Сумчасті стрибуни на «пружинах»

ВІД НАШОГО КОРЕСПОНДЕНТА В АВСТРАЛІЇ

«ЩОДНЯ, коли я повертався зі школи, мій кенгуру Джоі сидів біля воріт, чекаючи на мене,— згадує Джон.— Тільки-но я прочиняв ворота, як той підскакував і обхоплював мене передніми лапами, а я обіймав його. Обіймами ми запевняли одне одного: «Дуже радий тебе бачити!» Тоді Джоі, як щасливий собака, стрибав по дорозі кілька метрів в один бік, потім назад, і так декілька разів, аж доки ми не входили до будинку».

Сім’ї Джона, як і всім іншим мешканцям Австралійського бушу, закон дозволяє тримати вдома кенгуру. Здебільшого, це сироти, котрих врятували ще маленькими після смерті матері, яка загинула, наприклад пересікаючи дорогу.

Зрозуміло, «названі батьки» хочуть, щоб маля якнайшвидше призвичаїлося до нової оселі. Отже одна з перших речей, яку готують для кенгуренят,— це сумка. Вибирають затишний куток, біля якогось джерела тепла, і вішають велику й міцну полотняну сумку з прорізом, яка має імітувати сумку мами-кенгуру. Малюка садять у сумку і дають пляшечку теплого, приготованого особливим способом молока. Завдяки такому піклуванню виживає багато  кенгуренят. Вони швидко пристосовуються до нової сумки, забираючись туди, як і в мамину, вперед головою.

Як описати кенгуру?

Тварин, що вирощують своїх малят у сумці, називають сумчастими. Їх коло 260 видів, серед яких кенгуру, коала, вомбат, бандикут. У Північній Америці існує тільки один вид сумчастих — опосум. Тому, коли перші мореплавці повертались додому, їм важко було описати тих незвичайних тварин, а особливо кенгуру. Слово «кенгуру» вперше написав англійською британський мореплавець Джеймс Кук. Він уподібнив цю тварину до «хорта, що скаче, як заєць або олень». Згодом показ живого кенгуру в Лондоні викликав сенсацію.

На голові кенгуру, подібній до оленячої, рухливі великі вуха. Маленькі, проте сильні передні лапи нагадують людські руки, особливо коли кенгуру стоїть на задніх лапах. У нього також великі мускулисті стегна, довгий, товстий та вигнутий хвіст і, звичайно, величезні ступні, через що він отримав ще одну назву — «Macropodidae», яка означає «довгі ступні».

Існує приблизно 55 видів кенгурових, деякі з них ростом з людину, а інші — розміром зі щура. У всіх них передні кінцівки короткі, а задні довгі, для стрибання. Червоний кенгуру, сірий кенгуру та валару — найбільші з них. Довжина тіла одного самця червоного кенгуру досягла двох метрів від кінчика носа до кінчика хвоста, а важив він 77 кілограмів. Менших за розмірами кенгуру називають валабі.

Чи доводилось вам бачити або чути про кенгуру, який живе на дереві? Хочете вірте, хочете ні, але в родині кенгуру є своя «мавпа» — деревний кенгуру. Він живе у вологих тропічних лісах Нової Гвінеї та на північному сході Австралії. Ця коротконога тварина спритна, дуже добре пересувається по деревах і може перестрибувати з гілки на гілку, відстань між якими 9 метрів. Вночі вона спускається на землю, де їсть переважно траву і личинок.

Швидкі, граціозні, вмілі

Коли кенгуру рухаються повільно, то виглядають зовсім незграбними і неповороткими: щоб просувати вперед задні кінцівки, вони спираються на короткі передні лапи і на хвіст. Але бігають кенгуру граціозно. Коли вони стрибають зі швидкістю до 50 кілометрів за годину, то втримують рівновагу за допомогою свого великого хвоста. Як говориться в «Уорлд бук енсайклопідія», в екстремальних ситуаціях кенгуру «можуть розвинути найбільшу швидкість 60 кілометрів [38 миль] за годину». Гігантський кенгуру може стрибнути з великою швидкістю на 9—13,5 метра. Такий стрибок вже майже політ!

Кенгуру не тільки швидко рухаються, але й уміло використовують енергію. Професор Уве Проскі з університету імені Монаша (Мельбурн, Австралія) говорить, що під час швидкого руху споживання кисню  цією твариною ефективніше, ніж коли вона стрибає повільно. Пан Проскі також обчислив, що «кенгуру, рухаючись зі швидкістю 20 кілометрів [12 миль] за годину або більше, витрачає менше енергії, ніж чотириногий плацентарний ссавець [народжений повністю розвинутим, наприклад, собака або олень] приблизно однакової з ним ваги, який біжить з такою самою швидкістю». Завдяки енергетично економічному способу пересування, кенгуру можуть долати великі відстані не втомлюючись. Як же кенгуру вдається стрибати, так економно використовуючи сили?

