Неправильне уявлення: педофіли переважно є незнайомими божевільними недолюдками, що викрадають дітей і застосовують фізичну силу, щоб їх зґвалтувати.

У більшості випадків — за деякими підрахунками від 85 до 90 відсотків — ґвалтівник є особою, котру дитина знає і котрій довіряє. Замість вдаватися до фізичної сили, ґвалтівники часто доводять дитину до статевих актів поступово, користуючись тим, що дитина має обмежений життєвий досвід та розумові здібності. (Порівняйте 1 Коринтян 13:11 і Приповістей 22:15). Ці ґвалтівники не є типовими похітливими відлюдниками. Багато з них досить релігійні, шановані особи, що користуються прихильністю у колі знайомих. Згідно з Федеральним бюро розслідувань, «абсурдно робити висновок, що людина не є педофілом лише тому, що вона добра, ходить до церкви, чесно працює, любить тварин тощо». Недавні дослідження виявляють, що також неправильно робити висновок, ніби усі педофіли чоловічої статі або що усі жертви жіночої статі.

Неправильне уявлення: діти вигадують або обманюють про статеву наругу над ними.

Діти, що виховуються у нормальних умовах, не знають про статеві справи настільки, щоб вигадувати у деталях про те, як вони зносили статеву наругу, хоча деякі зовсім малі діти можуть і не розуміти деталей. Навіть найскептичніші дослідники погоджуються, що більшість дитячих розповідей про статеву наругу над ними правдиві. Звернімось до книжки «Істерія ґвалтування. Пошуки відьм відновилися» (англ.), котра зосереджує увагу читача на фальшивих звинуваченнях у здійсненні статевої наруги *. У цій книжці зазначається: «Дійсна статева наруга над дітьми є поширеним явищем, і більшість заяв до суду про таку наругу над дітьми... ймовірно, небезпідставна (мабуть, 95%, а то й більше)». Дітям надзвичайно важко розповісти про те, що вони стали жертвою статевої наруги. Коли вони говорять про цю неправду, то здебільшого для того, щоб заперечити здійснену над ними наругу, навіть якщо вона дійсно була.

Неправильне уявлення: діти є спокусниками і часто своєю поведінкою самі напрошуються на ґвалтування.

Таке твердження є особливою підтасовкою фактів, тому що в дійсності воно звинувачує жертву за те, що вона знесла статеву наругу. Дітям не притаманне уявлення про сексуальність. Вони не мають жодного поняття про те, що містить у собі така діяльність або як це змінить їх. Тому вони просто не в стані свідомо погоджуватись на це. Лише ґвалтівник і тільки ґвалтівник несе відповідальність за вчинене. (Порівняйте Луки 11:11, 12).

Неправильне уявлення: коли діти розповідають про статеву наругу, то батьки повинні наказати їм ніколи більше не говорити про це і «забути про це раз і назавжди».

Якщо дитина замовчує те, що стала жертвою статевої наруги, то кому це найбільше на руку? Чи ж не ґвалтівнику? По суті, вивчення показують, що придушувати свої почуття і думати, що нічого не сталося, мабуть, найменш ефективний спосіб справлятися з душевною травмою після статевої наруги. В Англії досліджувались дев’ять методів, як справлятися з наслідками кровозмішення, які застосовувались одною групою дорослих, що пережили таке; ті, які старалися забути минуле, уникали розмов про це або придушували свої почуття, у дорослому віці зносили більші емоційні труднощі в пристосовуванні до середовища та більше страждань. Якщо ви пережили жахливий напад, то чи ви хотіли б, щоби вас просили нікому не розказувати про нього? Навіщо ж просити дитину про це? Якщо дитині дати нормально відреагувати на таку жахливу подію, як, наприклад, вилити своє горе, гнів та добре виплакатися, то це допоможе їй зрештою забути те, що з нею сталося.