія мені відразу сподобалася. Нелегко було завоювати її серце, але мені вдалося. Ми одружилися 1957 року. Через рік народилася наша перша донечка, Ірина. Однак наша радість була недовгою. У 1959 році мене арештували за те, що я друкував біблійну літературу. Півроку я сидів в одиночній камері. Щоб зберегти душевний спокій, я постійно молився, співав пісні Царства і уявляв, як буду проповідувати на волі.

У в’язниці під час допиту слідчий кричав: «Скоро ми всіх вас розчавимо, як мишей на підлозі!» Я відповів: «Ісус сказав, що добра новина про Царство буде проповідуватися всім народам і ніхто цьому не перешкодить». Потім слідчий змінив тактику і намагався переконати мене зректися віри, як я вже розповів на початку. Ні погрози, ні вмовляння не спрацювали. Мене засудили на сім років і відправили в табір біля Саранська. По дорозі до табору я дізнався, що в нас народилася друга донечка, Ольга. Хоча моя дружина і доньки були далеко, мене потішало те, що ми з Марією залишалися відданими Єгові.

Раз на рік Марія відвідувала мене в Саранську, хоча дорога поїздом від Тулуна до Саранська туди і назад тривала 12 днів. Кожного року вона привозила мені нову пару чобіт. У каблуки чобіт були заховані свіжі номери «Вартової башти». Мені особливо запам’яталося, як Марія приїхала до мене разом з нашими двома донечками. Який же я був зворушений, що міг побачити їх і побути з ними!

У 1966 році мене звільнили з табору і наша сім’я переїхала в Армавір, що неподалік Чорного моря. Там у нас народилися двоє синів — Ярослав і Павло.

Не минуло багато часу, як співробітники КДБ почали проводити в нашому домі обшуки.  Вони усюди шукали біблійну літературу, навіть у кормі для корів. Якось під час такого обшуку було дуже спекотно, і працівники КДБ спітніли, а їхній одяг був весь у пилюці. Марії стало шкода їх, оскільки вони просто виконували наказ. Вона пригостила їх компотом, принесла щітку для одягу, налила води в умивальник і дала рушник. Потім, коли приїхав їхній начальник, вони розповіли йому про наше добре ставлення до них. На прощання начальник усміхнувся і помахав нам рукою. Ми були раді, що застосували пораду: «Завжди перемагайте зло добром» (Рим. 12:21).

Незважаючи на обшуки, ми продовжували проповідувати в Армавірі. Крім того, ми допомагали невеликій групі вісників у сусідньому Курганінську. Як же приємно, що сьогодні в Армавірі шість зборів, а в Курганінську чотири.

У нашому житті були часи, коли ми слабли духовно. Проте ми вдячні Єгові, що він підтримував нас через вірних братів, які виправляли нас і зміцнювали духовно (Пс. 130:3). Серйозним випробуванням для нас було також те, що в збори проникали агенти КДБ. Ми про це й не здогадувались. Вони прикидалися ревними християнами та були активними в служінні. Дехто з них навіть отримав відповідальне становище в організації. Але згодом ми зрозуміли, ким вони були насправді.

У 1978 році, коли Марії було 45, вона знову завагітніла. Оскільки в неї було хворе серце, лікарі боялися за її життя і вмовляли її зробити аборт. Марія не погодилась, і лікарі буквально ходили за нею по п’ятах зі шприцом у руках, аби зробити укол і викликати передчасні пологи. Щоб зберегти дитину, Марія втекла з лікарні.

КДБ наказав нам покинути місто. Ми переїхали до села поблизу Таллінна, що в Естонії, яка тоді належала до СРСР. У Таллінні, всупереч прогнозам лікарів, Марія народила здорового хлопчика, Віталія.

Пізніше ми переїхали з Естонії на південь Росії, до станиці Незлобна. Ми з обережністю проповідували у сусідніх курортних містечках, які відвідували люди з усієї країни. Сюди вони приїжджали з метою оздоровитись. Дехто з них повернувся додому з надією на вічне життя.

Ми старалися прищепити своїм дітям любов до Єгови і бажання служити йому. До нашого дому ми часто запрошували братів, які мали добрий вплив на дітей. Одним з них був мій брат Григорій, який з 1970 по 1995 рік служив роз’їзним наглядачем. Уся сім’я завжди раділа його приїзду, бо він був веселий і мав хороше почуття гумору. Коли в нас були гості, ми нерідко грали в біблійні ігри. Тож нашим дітям дуже подобалися біблійні розповіді.

У 1987 році наш син Ярослав переїхав до Риги (Латвія), де він міг вільніше проповідувати. Але коли Ярослав відмовився проходити  військову службу, його на півтора року кинули за ґрати. Цей термін він відбував у дев’ятьох в’язницях. Те, що я колись розповів йому про моє ув’язнення, допомогло йому вистояти. Пізніше він почав служити піонером. У 1990 році наш син Павло, якому тоді було 19, захотів служити піонером на острові Сахалін, що лежить на північ від Японії. Спочатку ми не хотіли його відпускати. На цілому острові служило лише 20 вісників, і нас розділяло б понад 9000 кілометрів. Усе ж зрештою ми погодилися, і це було правильне рішення. Люди там добре приймали звістку про Царство. За кілька років там вже було вісім зборів. Павло служив на Сахаліні до 1995 року. На той час з нами жив тільки наймолодший син Віталій. З дитинства він любив читати Біблію. У 14 років Віталій почав піонерське служіння. Протягом двох років я служив піонером разом з ним. Це був чудовий час! Коли Віталію виповнилось 19, він поїхав служити спеціальним піонером.

Колись, у 1952 році, співробітник КДБ сказав Марії: «Зречись своєї віри, інакше проведеш десять років за ґратами, а коли вийдеш, будеш старою дівою і нікому не будеш потрібна». Але все склалося зовсім по-іншому. Ми відчували любов нашого відданого Бога Єгови, наших дітей і багатьох тих, кому ми допомогли пізнати правду. Нам з Марією було приємно побувати там, де служили наші діти. Ми побачили вдячних братів і сестер, яким наші діти допомогли пізнати Єгову.

У 1991 році Свідків Єгови офіційно зареєстрували. Ця подія дала новий поштовх проповідницькій праці. Наш збір навіть купив автобус, щоб ми могли кожних вихідних їздити проповідувати до сусідніх міст і сіл.

Я щасливий, що Ярослав з дружиною Альоною і Павло з дружиною Раєю служать у Бетелі, а Віталій з дружиною Світланою — у районному служінні. Наша найстарша донька Ірина разом зі своєю сім’єю живе в Німеччині. Її чоловік Володимир, а також їхні три сини служать старійшинами. Наша донька Ольга живе в Естонії і часто мені телефонує. На жаль, у 2014 році моя люба Марія померла. Я з нетерпінням чекаю її воскресіння! Тепер я живу в Бєлгороді. Місцеві брати неабияк підтримують мене.

Роки служіння Єгові навчили мене, що неможливо зберегти непорочність, якщо не йти на жертви. Але Єгова дає надзвичайно цінний скарб — внутрішній мир. Залишаючись непохитними, ми з Марією отримали більше благословень, ніж могли собі уявити. Перед розпадом СРСР у 1991 році на його території служило понад 40 000 вісників. Сьогодні в країнах, які колись входили до складу Радянського Союзу, служить понад 400 000 вісників. Зараз мені 83 роки, і я далі служу старійшиною. Єгова завжди давав мені сил, щоб бути стійким у випробуваннях. Безперечно, Єгова рясно винагородив мене! (Пс. 13:5, 6).