Мої батьки жили в Естонії, але під час Другої світової війни перебралися в Німеччину, де я і народився. Після того вони відразу почали готуватися до переїзду в Канаду. Перетнувши океан, ми оселилися біля Оттави. Наш перший дім був, по суті, побіленою прибудовою до курника. Ми жили дуже бідно, але принаймні завжди мали яйця на сніданок.

Одного дня Свідки Єгови прочитали моїй мамі слова з Об’явлення 21:3, 4. Цей уривок настільки її зворушив, що вона розплакалася. Насіння правди швидко проросло в серцях моїх батьків, і вже невдовзі вони охрестилися.

Батьки не дуже добре розмовляли англійською, але це не заважало їм бути ревними в служінні. Майже кожної суботи — навіть після нічної зміни на нікелевому заводі в Садбері (провінція Онтаріо) — тато брав мене і мою молодшу сестричку Сильвію проповідувати. Пам’ятаю, як щотижня ми цілою сім’єю вивчали «Вартову башту». Мама з татом старанно прищеплювали мені любов до Бога, тож 1956 року в десятирічному віці я вирішив присвятити своє життя Єгові. Приклад батьків і їхня любов до Бога завжди додавали мені сил у служінні.

Але після закінчення школи я почав духовно гальмувати. Мені здавалося, що, ставши піонером, я не зможу заробити достатньо грошей, щоб здійснити свою мрію побачити світ. Тому я влаштувався диск-жокеєм на місцеву радіостанцію. Робота мені дуже подобалася, але доводилось працювати по вечорах. Через це я постійно пропускав зібрання та ще й проводив багато часу з людьми, які не любили Бога. Зрештою мене загризло сумління, і я вирішив, що треба щось змінювати.

Я переїхав в Ошаву (провінція Онтаріо) і там познайомився з Реєм Норманом, його сестрою Леслі та іншими піонерами. Вони мене дуже тепло прийняли. Я бачив, які вони щасливі, і це змусило мене переглянути свої пріоритети. Нові друзі заохочували мене розпочати піонерське служіння, що я і зробив у вересні 1966 року. Все було прекрасно, життя йшло своїм ходом, і я навіть не підозрював, скільки приємних несподіванок мене чекає попереду.

Ще в школі я заповнив заяву на служіння в Бетелі у Торонто. І от, коли я вже був піонером, мене  запросили туди на чотири роки. Біда в тім, що мені дуже подобалася Леслі і я боявся, що якщо поїду, то більше ніколи її не побачу. Однак після довгих і палких молитов я з болем в серці попрощався з Леслі і таки поїхав у Бетель.

Спочатку я працював у пральні, а пізніше виконував секретарську роботу. Тимчасом Леслі призначили спеціальним піонером в Гатіно (провінція Квебек). Я часто думав про те, де вона зараз і що робить, а також про те, чи моє рішення було правильним. І тут сталася одна з найприємніших несподіванок у моєму житті. Рея, брата Леслі, запросили в Бетель і підселили до мене в кімнату! Завдяки цьому я знову почав спілкуватися з Леслі. Ми одружилися 27 лютого 1971 року — в останній день мого чотирирічного служіння в Бетелі.

Нас призначили у франкомовний збір у Квебеку. Ми прослужили там кілька років, після чого я несподівано отримав запрошення в районне служіння. Мені було лише 28, і я вважав, що до цього неготовий. Тоді я пригадав слова з Єремії 1:7, 8, і вони додали мені впевненості. Але було ще дещо, що не давало мені спокою: Леслі пережила кілька аварій і мала проблеми зі сном. Тому я сумнівався, що районне служіння нам під силу. Все ж моя дружина сказала: «Якщо Єгова нам це пропонує, то давай хоча б спробуємо». Тож ми прийняли запрошення і 17 щасливих років відвідували збори.

У районному служінні в мене був щільний графік, і я, на жаль, не завжди приділяв Леслі достатньо часу. Один випадок допоміг мені це зрозуміти. Якось у понеділок зранку хтось подзвонив нам у двері. Коли я відчинив, то побачив лише кошик для пікніка, а в ньому скатертину, фрукти, сир, багети, пляшку вина, келихи і записку: «Візьми дружину на пікнік». Того дня була гарна, сонячна погода, але мені треба було готувати промови, і я сказав Леслі, що не маю часу. Хоча Леслі все зрозуміла, було видно, що вона трохи засмутилась. Як тільки я сів за підготовку, мене почало мучити сумління. Я пригадав, що сказано в Ефесян 5:25, 28, і подумав: «Може, цими словами Єгова заохочує мене подбати про емоційні потреби дружини?» Помолившись, я сказав Леслі: «Поїхали!» Вона дуже втішилась. Ми знайшли затишне місце на березі річки, розстелили скатертину і чудово провели час удвох. Це був один з найпрекрасніших днів у нашому житті. До речі, промови я теж встиг приготувати.

