БАГАТО молодих людей у Бетелі називають мене татом, батьком або дядьком. Мені це подобається, бо зараз мені 89 років. Для мене таке тепле звертання наче нагорода від Єгови за те, що я 72 роки провів у повночасному служінні. І, маючи такий досвід у служінні Богу, я можу щиро запевнити молодих людей словами: «За свої діла ви отримаєте нагороду, якщо не опустите рук» (2 Хр. 15:7).

Мої батьки іммігрували в Канаду з України. Вони оселилися в містечку Россберн у провінції Манітоба. У них народилося 8 хлопчиків і 8 дівчаток, серед яких не було двійнят. Я був чотирнадцятою дитиною. Батько любив Біблію і читав її для нас кожної неділі зранку. Але він вважав, що релігія — це спосіб заробляння грошей і часто жартома запитував: «Цікаво, хто платив Ісусу за проповідування і навчання?»

Восьмеро з моїх рідних братів і сестер — чотири брати і чотири сестри — прийняли правду. Моя сестра Роуз служила піонеркою до самої смерті. В останні дні свого життя вона заохочувала всіх звертати увагу на Боже Слово. Роуз казала: «Я хочу бачити вас у новому світі». Мій старший брат Тед спочатку був проповідником. Кожного недільного ранку він проповідував по радіо і втлумачував своїм слухачам, що грішники вічно горітимуть у пеклі, в невгасимому вогні. Однак пізніше він став вірним і ревним служителем Єгови.

Одного дня в червні 1944 року, коли я прийшов додому зі школи, на столі в їдальні я побачив брошуру «Будуче відродження світа» *. Я прочитав одну сторінку, потім другу і вже не міг зупинитися. Прочитавши цілу брошуру, я вирішив, що буду служити Єгові так, як Ісус.

Як ця брошура опинилася на нашому столі? Мій старший брат Стів розповів, що до нас прийшли двоє чоловіків, які «продавали» книжки і брошури. «Я купив цю брошуру,— сказав він,— бо вона коштувала лише  п’ять центів». Коли прийшла неділя, ці чоловіки навідались до нас знову. Вони пояснили, що є Свідками Єгови і відповідають на запитання людей за допомогою Біблії. Нам це сподобалося, тому що наші батьки прищепили нам повагу до Божого Слова. Ці двоє чоловіків також сказали, що невдовзі відбудеться конгрес Свідків Єгови в місті Вінніпег, де жила моя сестра Елсі. Я вирішив побувати на цьому конгресі.

Я поїхав до Вінніпега велосипедом. До Вінніпега було понад 300 кілометрів. Дорогою я зупинився в місті Келвуд, де жили двоє Свідків, що приходили до нас додому. Там я пішов на зібрання і довідався, що таке збір. Крім того, я зрозумів, що всі — і чоловіки, і жінки, і діти — мають проповідувати від дому до дому так, як Ісус.

У Вінніпезі я зустрів свого старшого брата Джека, який приїхав на конгрес з півночі Онтаріо. У перший день конгресу ми почули оголошення про хрещення. Ми з Джеком вирішили охреститися на цьому конгресі і якомога швидше розпочати піонерське служіння. Джек став піонером відразу після конгресу. Мені було 16 років, і я мусив закінчити школу, але наступного року я теж став піонером.

Разом зі Стеном Ніколсоном я розпочав піонерське служіння в місті Сурі, що в провінції Манітоба. Невдовзі я зрозумів, що піонерське служіння не завжди йде гладко. Хоча в нас закінчувалися гроші, ми продовжували проповідувати. Одного разу ми проповідували цілий день і повернулися додому без грошей та дуже голодні. Як же ми зраділи, побачивши біля наших дверей великий мішок з продуктами! Дотепер ми не знаємо, хто його приніс. Тож вечеря в нас була царська. Це була нагорода за те, що ми не опустили рук! Під кінець місяця я навіть поправився. Я ще ніколи стільки не важив.

Через кілька місяців нас призначили в місто Гілберт-Плейнс, що лежало приблизно за 240 кілометрів на північ від Сурі. У ті дні кожен збір мав велику таблицю на сцені, в якій містились відомості про проповідницьку діяльність збору за кожен місяць. Одного місяця показники знизилися, і я виголосив промову для збору, в якій підкреслив, що братам і сестрам треба над цим попрацювати. Після зібрання літня піонерка, чоловік якої не був у правді, сказала мені зі сльозами на очах: «Я старалась, але це все, що я змогла зробити». Тепер була моя черга плакати, і я попросив у неї вибачення.

