ПРИБЛИЗНО в 1910 році мої батьки переїхали з Тбілісі (Грузія) до Канади й оселилися в невеличкому будинку на фермі в преріях поблизу села Пеллі в провінції Саскачеван, що на заході Канади. Я народився 1928 року і був наймолодшим з шести дітей. Мій батько помер за півроку до мого народження, а мами не стало, коли я ще був немовлям. Невдовзі померла і моя найстарша сестра Люсі, якій було 17 років. Після цього про мене й моїх рідних братів і сестер піклувався мій дядько Нік.

Одного дня, коли я був ще зовсім малий, мої рідні побачили, як я вхопився за хвіст жеребця. Налякані тим, що кінь може копнути мене копитом, вони кричали, щоб я відпустив хвіст, проте я не реагував. Я був обернений до них спиною і не чув їхніх криків. На щастя, я залишився цілим і неушкодженим. Але того дня мої рідні довідалися, що я глухий.

Друг сім’ї порадив віддати мене в школу, де навчалися глухі діти. Тож дядько Нік записав мене у таку школу в Саскатуні (провінція Саскачеван). Школа була далеко від моїх рідних. Дорога забирала кілька годин. Мені було страшно, бо я мав лише п’ять років. Приїжджати до рідних я міг тільки під час свят і літніх канікул. Зрештою, я опанував мову жестів і з радістю бавився з іншими дітьми.

У 1939 році моя старша сестра Меріон вийшла заміж за Білла Данильчука, і вони стали піклуватися про мене і мою сестру Френсіс. З нашої родини вони першими почали вивчати Біблію зі Свідками Єгови. Під час  літніх канікул моя сестра та її чоловік, як могли, ділилися зі мною тим, про що довідувалися з Біблії. Якщо чесно, нам нелегко було порозумітись, адже вони не знали мови жестів. Однак вони, очевидно, помітили мій щирий інтерес до духовного. Я розумів, що вони роблять те, про що говориться в Біблії, тому ходив з ними проповідувати. Незабаром я захотів охреститися, і 5 вересня 1941 року Білл охрестив мене в сталевому резервуарі, який наповнили водою з колодязя. Вода була дуже-дуже холодна!

Під час літніх канікул 1946 року я відвідав конгрес у Клівленді (штат Огайо, США). У перший день конгресу мої сестри по черзі робили нотатки, аби я знав, про що йдеться в програмі. Але на другий день я з захватом довідався, що на конгресі була група глухих, яким перекладали програму мовою жестів. Тепер я міг насолоджуватися програмою. Як же це було чудово, що я нарешті чітко розумів біблійну правду!

У той час закінчилася Друга світова війна і посилилися націоналістичні настрої. Повернувшись з конгресу, я вирішив обстоювати свою віру в школі. Тож я перестав віддавати честь прапору і співати державний гімн. Крім того, я вже не брав участі у відзначанні свят і не погоджувався ходити на церковні служби. Вчителі не були раді цьому. Вони залякували та обманювали мене, щоб я змінив свій погляд. Усе це бачили інші учні, і я мав нагоду свідчити їм. Деякі мої однокласники, наприклад Ларрі Андрософф, Норман Діттрік і Еміль Шнайдер, згодом прийняли правду. Вони й досі віддано служать Єгові.

Відвідуючи інші міста, я завжди ставив собі за мету свідчити глухим. Приміром, у Монреалі, в клубі для людей з вадами слуху, я дав свідчення молодому чоловікові, на ім’я Едді Тейгер. У результаті він усе життя прослужив у жестовому зборі в Лавалі (Квебек). Також я зустрів молодого Хуана Арданеса, який, подібно до верійців, наполегливо досліджував Біблію, щоб переконатися в її правдивості (Дії 17:10, 11). Він теж пізнав правду і до самої смерті вірно служив старійшиною в Оттаві (провінція Онтаріо).

