Я народився 22 грудня 1929 року в Новіллі. Це був маленький хутір, який складався лише з дев’яти ферм. Ми жили недалеко від Бастоні, що в бельгійських Арденнах. В мене збереглося багато приємних спогадів з дитинства, яке я провів з батьками на фермі. Ми з моїм молодшим братом Ремоном кожного дня доїли корів, а коли приходив час збирати врожай, допомагали в полі. Наше маленьке село було дуже дружним, і всі старалися допомагати одне одному.

Мої батьки, Еміль і Аліс, були ревними католиками і кожної неділі ходили на месу. Але все змінилося десь в 1939 році, коли наш хутір відвідали піонери з Англії. Вони запропонували татові передплатити журнал «Вістник Потіхи», який тепер називається «Пробудись!», і він погодився. Тато дуже швидко зрозумів, що знайшов правду, і почав читати Біблію. Згодом він перестав ходити на месу, що дуже не сподобалось нашим сусідам. З милих, дружелюбних людей вони перетворились на ярих противників. Вони всіма силами старалися змусити тата повернутись до церкви, що часто призводило до запеклих суперечок.

Мені було дуже боляче бачити, як знущаються з тата. Саме тому я звернувся до Бога в молитві, про яку розповів на початку. Я палко просив Єгову допомогти татові і, коли сусіди заспокоїлись, відчув невимовну радість. Я не мав і тіні сумніву, що це була відповідь на мою молитву.

10 травня 1940 року нацистська Німеччина вторглася в Бельгію. Люди почали масово втікати за кордон. Наша сім’я вирушила на  південь Франції. Дорога пролягала через місцевості, де точились бої між французькими і німецькими військами. Тож ми не раз опинялися між двох вогнів.

Коли ми повернулися на ферму, то побачили, що майже все наше майно розграбоване. Залишився лише наш пес Боббі. Я запитував себе: «Чому у світі стільки зла і страждань? Чому люди воюють?».

У той час нас дуже підбадьорив брат Еміль Шранц a, який служив піонером і старійшиною. Він не раз заходив до нас на ферму. За допомогою Біблії брат Шранц пояснив мені, чому існують страждання, а також відповів на інші запитання, які мене тривожили. Завдяки цим розмовам я переконався, що Єгова є люблячим Богом, і ще більше з ним зблизився.

Хоча війна ще не закінчилась, ми могли регулярно бачитися з братами і сестрами. У серпні 1943 року на нашу ферму приїхав брат Жозе-Ніколя Міне. Він виголосив промову, а в кінці запитав: «Хто з вас хотів би охреститись?». Ми з татом підняли руки і невдовзі охрестилися в маленькій річці неподалік нашого дому.

В грудні 1944-го німецькі війська розпочали свій останній масштабний наступ на західному фронті, який увійшов в історію під назвою Арденнська операція. Ми жили недалеко від поля бою і тому майже місяць ховалися в підвалі. Одного дня, коли я вийшов, щоб нагодувати худобу, почався такий сильний обстріл, що з нашої стодоли зірвало дах. Тоді я почув, як хтось крикнув: «Лягай!». Це був американський солдат. Я підбіг до нього, впав на землю, і він накрив мені голову своїм шоломом.

Після закінчення війни ми почали регулярно спілкуватися з братами і сестрами зі збору в місті Льєж, що лежало за 90 кілометрів на північ від нас. Згодом нам вдалося створити маленьку групу в Бастоні. Я влаштувався на роботу в податкову службу і пішов вчитися на юриста. Пізніше я працював у нотаріальній конторі. В 1951 році ми з братами  організували в Бастоні невеликий районний конгрес. На нього з’їхалося близько 100 людей, серед яких була дуже ревна піонерка Еллі Ройтер. Щоб попасти на конгрес, їй довелося їхати велосипедом 50 кілометрів. Ми закохалися і невдовзі заручились. Якраз тоді Еллі отримала запрошення на навчання у школі «Гілеад». Вона розуміла, що їй доведеться відмовитись від цього запрошення, і написала про це у Всесвітній центр. Брат Норр, який у той час брав провід в організації Єгови, надіслав їй теплого листа, в якому висловив надію, що одного дня вона зможе пройти навчання у цій школі разом з чоловіком. Ми одружилися в лютому 1953-го.