Енергійні молоді брати, як і я в тій ситуації, можуть допускатися таких помилок і потім картають себе. Однак я на власному досвіді побачив, що, замість того щоб опускати руки через свої помилки, ліпше на них вчитися. Бог винагороджує тих, хто й далі вірно йому служить.

У 21 рік мене запросили на навчання в 14-му класі школи «Гілеад», яку я закінчив у лютому 1950 року. Близько чверті випускників нашого класу було призначено у франкомовну провінцію Квебек (Канада), де Свідків Єгови сильно переслідували за віру. Мене призначили у Валь-д’Ор — місто в регіоні, де видобували золото. Одного разу ми групою проповідували в сусідньому селищі Валь-Сеннвілл. Там місцевий священик погрожував побити нас, якщо ми негайно не підемо геть. Через це я подав позов до суду. Священика оштрафували.

Цей і чимало інших випадків стали епізодами «Квебекської битви». Провінція Квебек понад 300 років перебувала під впливом римо-католицької церкви. Священнослужителі та їхні політичні союзники переслідували Свідків Єгови. Це були нелегкі часи, нас було небагато, але ми не опускали рук. Щиросерді мешканці Квебеку відгукувалися  на нашу звістку. Я проводив вивчення з кількома людьми, які пізнали правду. Одна сім’я, з якою я вивчав Біблію, налічувала 10 осіб. Усі вони почали служити Єгові. Їхня відважність спонукувала інших людей покинути католицьку церкву. Ми продовжували проповідувати і зрештою виграли цю битву.

У 1956 році мене призначили служити на Гаїті. Більшості нових місіонерів важко давалася французька мова, проте люди нас слухали. Місіонер Стенлі Боґґес зазначив: «Ми були вражені, що люди намагалися допомогти нам висловитися». Спершу мені було легше, бо я вивчив французьку у Квебеку. Але невдовзі виявилося, що більшість місцевих братів розмовляє тільки гаїтянською креольською мовою. Щоб добре виконувати місіонерське служіння, ми мали опанувати місцеву мову. Ми її вивчили, і наші зусилля були винагороджені.

Щоб ще більше допомогти братам, ми отримали дозвіл від Керівного органу на переклад «Вартової башти» та інших публікацій гаїтянською креольською мовою. По цілій країні стрімко зросла відвідуваність зібрань. У 1950 році на Гаїті налічувалося 99 вісників, а в 1960-му їх було вже понад 800. Тоді мене призначили служити в Бетелі. У 1961 році я брав участь у проведенні Школи служіння Царству. Навчання пройшли 40 наглядачів зборів і спеціальних піонерів. На конгресі в січні 1962 року ми заохочували досвідчених місцевих братів розширити своє служіння. Декого з них призначили спеціальними піонерами. Це було своєчасно, оскільки стали збиратись темні хмари протидії.

Відразу після конгресу, 23 січня 1962 року, мене і місіонера Ендрю Д’Аміко арештували прямо у філіалі, а всі запаси журналу «Пробудись!» за 8 січня 1962 року французькою мовою конфіскували. У цьому «Пробудись!»  наводилась цитата з французьких газет про те, що на Гаїті дотримуються ритуалів вуду. Декому це твердження не сподобалося. Нас звинуватили в тому, що цю статтю написали ми у філіалі. Через кілька тижнів місіонерів депортували. Але навчені місцеві брати успішно давали собі раду. Сьогодні я тішуся разом з ними, що вони все витримали і зросли духовно. Тепер у них навіть є «Біблія. Переклад нового світу» гаїтянською креольською мовою. Колись про це ми могли тільки мріяти!

Після служіння на Гаїті мене призначили місіонером у Центрально-Африканську Республіку. Пізніше я служив там роз’їзним наглядачем, а згодом — наглядачем філіалу.

