ЦЕЙ комплект книжок називали «веселковим». Переглянувши їх, я побачив малюнки, які розпалили мою уяву. Тому вже з раннього віку я прагнув здобувати біблійні знання, що містилися в тих особливих книжках.

Коли загроза Другої світової війни нависла над Індією, моє життя цілковито змінилося. Мої батьки роз’їхалися і потім розлучилися. Я не міг зрозуміти, чому двоє людей, яких я люблю, залишають одне одного. Я почувався спустошеним і покинутим. Будучи єдиною дитиною, я не мав звідки отримати необхідну потіху і підтримку.

Ми з мамою тоді жили в Карачі, столиці провінції. Одного дня до нас прийшов Фред Хардейкер, старенький лікар, який був Свідком Єгови. Він був тої самої віри, що й місіонер, який колись дав нашій сім’ї книжки. Фред Хардейкер запропонував мамі біблійне вивчення. Вона відмовилась, але сказала, що,  можливо, я захочу вивчати. Наступного тижня брат Хардейкер почав вивчати зі мною Біблію.

Через кілька тижнів я став відвідувати християнські зібрання, які проводились у клініці брата Хардейкера. У середньому на зібрання приходило 12 Свідків похилого віку. Вони потішали мене і дбали про мене, як про сина. Я з теплотою пригадую, як вони сідали біля мене, щоб бути зі мною на одному рівні, і розмовляли зі мною як справжні друзі, котрих я так потребував у той час.

Невдовзі брат Хардейкер запросив мене піти з ним у проповідницьке служіння. Він навчив мене користуватися патефоном, щоб включати записи коротких біблійних промов. Деякі з цих промов були досить прямими, і це не всім подобалося. Однак я з захватом свідчив іншим. Я був ревним до правди і любив ділитися нею з людьми.

Коли японська армія готувалася до наступу на Індію, британська влада стала дедалі більше утискати Свідків Єгови. У липні 1943 року я теж зазнав утисків. Директор школи, англіканський священик, виключив мене зі школи за «незадовільну поведінку». Він сказав моїй мамі, що, спілкуючись зі Свідками Єгови, я подаю поганий приклад іншим учням. Мама була шокована і заборонила мені спілкуватися зі Свідками. Пізніше вона відіслала мене до батька в Пешавар, в місто, яке лежало приблизно за 1370 кілометрів на північ від Карачі. Без духовного харчу і спілкування я став духовно неактивним.

У 1947 році я повернувся в Карачі в пошуках роботи. Тоді я навідався до клініки лікаря Хардейкера. Він тепло і сердечно прийняв мене.

«Що тебе турбує?» — запитав він, думаючи, що я потребую медичної допомоги.

«Лікарю, я хворий не фізично, а духовно,— відповів я,— і мені потрібне біблійне вивчення».

«Коли починаємо?» — запитав він.

«Якщо можна, то вже»,— відповів я.

Ми цілий вечір вивчали Біблію, і я відчув, ніби повернувся у свою духовну сім’ю. Мама намагалася перешкодити моєму спілкуванню зі Свідками, але тепер я був рішуче налаштований служити Єгові. Тож 31 серпня 1947 року я охрестився у воді на знак свого присвячення. Незабаром, у віці 17 років, я почав служити сталим піонером.

Спочатку я служив піонером у місті Кветта, де колись була британська сторожова застава. У 1947 році країна була поділена на дві частини — Індію та Пакистан *. Через це всюди ширилась релігійна ворожнеча, що призвело до однієї з найбільш масових міграцій в історії людства. Біженцями стало близько 14 мільйонів людей. Мусульмани перебралися з Індії в Пакистан, а індуси та сикхи — з Пакистану в Індію. Саме тоді я вирушив з Карачі до Кветти переповненим поїздом. Більшу частину дороги я проїхав, вчепившись за поруччя вагону, що було дуже небезпечно.

У Кветті я зустрів Джорджа Сінгха, спеціального піонера, якому було коло 25. Джордж дав мені старий велосипед. На ньому я їздив (а іноді штовхав його) пагористою територією. Здебільшого я проповідував сам. Через півроку в мене вже було 17 біблійних вивчень, і зрештою деякі зацікавлені пізнали правду. Один з них, військовий офіцер, на ім’я Садік Масіх, допомагав Джорджу і мені перекласти деякі біблійні публікації на урду, державну мову Пакистану. З часом Садік став ревним вісником доброї новини.

Згодом я повернувся до Карачі і служив з новоприбулими місіонерами Генрі Фінчем і Гаррі Форрестом, випускниками школи «Гілеад». Яке ж цінне теократичне навчання я отримав від них! Якось я вирушив у проповідницьку подорож з братом Фінчем на північ Пакистану. Там, біля підніжжя високих гірських хребтів, ми знайшли багато смиренних селян, які розмовляли мовою урду і були спраглі  біблійної правди. Через два роки мене запросили на навчання в школі «Гілеад». Після цього я повернувся до Пакистану та час від часу служив районним наглядачем. Я жив у місіонерському домі в місті Лахор разом з трьома іншими місіонерами.