Відвідуючи збори, ми об’їздили всю Канаду — від Британської Колумбії до Ньюфаундленду. Тож моя мрія подорожувати здійснилася. В мене навіть з’являлись думки про школу «Гілеад», але я зовсім не хотів служити місіонером в іншій країні. Мені здавалося, що місіонери — це особливі люди, а я цілком собі звичайний. Крім того, я боявся, що нас призначать в якусь африканську  країну, яка кишить хворобами і в якій постійно точаться війни. Канада мене цілком влаштовувала.

У 1992 році, після того як діяльність Свідків Єгови була легалізована в колишніх радянських республіках, нам запропонували служити місіонерами в Естонії. Сказати, що це було для нас несподіванкою,— нічого не сказати. Але після багатьох молитов ми знову вирішили: «Якщо Єгова нам це пропонує, то давай хоча б спробуємо». Ми прийняли запрошення, а я заспокоював себе думкою: «Принаймні це не Африка».

Отримавши призначення, ми відразу ж взялися за вивчення естонської мови. Через кілька місяців після приїзду в країну нам доручили виконувати районне служіння. Ми відвідували 46 зборів, а також кілька груп в трьох прибалтійських країнах і в Калінінградській області Росії. А це означало, що нам треба було вивчати ще й латиську, литовську і російську мови. Завдання, скажу я вам, не з легких. Але брати і сестри цінували наші зусилля і дуже нам допомагали. У 1999 році в Естонії відкрився філіал і мене разом з Тоомасом Едуром, Лембітом Рейле і Томмі Кауко призначили членами комітету.

В Естонії ми познайомилися з багатьма Свідками, які колись були вислані в Сибір. У цих братів і сестер було дуже важке минуле — вони провели багато часу в суворих умовах і далеко від рідних. Але вони не озлобились і після звільнення продовжили ревно та з радістю виконувати своє служіння. Їхній приклад показав нам, що можна знести будь-які випробування і при цьому не втратити радості.

За роки служіння ми майже не брали вихідних, і в якийсь момент Леслі стала помічати, що дуже швидко втомлюється. Вона почувалася настільки виснаженою, що ми всерйоз задумалися над тим, щоб повернутися в Канаду. Якраз тоді нас запросили у Школу для членів комітету філіалу в Паттерсон (США). Я не знав, чи нам погоджуватись. Однак після палких молитов ми таки вирішили поїхати на навчання, і Єгова благословив наше рішення. Поки ми були в Штатах, Леслі пройшла обстеження і виявилося, що причиною її сильної втоми була фіброміалгія. Після лікування ми змогли повернутися до нормального життя.

Одного вечора (це було у 2008 році, коли ми вже повернулися в Естонію) мені подзвонили зі Всесвітнього центру і запитали, чи ми би погодилися служити в Конго. Мало того, що сама пропозиція мене шокувала, так ще й відповідь треба було дати наступного дня. Я нічого не сказав Леслі, бо знав, що вона не зможе заснути. Замість неї не спав я. Цілу ніч я розповідав Єгові про свої тривоги.

Наступного дня я все розказав Леслі. Ми почали думати: «Єгова запрошує нас до Африки. Звідки ми знаємо, що це служіння нам не підійде, якщо ми ще навіть не спробували?» Ось так, провівши  16 років в Естонії, ми опинилися в Кіншасі — столиці Конго. На території тамтешнього філіалу було багато зелені — справжній оазис спокою та краси. У нашій новій кімнаті Леслі відразу поставила на видному місці листівку, яку вона привезла ще з Канади. На ній було написано: «Квітни там, де тебе посадили». Виявилося, в Африці це зовсім не складно. Ми познайомилися з багатьма братами і сестрами, розпочали біблійні вивчення і поступово увійшли в смак нашого нового служіння. Згодом ми почали відвідувати інші філіали і завдяки цьому побували ще в 13 африканських країнах. Ми мали можливість на власні очі побачити, яким розмаїтим та цікавим є африканський народ. Усі страхи, які я колись мав, розвіялися, і ми були вдячні Єгові, що він запросив нас на цей материк.