Того ж року ми з Еллі відвідали конгрес «Суспільство нового світу», який проходив на стадіоні «Янкі» в Нью-Йорку. Там я познайомився з братом, який дуже вмовляв мене переїхати в Сполучені Штати і навіть запропонував мені хорошу роботу. Обговоривши це питання з Єговою, ми з Еллі вирішили повернутися в Бельгію, щоб і далі дбати про нашу маленьку групу в Бастоні, яка складалась лише з 10 вісників. Наступного року в нас народився син Серж. Ми були такі щасливі! Але, на жаль, всього лиш через сім місяців він захворів і помер. У той час ми виливали своє горе Єгові і черпали потіху з його обіцянки воскресити померлих.

Я дуже хотів служити піонером і тому шукав роботу з неповною зайнятістю. Мої пошуки увінчалися успіхом у жовтні 1961-го. І саме в той день, коли я знайшов те, що шукав, мені подзвонили з бельгійського філіалу і запропонували стати служителем району (раніше так називались районні наглядачі). Я запитав: «А можна, перш ніж взятися за це завдання, ми трохи послужимо піонерами?». Нам дозволили. Тож, прослуживши вісім місяців піонерами, ми розпочали районне служіння. Це був вересень 1962-го.

Через два роки нас запросили служити в Бетель у Брюсселі. Ми приїхали туди в жовтні 1964-го. Це нове призначення принесло нам багато благословень. У 1965 році Бетель відвідав брат Норр, а невдовзі після цього, на моє велике здивування, мене призначили наглядачем філіалу. Пізніше нас з Еллі запросили в 41-й клас школи «Гілеад». Так сповнилися слова брата Норра, які він написав Еллі 13 років до того. Після випуску ми повернулися в бельгійський Бетель.

Протягом багатьох років я мав можливість допомагати нашим братам в Європі та за її межами захищати своє право вільно поклонятися Єгові (Філ. 1:7). Виконуючи це завдання, мені доводилось зустрічатися з урядовцями більш ніж 55 країн, в яких наша діяльність була заборонена або обмежена. Я ніколи не привертав їхньої уваги до своїх звань, а завжди представлявся як служитель Бога. Перед кожною зустріччю я молився про Боже керівництво,  адже розумів, що «серце царя [або судді] в руці Єгови — наче водні потоки. І Він скеровує його туди, куди хоче» (Присл. 21:1).

Пригадую випадок, який справив на мене особливе враження. Я мав зустрітися з членом Європейського парламенту. Після багатьох спроб домовитися про зустріч я нарешті отримав дозвіл. Як тільки ми зустрілися, він сказав: «Я даю вам п’ять хвилин і ні секунди більше». Я відразу опустив голову і почав молитися. Тоді той чоловік роздратовано запитав, що я роблю. Я підняв очі і сказав: «Дякую Богові, бо переді мною його слуга». Він запитав, що я маю на увазі, і я показав йому Римлян 13:4. Цей вірш його зацікавив, адже він був протестантом. У результаті той парламентар приділив мені пів години, і ми мали дуже продуктивну розмову. Він навіть похвалив нас за нашу працю.

Свідки Єгови в Європі отримали багато юридичних перемог у справах, пов’язаних з християнським нейтралітетом, опікою над дітьми, сплатою податків тощо. Я мав честь брати участь у багатьох із них і на власні очі бачити, як Єгова допомагає своєму народу. Тільки в Європейському суді з прав людини ми отримали більш ніж 140 перемог!