На жаль, в 1954 році місіонери в Лахорі не змогли ужитися одне з одним і філіал перепризначив декого з них. Оскільки я повівся немудро, підтримавши одну зі сторін у цій суперечці, мені дали настійну пораду. Я почувався розбитим і вважав себе цілковитим невдахою. Я переїхав до Карачі, а потім у Лондон (Англія), щоб відновити духовні сили.

У Лондоні в нашому зборі служило багато членів родини Бетелю. Чудовий брат Прайс Х’юз, наглядач філіалу, взяв мене під своє крило. Одного разу він розповів мені, як отримав пряму пораду від Джозефа Рутерфорда, який наглядав за всесвітньою працею проповідування. Коли брат Х’юз почав виправдовуватися, брат Рутерфорд суворо докорив йому. Мене здивувало, що брат Х’юз згадував про це з усмішкою. Він сказав, що спочатку був дуже засмучений. Але пізніше він зрозумів, що потребував прямої поради і що ця порада свідчила про любов Єгови (Євр. 12:6). Його слова запали мені в серце і допомогли відновити духовну рівновагу.

Приблизно в той час моя мама переїхала в Лондон і погодилася вивчати Біблію з Джоном Барром, який пізніше служив членом Керівного органу. Вона зробила духовний поступ і охрестилася 1957 року. Згодом я довідався, що мій батько перед смертю теж вивчав зі Свідками Єгови.

У 1958 році я одружився з Ліне, сестрою з Данії, яка жила в Лондоні. Наступного року в нас народилася донька, Джейн, перша з наших п’ятьох дітей. Також я отримав обов’язки в зборі «Фулем». Проте з часом через слабке здоров’я Ліне нам довелося переїхати в місцевість з теплішим кліматом. Тож 1967 року ми перебралися до Аделаїди (Австралія).

У нашому зборі в Аделаїді служило 12 помазаних християн похилого віку. Вони брали провід у праці проповідування. Невдовзі після переїзду ми вже активно займалися духовними справами.

У 1979 році в нас з Ліне народилася п’ята дитина, син Деніел. У нього була важка форма  синдрому Дауна, * і нам сказали, що він довго не проживе. Мені навіть тепер нелегко згадувати наші страждання. Ми робили все можливе, щоб дбати про нього, і водночас не занедбували інших чотирьох дітей. У Деніела в серці було два отвори. Іноді через брак кисню він синів, і ми змушені були швидко везти його в лікарню. Але попри погане здоров’я він був дуже розумний і сердечний. Крім того, він сильно любив Єгову. Коли ми сім’єю молилися перед їдою, він складав свої ручки, нахиляв голівку і сердечно промовляв: «Амінь!» Лише після того він починав їсти.

Коли Деніелу було чотири роки, в нього розвинулася гостра лейкемія. Ми з Ліне були фізично та емоційно виснажені. Я думав, що мої нерви не витримають. Але одного дня, коли ми почувалися повністю розбитими, до нас додому прийшов районний наглядач Невілл Бромвіч. Того вечора він обіймав нас зі сльозами на очах. Ми разом плакали. Його сердечні і співчутливі слова надзвичайно нас потішили. Він пішов від нас о першій годині ночі. Невдовзі Деніел помер. Ця втрата була найважчою у нашому житті. Усе ж ми пережили це горе і впевнені, що ніщо — навіть смерть — не може відділити Деніела від любові Єгови (Рим. 8:38, 39). Ми з нетерпінням чекаємо часу, коли він воскресне у Божому новому світі! (Ів. 5:28, 29).

Хоча я переніс два важких інсульти, я продовжую служити старійшиною. Те, що я пережив у своєму житті, допомагає мені виявляти розуміння і співчуття до інших, особливо до тих, у кого є серйозні проблеми. Я стараюсь не судити їх. Натомість запитую себе: «Як пережите ними позначилося на їхніх почуттях і складі розуму? Що я можу для них зробити? Як мені заохотити їх і далі виконувати волю Єгови?» Мені надзвичайно подобається пастирська праця в зборі. Виконуючи її, я потішаю і духовно відсвіжаю не лише інших, але й самого себе.

Я почуваюсь подібно до псалмоспівця, який сказав: «Коли тривоги переповнювали мене, [Єгова] потішав мене і заспокоював» (Пс. 94:19). Бог підтримував мене, коли я зазнавав труднощів у сім’ї, зносив релігійне переслідування і боровся з розчаруваннями та пригніченням. Єгова став для мене справжнім Батьком!