У ті дні багато Залів Царства були вкрай прості. Я навчився збирати солому в чагарниках і робити з неї покрівлі. Те, як я опановував нове ремесло, для перехожих було справжнім видовищем. Крім того, це заохочувало братів приділяти більше уваги будівництву та обслуговуванню їхніх Залів Царства. Релігійні провідники сміялися з нас, оскільки їхні церкви, на відміну від наших залів, мали металеві дахи. Але ми й далі покривали Зали Царства соломою. Глузування припинилося, коли сильна буря налетіла на Бангі, столицю країни. Буря зірвала металевий дах церкви і кинула його на головну вулицю. А солом’яні дахи наших Залів Царства залишилися на місці. Щоб краще наглядати за проповідницькою працею, ми побудували новий філіал і місіонерський дім усього лише за п’ять місяців *.

У 1976 році проповідницька праця в Центрально-Африканській Республіці була заборонена, і мене призначили до Нджамени, столиці Чаду. Там я зустрів Хеппі, ревну спеціальну піонерку, яка походила з Камеруну. Ми одружилися 1 квітня 1978 року. Того самого місяця почалася громадянська війна, і ми, як і багато інших людей, утекли на південь країни. Після закінчення війни ми повернулися і побачили, що наш дім став штабом озброєного угруповання. Зникла не тільки наша література, але й весільна сукня Хеппі і наші весільні подарунки. Проте ми не опустили рук. Адже ми не втратили одне одного і з нетерпінням чекали нових завдань.

Приблизно через два роки заборону в Центрально-Африканській Республіці зняли. Ми повернулися туди і виконували роз’їзну працю. Нашим домом став фургон. Ми мали розкладне ліжко, бочку на 200 літрів води, пропановий холодильник і газовий пальник. Подорожувати було нелегко. Під час однієї подорожі поліцейські зупиняли нас аж на 117 пропускних пунктах.

Часто температура повітря сягала 50 градусів за Цельсієм. Іноді було важко знайти достатньо води для хрещення на конгресах. Тож брати викопували яму у висохлому руслі річки і потроху набирали воду для хрещення, яке нерідко проводилося в бочці.

У 1980 році нас перевели до Нігерії. Там два з половиною роки ми допомагали в підготовці до будівництва нового філіалу. Брати купили двоповерховий склад, який треба було розібрати і потім зібрати на нашій ділянці. Одного ранку я виліз досить високо, щоб допомагати у демонтажі. Перед полуднем я почав злазити так, як і піднімався. Але під час демонтажу конструкція трохи змінилась, і на тому місці, куди я мав поставити ногу, вже нічого не було, тож я впав. Мій стан здавався кепським, проте після рентгена та обстеження лікар сказав Хеппі: «Не хвилюйтеся. Він лише розірвав кілька зв’язок і через тиждень-два все буде добре».

 У 1986 році ми переїхали до Кот-д’Івуару, де виконували роз’їзну працю. Також ми бували в сусідній Буркіна-Фасо. Я ніколи не міг і подумати, що через багато років ця країна на якийсь час стане для нас домом.

Я поїхав з Канади 1956 року, а повернувся туди через 47 років, у 2003-му. Тепер я був у Бетелі в Канаді разом з Хеппі. На папері ми були канадцями, а в душі — африканцями.

Згодом, у 2007 році, коли мені було 79 років, ми знову повернулися в Африку. Нас призначили до Буркіна-Фасо, де я служив у комітеті країни. Цей офіс пізніше перетворили у віддалений перекладацький офіс під наглядом бенінського філіалу. У серпні 2013 року нас призначили до Бетелю в Беніні.

Хоча в мене слабке здоров’я, я залюбки беру участь у служінні. У цьому мені дуже допомагають старійшини і моя кохана дружина. За останні три роки двоє моїх зацікавлених, Жедеон і Фрежіс, охрестилися. Тепер ці брати ревно служать Єгові.

З часом нас з дружиною перевели у філіал в Південно-Африканській Республіці, де родина Бетелю піклується про моє здоров’я. ПАР — це вже сьома країна Африки, в якій я служу. У жовтні 2017 року ми отримали чудову можливість бути на присвяченні всесвітнього центру у Ворвіку (штат Нью-Йорк). Яка ж це була незабутня подія!

У «Щорічнику» за 1994 рік, на сторінці 255, сказано: «Усіх, хто витривало виконує працю упродовж багатьох років, ми закликаємо: “Будьте сильні та не опускайте рук, бо за свої діла отримаєте нагороду” (2 Хр. 15:7)». Ми з Хеппі охоче слухаємося цього заклику і радимо це робити іншим.