У 90-х роках я співпрацював з братом Філіпом Брамлі зі Всесвітнього центру і братом Вальтером Фарнеті, який служив в Італії. Ми старалися домогтися більшої свободи для братів на Кубі, де наша діяльність була обмежена. Я написав у кубинське посольство в Бельгії, і нам призначили зустріч. На жаль, під час розмови з представником посольства нам не вдалося залагодити непорозуміння, через які на нашу діяльність колись було накладено обмеження.

Але ми не опускали рук і продовжували шукати керівництва Єгови. Після багатьох молитов ми вирішили попросити дозволу відправити на Кубу 5000 Біблій. І ми його отримали. Усі Біблії без перешкод дісталися Куби і пізніше потрапили до наших братів. Побачивши, що Єгова благословляє наші зусилля, ми наважились попросити дозволу на відправку ще 27 500 Біблій, і нам знову дозволили. Тепер наші брати і сестри на Кубі могли мати власний примірник Біблії. Було так приємно внести у це свою лепту.

Після цього я не раз літав на Кубу, щоб особисто зустрітися з представниками влади. В результаті мені вдалося налагодити хороші стосунки з багатьма з них.

У 1994 році в Руанді стався жахливий геноцид племені тутсі, який забрав життя понад мільйона людей. На жаль, серед них були і наші одновірці. Мене і кількох інших братів попросили доставити в цю країну гуманітарну допомогу.

Коли ми прибули в Кігалі, столицю Руанди, перед нашими очима постала сумна картина. Стіни перекладацького офісу і складу літератури були всіяні слідами від куль. Ми почули багато жахливих історій про братів і сестер, які загинули від рук розлючених людей, озброєних мачете. Але також ми почули багато зворушливих розповідей про те, яку любов брати і сестри виявляли одне до одного. Наприклад, ми познайомилися з братом з племені тутсі, якого одновірці-хуту 28 днів переховували під підлогою свого дому. Щоб підбадьорити наших дорогих братів і сестер, ми організували в Кігалі зібрання, на яке прийшло понад 900 осіб.

Потім ми відправилися в Заїр (тепер це Демократична Республіка Конго). Ми хотіли відшукати велику групу руандійських Свідків, які, як ми думали, перебували в таборах для біженців неподалік від міста Гома. Виявилося, що знайти їх не так просто. Тож ми молилися до Єгови, щоб він привів нас до них. Аж ось ми побачили, як хтось іде нам назустріч. Ми спитали його, чи він не знає когось зі Свідків Єгови. Чоловік відповів: «Так, я і сам Свідок. Я з радістю відведу вас до братів, які служать у комітеті з надзвичайних ситуацій». Поспілкувавшись з комітетом і підбадьорившись взаємно, ми зустрілися з приблизно 1600 біженцями. Щоб підтримати їх духовно, ми прочитали їм листа від Керівного органу. Уявіть, як приємно було цим братам і сестрам почути такі слова: «Ми постійно про вас молимось. Ми впевнені, що Єгова вас не залишить». І ці слова справдились. Сьогодні Свідки Єгови в Руанді процвітають духовно, і їх налічується більше 30 000!

У 2011-му я втратив свою дорогу Еллі. Ми прожили разом майже 58 років. Моє серце розривалося від болю. Але я виливав свої почуття Єгові, і він давав мені мир. Мені також ставало легше, коли я ділився з іншими істинами про Боже Царство.

Зараз мені вже за 90. Як і раніше, я кожного тижня проповідую. Я і далі служу в бельгійському філіалі і роблю, що можу: допомагаю юридичному відділу, ділюся своїм досвідом з іншими і роблю пастирські візити до молодих членів нашої родини Бетелю.

Відтоді, як я вперше помолився до Єгови, минуло майже 84 роки. З тієї молитви почалась моя захоплива подорож з Єговою. Який же я йому вдячний, що ввесь цей час він уважно вислуховував усі мої молитви! (Пс. 66:19) b.