У Конго ми познайомилися з місцевою кухнею. Чесно кажучи, спочатку нас зовсім не приваблювала перспектива їсти усіляких комах. Але побачивши, з яким апетитом це робили наші брати та сестри, ми вирішили теж спробувати і не пошкодували.

А ще ми мали честь надавати духовну і гуманітарну допомогу братам на сході країни, де повстанці робили набіги на села і нападали на жінок та дітей. Більшість тамтешніх братів були дуже бідними, але нас до глибини душі зворушила їхня віра у воскресіння, любов до Єгови і вірність його організації. Це навіть спонукало нас ще раз перевірити, наскільки міцними є наші переконання. Деякі брати втратили свої доми і врожаї. Тоді я ще ясніше побачив, що матеріальні речі можуть зникнути у будь-який момент і тільки духовні скарби залишаються вічно. Незважаючи на скрутні обставини, ті брати дуже рідко скаржилися. Їхній приклад не раз допомагав нам зберігати мужність, коли ми стикалися з хворобами та іншими труднощами.

А далі нас очікувала ще одна несподіванка. Брати попросили нас переїхати у філіал в Гонконгу. Ми навіть не уявляли, що колись будемо жити на Далекому Сході. Звичайно, ми погодилися, адже вже стільки разів відчували підтримку  Єгови. Отже, у 2013 році ми зі слізьми на очах попрощалися з нашими дорогими друзями і залишили Африку, не знаючи, що нас чекає попереду.

Приїхавши в Гонконг, ми ніби опинилися в іншому світі. Це було велике, багатонаціональне місто, в якому постійно вирувало життя. Кантонська мова нам давалася нелегко, але доброта братів і місцева кухня з лишком компенсували усі незручності. Робота в Бетелі набирала обертів, тому з часом постало питання про розширення філіалу. Але оскільки ціни на нерухомість стрімко зростали, Керівний орган прийняв мудре рішення продати більшу частину нашого майна в Гонконгу і перенести деякі види діяльності в інші філіали. Тож у 2015 році ми переїхали в Південну Корею, де служимо досі. Тепер ми намагаємося опанувати корейську і, хоча ми ще не дуже добре нею говоримо, місцеві брати і сестри кажуть, що у нас непогано виходить.

Послуживши в багатьох країнах, ми побачили, що не завжди легко заводити нових друзів. Але це набагато простіше робити, якщо виявляти ініціативу і запрошувати в гості різних братів та сестер. Насправді, між усіма нами набагато більше спільного, ніж відмінного, і кожному з нас Єгова дав таке велике серце, що в ньому ніколи не забракне місця для нових друзів (2 Кор. 6:11).

А ще ми навчилися дивитися на людей так, як на них дивиться Єгова, і помічати докази того, що він любить нас і дає нам керівництво. Кожного разу, коли ми знеохочувалися або почувалися чужими в новій країні, ми перечитували листівки і листи від наших друзів. Це допомагало нам відновити радість. І, звичайно ж, ми багато разів відчували, як Єгова відповідає на наші молитви і дає нам сил рухатися далі.

За роки подружнього життя ми з Леслі зрозуміли, наскільки важливо знаходити час одне для одного, навіть коли ми дуже зайняті. Також ми навчилися сміятися над собою, і це нам надзвичайно допомогло, коли ми вивчали нові мови. А ще ми розвинули звичку кожного вечора роздумувати над тим, які благословення ми мали протягом дня, і дякувати за них Єгові.

Я навіть подумати не міг, що буду місіонером і житиму в різних країнах. Але Єгова показав мені, що для нього немає нічого неможливого. Мимоволі пригадуються слова пророка Єремії: «Ти перехитрив мене, Єгово» (Єрем. 20:7). Єгова дійсно не раз дивував нас приємними несподіванками і навіть сповнив мою дитячу мрію подорожувати літаком. Відвідуючи філіали, я побував на п’яти материках і побачив стільки країн, скільки в дитинстві мені навіть не снилося. І я дуже щасливий, що усі ці роки мене завжди підтримувала моя кохана дружина!

Ми з Леслі постійно нагадуємо собі, кому ми служимо і чому ми це робимо. А ще ми пам’ятаємо, що наші теперішні благословення — це лише відблиск того, що нас чекає в майбутньому, коли Єгова відкриє свою руку і «задовольнить бажання всього живого» (Пс. 145:16).