У 1950 році я переїхав до Ванкувера. Хоча мені подобається проповідувати глухим, я ніколи не забуду випадку, коли на вулиці свідчив жінці, в якої не було вад слуху. Її звали Кріс Спайсер. Я запропонував їй передплату на журнали. Вона погодилась і хотіла, щоб я  зустрівся з її чоловіком Гарі. Тож я прийшов до них додому, і ми довго розмовляли за допомогою нотаток. Після цього ми не бачились кілька років. Уявіть моє здивування, коли вони впізнали мене серед натовпу на конгресі в Торонто (провінція Онтаріо). Саме в той день Гарі охрестився. Цей чудовий випадок нагадав мені, наскільки важливо проповідувати, бо ми ніколи не знаємо, де і коли правда пустить коріння.

Пізніше я повернувся до Саскатуна. Там я зустрів одну жінку, яка попросила мене вивчати Біблію з її доньками-близнюками, Джін і Джоан Ротенбергер. Вони мали вади слуху і навчалися в тій самій школі, що і я. Невдовзі дівчата вже ділилися з однокласниками тим, про що довідалися. Зрештою п’ятеро їхніх однокласниць стали Свідками Єгови. Однією з них була Юніс Колін. Я вперше зустрів її в цій школі, коли навчався останній рік. Тоді вона дала мені цукерку і запропонувала дружити з нею. Пізніше я пов’язав з Юніс своє життя — вона стала моєю дружиною.

Коли мама Юніс довідалася про те, що донька вивчає Біблію, то попросила директора школи, щоб він відрадив її. Директор навіть забрав у неї біблійну літературу. Проте Юніс вирішила залишатися вірною Єгові. Коли вона захотіла охреститись, її батьки сказали: «Станеш Свідком Єгови — підеш з дому!» У віці 17 років Юніс покинула батьківський дім. Її взяла до себе одна сім’я Свідків. Юніс продовжувала вивчати Біблію і згодом охрестилась. У 1960 році ми одружилися, але її батьки не прийшли на весілля. Усе ж з роками вони почали з повагою ставитися до нас,  тому що їм подобалися наші вірування і те, як ми виховували дітей.

На відміну від нас, наші семеро дітей не мають вад слуху. Ми подбали, щоб вони навчилися мови жестів, хоча це було нелегко. Тож ми могли добре спілкуватися з ними і навчати їх правди. Нас неабияк підтримували брати і сестри зі збору. Наприклад, один Свідок написав нам записку, в якій повідомив, що наш син говорив погані слова в Залі Царства. Так ми змогли відразу виправити сина. Четверо з моїх синів — Джеймс, Джеррі, Ніколас і Стівен — разом зі своїми сім’ями вірно служать Єгові. Усі четверо є старійшинами. Крім того, Ніколас і його дружина Дебора допомагають з перекладом на жестову мову у філіалі у Великобританії, а Стівен і його дружина Шаннан служать у філіалі в США, у групі, яка здійснює переклад на мову жестів.

За місяць до нашої 40-ї річниці шлюбу Юніс померла від раку. Вона з мужністю зносила хворобу. Їй додавала сил віра у воскресіння. Я з нетерпінням чекаю дня, коли знову її побачу.

У лютому 2012 року я впав і зламав стегно. Я зрозумів, що потребуватиму допомоги, тому переїхав жити до одного з моїх синів і його дружини. Тепер ми належимо до жестового збору в Калгарі, в якому я служу старійшиною. Цікаво, що це мій перший збір мовою жестів. Лише уявіть: з 1946 року я завжди служив в англомовному зборі. Як мені вдавалося підтримувати свою духовність? Єгова виконував свою обіцянку дбати про сиріт (Пс. 10:14). Я вдячний за зусилля всім, хто охоче писав нотатки, вивчав мову жестів і перекладав для мене, як міг.

Мушу визнати, що інколи я почувався розстроєним і знеохоченим, тому що не розумів сказаного або мені здавалося, що інші не розуміють потреб глухих. А втім, у такі моменти я роздумував над словами Петра, які він сказав Ісусу: «Господи, до кого ми підемо? У тебе слова вічного життя» (Ів. 6:66—68). Подібно до багатьох інших глухих братів і сестер мого покоління, я навчився бути терпеливим, навчився чекати на Єгову та його організацію. З цього я отримую велику користь. Тепер я маю вдосталь духовної поживи своєю мовою і можу спілкуватися на зібраннях та конгресах, що проводяться американською мовою жестів. Моє життя справді щасливе і змістовне, адже я служу нашому величному Богу Єгові.