Секрет полягає у тому, що вони мають довгі ахіллові сухожилля. Пан Проскі каже, що «завдяки ним кенгуру стрибають ніби на парі пружин». Як і в людини, ці сухожилля кріпляться у кенгуру до гомілкових м’язів; вони розтягуються, коли тварина приземляється після стрибка і стискаються, коли вона відштовхується від землі. Незалежно від швидкості руху кількість стрибків за секунду у кенгуру однакова (в червоного кенгуру приблизно два). Щоб пересуватися швидше, вони лише збільшують довжину стрибка. Інша річ, коли кенгуру наляканий чимось. Тоді він, аби розігнатись, починає рух декількома дрібними й швидкими стрибками.

Кенгуру також добре плавають. Вони послуговуються не тільки своїми сильними ногами. Допомагає їм рухатись і хвіст, яким вони коливають з боку в бік. Якщо за ними женуться собаки, кенгуру використовують своє вміння плавати і стрибають у воду. Коли якийсь сміливий собака стрибне за кенгуру, то він своїми м’язистими передніми лапами, озброєними п’ятьма кігтями, швидко заштовхує переслідувача під воду. У Джона, про якого ми говорили на початку, було два собаки, яких дикий самець кенгуру мало не втопив у невеличкій водоймі на сімейній ділянці.

Чудо народження сумчастих

Хоч які дужі і міцні дорослі кенгуру, народжуються вони недорозвинутими і зовсім слабенькими. Новонароджені кенгуренята  схожі на рожевих хробачків завдовжки десь два з половиною сантиметри, важать кілька грамів, голі, сліпі й глухі. І все ж таки, завдяки завчасно розвинутим переднім кінцівкам з кігтиками та нюху, крихітні «хробачки» інстинктивно пробираються по маминій шерсті до її сумки. А всередині вони причеплюються до одного з чотирьох сосків. У роті малюка сосок відразу розбухає, і протягом декількох тижнів кенгуреня міцно тримається на ньому. Зважаючи на мамин спосіб пересування, надійний «якір», безумовно, важлива річ! Цей «якір» настільки міцний, що першим дослідникам здавалося, ніби кенгуренята виростають із сосків!

Врешті-решт кенгуреня виросте і зможе виходити з сумки, хоча спочатку ненадовго. Воно залишить сумку назавжди через сім — десять місяців, коли вже перестане ссати. Але повернімось до того часу, коли маля вперше причепилося до соска, і дізнаймось про ще одну дивовижну річ, пов’язану з розмноженням кенгуру.

Через декілька днів після того, як новонароджене кенгуреня присмокчеться до маминого соска, вона знову спаровується. Ембріон, який зароджується внаслідок цього, розвивається приблизно тиждень, але потім розвиток припиняється, так би мовити, відкладається на деякий час, доки старший братик або сестричка ростуть в сумці. Коли старше маля ще ссе, але вже почало виходити з сумки, ембріон продовжує свій розвиток. Через 30 днів, новий малюк причепиться до соска, але не до того, який щойно ссало інше кенгуреня.

А ось ще одне чудо біології кенгуру. Мама кенгуру дає молодшому малюку одне молоко, а старшому інше. У журналі «Саєнтифик америкен» говориться: «Між цими двома видами молока, які виробляються окремими молочними залозами, існує помітна різниця в об’ємі й складі. Як це можливо, коли гормональний статус організму не змінюється,— цікаве питання».

Де можна побачити кенгуру

Якщо ви хочете побачити кенгуру в природних умовах, вам доведеться виїхати з міста до австралійського бушу, необжитих районів. Окремі особини кенгуру або маленькі чи більші групи, які очолюються великими самцями, шукають траву та невеличкі рослини. Оскільки кенгуру живляться переважно вночі, а в гарячу пору дня відпочивають у тіні (де добре маскуються), найлегше побачити їх рано вранці або у вечірніх сутінках. Але в прохолоднішу погоду вони активно займаються чимось протягом цілого дня. У всякому разі, обов’язково візьміть з собою фотографічний телеоб’єктив і бінокль, адже дикі кенгуру дуже полохливі.

Звичайно, ви також можете побачити кенгуру в більшості зоопарків, заповідників, національних парків Австралії та інших країн. Там вони постійно перебувають поряд з людьми і вже не такі боязкі, отже вам напевно вдасться зробити фотографії зблизька, наприклад, зафіксувати момент, коли кенгуреня виглядає з маминої сумки. Завжди викликають усмішку доросліші малята, які пірнають у сумку, а їхні довгі задні лапи (а кенгуру — це ж самі ноги!) недоладно стирчать звідти, від чого мама кенгуру нагадує заповнену вщерть магазинну сумку. Хто знає, чи не випаде вам побачити, як підводиться на задні лапи і величаво стоїть гарний самець кенгуру? Може, ви побачите великих самців, які витягуються на своїх довгих гнучких ногах і б’ються одне з одним — справжній бокс!

Але багато хто найбільше любить дивитись на велетенського червоного або сірого кенгуру, що скаче на великій швидкості. Щоправда, інші тварини, можливо, бігають швидше або стрибають вище, але ви не знайдете жодного іншого створіння, яке стрибає лише на двох сильних лапах і при цьому так чудово поєднує грацію та силу.

[Ілюстрація на сторінці 17]

Вони стрибають завдяки довгим ахілловим сухожиллям.