Перейти до матеріалу

Перейти до змісту

Життєрадісний попри каліцтво

Життєрадісний попри каліцтво

Життєрадісний попри каліцтво

РОЗПОВІВ КОСТЯНТИН МОРОЗОВ

Коли я народився 20 липня 1936 року, у моєму тілі, крім черепа і хребта, не було кісток. Скелет складався з еластичних хрящів, не твердіших за хрящ вушної раковини дорослої людини. Я не важив і півкілограма. Лише слабке серцебиття, ледь помітне дихання і лічені рухи вказували на те, що я живий.

Я БУВ сьомим у дев’ятидітній сім’ї, що жила в Росії у селі Сара Ульяновської області. Коли мені виповнилося три тижні, батьки понесли мене до церкви хрестити. Священик похапцем побризкав мене водою і наказав батькам якнайскоріше йти додому, адже, за його словами, я не міг прожити й декількох годин.

У січні 1937 року батьки повезли мене до Казані, столиці Татарської республіки, щоб показати спеціалістам. На той час я міг сказати «мама», «папа» і «бабушка», знав також імена братів. Обстеживши мене, лікарі сказали мамі, що протягом року я помру. Вони порадили вмертвити мене і законсервувати у колбі, як експонат, наочне знаряддя для студентів-медиків. Я дуже-дуже вдячний моїм дорогим батькам за те, що вони рішуче відмовились зробити це!

Дитинство, сповнене страждань

Скільки себе пам’ятаю, мене постійно мучив біль. Але ще дитиною старався бачити в усьому щось добре, часто сміятися і насолоджуватись життям. Така життєрадісність збереглася в мені дотепер. Скелет у мене поступово зміцнявся, я міг сидіти і трохи повзати. Я не ріс, як звичайні діти, і до того ж моє тіло було сильно деформоване. Проте добре вчився і в п’ять років міг читати й писати.

У травні 1941 року мама знову взяла мене до церкви. Там було багато людей, і всі вони молились, стоячи навколішках. До мами підійшла прислужниця і запитала, чому вона не вклякає. Мама показала мене, і та пішла поговорити зі священиком. Повернувшись, прислужниця повела нас до виходу і сказала мамі залишити мене та увійти самій. Ця жінка заявила, що через гріхи батьків мене їм дав «нечистий». Мама прийшла додому в сльозах. Я довго думав над цими словами, хотів знати, хто цей «нечистий».

У 1948 році, коли мені було 12 років, мама повезла мене у село Меренки, що в Чувашії, за 80 кілометрів від нашого дому. Там були цілющі джерела, і мама сподівалася, що ця вода зцілить мене. Священики поставили умови для зцілення: не їсти три дні та обов’язково причаститися в церкві. Я не дуже вірив у це, але погодився. Подорож була довгою і важкою, але я терпів, намагаючись милуватися гарними краєвидами.

У церкві було повно людей. Коли мама проносила мене через натовп, якась стара жінка дала мені цукерку. Я взяв її і поклав у кишеню. Коли підійшла моя черга причащатися, та жінка закричала: «Батюшка, не причащайте його! Він щойно з’їв цукерку!» Я сказав, що цукерка лежить у мене в кишені, але священик закричав: «Ах ти ж, зухвала потворо! Ще й брехати будеш? Геть його з церкви!» Однак наступного дня інший священик виконав обряд причастя та умив мене «чудотворною» водою. Але чуда не сталось. Я залишився калікою.

Інтелектуальні здобутки

Попри серйозне каліцтво, у підліткові роки я багато навчався і займався розумовою працею. У 1956-му я вступив у комсомол, а з часом став викладати молоді історію комсомолу. В домі інвалідів я був членом культурно-побутової комісії, завідував радіопередачами і був диктором.

Крім того, я працював бібліотекарем пересувної бібліотеки озвучених книг для сліпих і був обраний членом судової комісії з боротьби проти алкоголізму. Ще я належав до гуртка художньої самодіяльності, співав і грав на кількох музичних інструментах.

У домі інвалідів

У 1957 році, коли мені виповнився 21 рік, через свою фізичну неміч мені довелося перейти у дім інвалідів. Але я не збирався здаватись. У жовтні 1963 року я поїхав у Московський науково-дослідний інститут протезування. Там, щоб випрямити ноги, мені зробили 18 операцій.

Спочатку ноги розтягнули. Через вісім днів зробили операцію. Потім на ноги наклали гіпсові пов’язки, що тримали їх у відповідному положенні до наступної операції. Медсестра плакала, коли бачила, як я страждав.

Протягом наступних чотирьох місяців я вчився ходити на милицях. Коли стояв на милицях, мій зріст був трохи більше 100 сантиметрів. Важив 28 кілограмів. Навчившись ходити на милицях, 1964 року я повернувся у дім інвалідів. На жаль, слабкі кістки ніг не витримували ваги мого тіла, і невдовзі я знову пересувався тільки повзком або на інвалідному візку. І дотепер я пересуваюсь переважно на ньому.

Я більше ніколи не ходив до церкви. Слова про те, що я народився від «нечистого», усе ще завдавали мені болю. Я дуже любив батька й матір і просто не міг повірити, що це вони та Бог несуть вину за мій стан. Я намагався не вішати носа. Хотів робити іншим добро, а найбільше — довести самому собі, що на це спроможний навіть я.

