«Ви помрете!»

РОЗПОВІЛА ЛІАН КЕРЛІНСКІ

У пошуках найліпшого можливого безкровного лікування в Іспанії

ЯКЩО б у вас була можливість здійснити подорож у будь-яку країну світу, то яку б ви обрали? Для мене відповідь була очевидна. Я працюю вчителькою іспанської мови й разом з Джеєм, моїм чоловіком, та сином Джоулем відвідую іспаномовний збір Свідків Єгови у Ґалаксі (штат Віргінія, США). Отже, моїм прагненням було відвідати Іспанію. Можете собі уявити, в якому я була захваті, коли батьки запропонували взяти мене туди з собою! Хоча чоловік і син не могли вирушити з нами, моя мрія мала таки здійснитись, бо я й батьки сіли в літак, який летів прямим рейсом до Мадрида. Прибувши на місце 21 квітня, ми вирішили поїхати до Естельї, маленького містечка в провінції Наварра, що на півночі Іспанії. Я зручно влаштувалася на задньому сидінні й відразу задрімала.

Далі пам’ятаю лише, що лежу на полі й мені в очі світить сонце. Де я? Як я сюди потрапила? Чи це сон? Поки всі ці питання пролітали в розумі, я почала усвідомлювати жахливу дійсність. Щось було негаразд, і це не сон. Лівий рукав у мене був розірваний на шматки, і я не могла поворухнути ні руками, ні ногами. Пізніше я дізналась, що мене викинуло з машини у той час, як вона, пробивши бар’єр, впала з 20-метрового насипу. На щастя, ні я, ні мої батьки нічого не пам’ятаємо про аварію.

Я покликала на допомогу, і шофер вантажівки кинувся до мене. Потім він спустився з насипу до машини, де були заблоковані батьки. «Скажи, щоб швидка допомога поквапилась! — крикнув він своєму компаньйону.— Люди в машині у важкому стані!» Тоді він повернувся до місця, де нерухомо лежала я, і, намагаючись допомогти, попробував випрямити мою ногу. Я пронизливо крикнула від нестерпного болю, вперше усвідомивши, наскільки серйозно ушкоджена.

Незабаром мене привезли до реанімаційної палати місцевої лікарні у Логроньйо. Поліція люб’язно повідомила Свідків Єгови тої місцевості, звідки я і що сталось. Невдовзі до мене прийшло багато співхристиян зі зборів Естельї та Логроньйо, а також члени місцевого Комітету зв’язку з лікарнями. Справді, впродовж важкого періоду в лікарні мої дорогі брати й сестри, яких я ніколи до цього не знала, були готові безперервно піклуватись про мої потреби. Вони також з любов’ю опікувалися  моїми батьками, які вже через тиждень після аварії змогли вийти з лікарні.

У середу, о першій годині дня, прийшли лікарі, щоб зробити операцію на моєму поломаному стегні. Я сказала лікарю, що не хочу, аби мені вливали кров *. Він неохоче погодився вшанувати моє прохання, але сказав, що я, мабуть, помру. Я пережила операцію, проте мені було дивно, що рани ніхто не промив і ніхто не перев’язував їх пізніше.

У п’ятницю моя гемограма впала до 4,7, і я почала губити сили. Лікар погодився на альтернативне лікування — ін’єкції еритропоетину разом із залізом і додатками, які сприяють виробленню червонокрівців *. На той час уже приїхали Джей і Джоул. Як же приємно було побачити чоловіка й сина!

Приблизно о пів на другу лікар сказав Джею, що вони вже отримали судове рішення влити кров, якщо мій стан погіршиться. Джей пояснив йому, що я не погоджуюсь приймати кров попри будь-які обставини. «Тоді вона помре!» — відповів лікар.

Джей попросив Комітет зв’язку з лікарнями перевести мене в інше місце, де поважатимуть мої погляди. Не можу сказати, що весь персонал тієї лікарні був вороже настроєний. Один лікар, наприклад, сказала мені, що старатиметься робити все можливе, аби зі мною обходилися з належною повагою. Але незабаром інші лікарі почали тиснути на мене. «Чи ви хочете померти й залишити свою сім’ю?» — питали вони. Я запевнила їх, що згідна на найліпше можливе безкровне лікування. Це не спонукало лікарів допомогти. «Ви помрете!» — прямо заявив один з них.

Комітет зв’язку з лікарнями знайшов лікарню в Барселоні, де погодились лікувати мене без застосування крові. Який же був контраст між цими двома лікарнями! У Барселоні дві медсестри обережно помили мене і зробили все, аби я почувалась зручно. Перев’язуючи рани, одна з медсестер побачила, що бинти були зелені та затверділі від запеклої крові. Вона сказала, що їй соромно за своїх колег, які обходились зі мною у такий спосіб.

Невдовзі мене вже лікували так, як повинні були робити це ще в лікарні у Логроньйо. Результати були дивовижні. Через декілька днів мої життєво важливі органи були поза загрозою, а рівень гемоглобіну піднявся до 7,3. Коли я залишала лікарню, він підвищився до 10,7. До часу наступної операції у США він становив 11,9.

Я вдячна за зусилля лікарів і медсестер, які готові брати до уваги бажання пацієнтів, без різниці, чи вони згідні з ними, чи ні. Коли члени медперсоналу поважають погляди хворих, тоді вони лікують не просто пацієнта, а людину, і таким чином забезпечують найліпше можливе лікування.

[Примітки]

[Ілюстрація на сторінці 12]

З чоловіком і сином.

[Ілюстрація на сторінці 13]

Два члени Комітету зв’язку з лікарнями.