Самостійне життя

У 1970 році я одружився з Лідією, яка з дитинства була частково паралізована. Ми придбали маленький будиночок, де прожили 15 років. Увесь цей час ми обоє працювали, заробляючи на життя. Я навчився ремонтувати годинники та інші точні малогабаритні механізми.

Якийсь час дресирований собака виконував для мене багато важливих послуг. Ми з дресирувальником розробили спеціальну конструкцію повідка. У мене було два собаки — Вулкан і Пальма. Пальма багато років була моїм вірним другом. Вона навіть приносила продукти з магазину. Єдине, чого вона не любила, так це стояти у довгих чергах. Пальма несла в зубах мій гаманець, а на її ошийнику був гачок для сумки.

У 1973 році серйозно захворіла моя мама. Оскільки вона не виходила з дому, ми з дружиною вирішили забрати її до себе. На той час мій батько і п’ятеро братів померли, а троє інших жили в різних частинах Росії. До смерті мами я намагався робити для неї все, що міг. Вона померла у 85 років.

У 1978 році я вирішив зробити для себе зручний засіб пересування. Після кількох пробних варіантів, я врешті-решт зробив те, що треба. Місцеве відділення ДАІ видало мені права на водіння і зареєструвало мій мотовізок, котрий я назвав «Оса». Ми з дружиною зробили до нього маленький причіп, який витримував до 300 кілограмів. Вдвох ми могли не тільки їздити в ньому, але й перевозити речі. Цей мотовізок прослужив нам до 1985 року.

Приблизно тоді я осліп на ліве око, а правим став погано бачити. Потім у Лідії почалися проблеми з серцем. У травні 1985 року через стан здоров’я нам довелось переїхати у дім інвалідів міста Дімітровграда.

Чому тепер моє життя таке щасливе

Влітку 1990 року до нашого дому інвалідів прийшли Свідки Єгови. Мене дуже зацікавило те, чого вони навчали. Свідки показали мені уривок з Євангелії від Івана про чоловіка, який народився сліпим. Ісус сказав про нього: «Не згрішив ані він, ні батьки його» (Івана 9:1—3). Мені пояснили, що ми успадкували гріх і хвороби від нашого прабатька Адама (Римлян 5:12).

Однак найбільше враження на мене справило те, що Бог зцілить усіх, хто житиме під правлінням його Сина Ісуса Христа, коли на землі буде відновлено Рай (Псалом 37:11, 29; Луки 23:43; Об’явлення 21:3, 4). Сльози радості потекли в мене з очей, і я прошепотів: «Я знайшов правду, правду, правду!» Я вивчав Біблію зі Свідками Єгови протягом року і 1991 року охрестився у воді на символ присвячення Богу Єгові.

Я хотів служити Єгові й проповідувати про його чудові наміри, проте зіткнувся з численними перешкодами. Раніше мені не дуже потрібно було кудись виходити, але тепер це стало необхідністю, щоб розповідати про мою віру іншим. Першою територією, на якій я проповідував, був наш дім інвалідів, де жило понад 300 осіб. Щоб спілкуватися з якомога більшою кількістю людей, я попросив призначити мене чергувати в підсобному приміщені.

Щоранку сідаю на робоче місце і беруся за свої обов’язки. У мене з’явилося багато друзів, з якими дуже цікаво говорити на біблійні теми. Дехто з них бере книжки й журнали, які допомагають їм зрозуміти Біблію. Всі, хто до мене приходить, призвичаїлися до того, що я читаю їм з Біблії і з біблійних публікацій. Нерідко під час обідньої перерви в нашій з дружиною кімнаті збирається так багато людей, що важко проштовхнутися.

Християнські брати й сестри з місцевого збору Свідків Єгови дуже допомагають мені у проповідуванні. Вони приносять біблійну літературу, проводять час зі мною та моєю дружиною і допомагають діставатися до Залу Царства на зібрання. Один Свідок купив мотоцикл з коляскою саме для того, щоб возити мене. Інші, в кого є автомобілі, охоче возять мене взимку.

Завдяки такому сердечному піклуванню я відвідав понад десять конгресів, тобто освітніх семінарів Свідків Єгови. Мій перший конгрес — міжнародний, що відбувся в Москві в липні 1993 року, де найбільше число присутніх становило 23 743 особи з 30 країн. Щоб потрапити на нього, я подолав 1000 кілометрів, і з того часу не пропустив жодного конгресу народу Єгови.

Адміністрація нашого дому інвалідів глибоко поважає мене, за що я їм дуже вдячний. Моя дружина Лідія, з якою ми живемо в злагоді вже 30 років, теж підтримує і допомагає мені, хоча не поділяє моїх релігійних поглядів. Але найбільше мене підтримує Єгова своєю сильною рукою та обдаровує чудовими благословеннями. У вересні 1997 року, мене призначили піонером, як називають повночасних служителів Свідків Єгови.

У моєму житті було декілька випадків, коли серце могло зупинитись, і я би помер. Наскільки ж я щасливий, що цього не сталося і я познайомився з Джерелом життя, Богом Єговою, і полюбив його! Хочу продовжувати служити йому разом з духовними братами і сестрами у всьому світі доти, доки битиметься моє серце.

[Ілюстрація на сторінці 20]

З дружиною Лідією.

[Ілюстрація на сторінці 21]

Навчаю в нашому домі інвалідів.